все так не буде, подруго!

 

не знайшлося нікого, хто б сказав "добрий ранок"

на порозі ще з вечора мокре взуття

на останок ковтни кілька слів, на останок

такого життя.

і вийди на вулицю в мокрих шкарпетках

в твоїй парасолі три зламані шпиці

початок знайди у вчорашніх чернетках

додай собі в каву кориці...

дитяче

кудлатий пес біжить рікою
і воза тягне за собою
із сінокосу в обороги
а вітер крутить козам роги
із кукурудзяного стебля
у хатки польової стеля
і два малесенькі телятка,
на синіх штруксах синя латка
і в жовтім листі все подвір'я
а поміж листя сіре пір'я 
чи гусяче ти то індиче.
вже бабця на вечерю кличе.
і пахне гарбуза насіння
і куртка моя вже осіння.

картезіанські абстракції

стань отут поруч
в крихкому міжсвітті
розпростерши обійми
ковтай кораблі
навантажені свіжим
липи суцвіттям
відірви від землі
свої ноги
впивайся
гранатовим соком
вірменських земель
абстракцій початки й кінці намагайся
з'єднати за день.

ми мешканці
тихих окраїн планети
фліртуєм з ідеями
нехтуєм сном
як ніч добудує свої парапети
ми станем за вашим вікном
і будемо вітром лякати дитинства
і місяцем голосно вити на вовка
нам кожна сльоза не смачніш сигарети
молитва - смішна скоромовка.

тому, хто знає цінність простого

розказати тобі про улюблений Другий трамвай,
як у ньому мігрують квитки, копійки і банкноти,
про найкращі наливки, про випічку, каву і чай,
і в якій галереї зимує малесенький котик?

як воюють в маршрутках за "решту", за вікна і люки
про стихійний базар, про сметану і сир і бабусь
що дають його скуштувати не витерши руки
і про те де на скрипці двострунній грає старенький дідусь?

про вагітних циганок, про те як втекли горобці
з цього міста, куди доведе той провулок,
про найкращі бабусині з маком прісні хлібці
і про те де тут можна знайти найсправжнісінький вулик?

я розкажу про все, що клекоче тут вдень і вночі
або хочеш, розкажу про те, що зазвичай мовчиться
я довірю тобі від приватних історій ключі,
відмикай їх тоді коли раптом тобі та й не спиться...

Історії родом з дитинства ІІ. Рогаті

Вставати треба було пів на 6 ранку. Книжка, канапки, пластикова пляшка з компотом, дощовик і палиця. А, ще розкладне кріселко. О, і кульок, знаєте для чого? - Для кмину, який потрібно було виривати з корінням, а потім вдома в'язати в букети і примотувати до зеленого деревяного паркану сушитись. Пізніше бабця витеребить насіння і вкидатиме його до хліба або до ковбаси на Великдень. І байдуже, що я м'яска зараз не їм, все одно ту ковбасу з кмином згадую як благо...

В діда трохи інша екіпіровка - газета (ну наприклад львівський "Ваш магазин", але це вже інша історія), розкладне крісло, повна пачка "Козака" чи "Прими без фільтра", палиця.

І далі дорога на Жидівку - інший край села де мало дерев, багато будяків, а ще на шляху туди з десяток городів, куди рогаті раз за разом норовили збочити. Я їх добре розумію - зелений соковитий бурячок чи якась кукурудза сантиметрів на 40... Хто б то жував підсохлу траву на Жидівці... Терпіти не могла того місця. Єдине що тішило - це пізнього червня можна було і собі попастись на польових суницях. Але то лише в червні, а далі ще цілий липень і серпень... Добре що черга тоді була раз на місяць, то ж тепер село вимерло, людей мало, корів ще менше, черга зараз напевно що два тижні.

Від 6 ранку і до 1 обіду, а далі з 3 до 8... сидиш на тому полі, читаєш, жмуришся від сонця, згадуєш місто... Отак на полі я прочитала колись "Дівчину з Землі" Буличова, "Нотр-Дам де Парі" Гюго, Сад Гетсиманський Багряного, кілька книг Джека Лондона і бозна скільки всього про індіанців. І хто скаже, що село не окультурює?!

Але читати все одно складно бо раз за разом кричиш "Гей, де с пішла?!",а потім зриваєшся і женеш за якоюсь рудою в білі плями чи чорною як смола і спершу ніжно так завертаєш, а як не слухається то ну його в баню толерантність і захист прав тварин - лупиш патиком і юж, завертає як миленька. Ага, село вчить не церемонитись. Але мене все одно мучила потім совість. В корови просити вибачення якось не ефективно, їй наші слова як пір'я в сіні. А совість мучить. Ну, я знайшла інший вихід... 

Чого на Жидівці було вдосталь - це польових ромашок і ще таких жовтих квітів як калган, але на довгих стеблах. Раз витягну кмин з коренем, а раз ромашки... до обіду сировина зібрана. Кладу у воду в рові, щоби не зів'яли. А з обіду і до вечора плету вінки - на кожні роги, які були луплені. І вже пензлюють "дівчата" додому заквітчані як ворота на Купала, з вінками на рогах, я тарабаню свої жмути кмину, дід читає "Ваш магазин" навіть дорогою додому. Господині усміхаються, милуються - які дбайливі пастухи. Знали б вони...

Я от пишу це все за малиновим шейком в одній з львівських каварень, на столі вже майже дочитана "Мафіозна держава", в вухах Yabby You, неділя і люди ходять всі такі на розслабоні (хоч навіщо правду таїти, у Львові не лише в неділю так ходять)... Згадую ту Жидівку, вінки, запах корів, який потім ще цілий наступний день ходить за тобою і годі його позбутися, і діда який викурює пачку козака як пити дати і йому хоч би хни... І так ніби то все не зі мною було... Відчуття як від світу Макса Фрая - все так само, все так просто, все така правда, а однаково ледве віриться, що це було реальністю.

листівка

відкрий вікно, там дощ паде
постав стару платівку
і хай ніколи і ніде
того що снилось не буде
все ж надішли листівку

в ній напиши хоч кілька слів
про те, про се, про гори,
про мох побачених лісів
і як в лісах туман сірів
лиш не пиши про горе

нехай він думає що ти
читаєш грубі книги
і сниш прості чудові сни,
без полину, без гіркоти
шукаєш свої рими...

втеча із симфонічного цілого

тричі я бачила як
падала одна й та сама зоря
єдина на сто років втеча із
симфонічного цілого
такого як п'ять пальців на руці
як птах на стиглій горобині
як кінь що їсть хліб з цукром із дідової долоні
і я знала що десь там Дунай тече
і боялась кинути сіль через ліве плече
щоби не злякати якого духа
ти ліпше вже помовчи, послухай
як він парує горобиновим соком
і дідовий кінь підскоком
мчить до дубового лісу
аби скуштувати ранкової павутини
а потім прийти на досвітні хрестини
нової зорі
що за сто років
тричі впаде над Дунаєм
он-де вона родиться і вже знає
про свою долю.

осіньнаносі

осінь на носі

поля безколосі

лани в покосах

і ноги босі

вино поспіло

і літо тліло

те що боліло 

із уст злетіло

ключать лелеки 

кудись далеко

якось не легко

чомусь не легко

я ніколи не буду достатньо сильною

я ніколи не буду достатньо сильною

щоби збайдужіти до твого погляду

з легкістю повз його пропустити

і все це з огляду 

на нашу спільну строкату темряву

однієї неповної літньої ночі

напівмовлених слів заблукалих в затінку

і останні слова пророчі.

бог, трава, полковник, едвард шарп

Бог:
пиво о 8:30 ранку, 20-сантиметровий бургер, баварська ковбаска. сидить собі і стоїчним поглядом впивається в перехожих жінок, які впевнено і цілеспрямовано простукують каблуками бруківку на Галицькій - вони такі холодні і замислені вранці, зовсім не такі як вчора ввечері, він добре знає.
god was drunk when he made me - доноситься з фастфуду навпроти  - там сидить густобровий Джім Вайт з вегетеріанською лапшою і намагається триматись зухвало і зверхньо як Том Вейтс, проте для Томової зверхності у нього не достатньо видовжене лице... аnd that's why I'm so crazy - доспівує Джім і той що з пивом знаюче і щиро усміхається, наче це про нього. лиш не розбереш - він той, кого робили, чи той, хто робив. зараз я більше вірю в друге.

Трава:
вже й літо хилиться до осені і запах жовтого листя, що сиплеться з хворих каштанів вечорами тісно сплітається з цигарковим димом... ще з місяць і кожен відчує потребу носити в торбі парасолю і щось на довгий рукав - так безпечніше перед лицем непередбачуваних вереснів.
трави ще поки в зелених соках, готові прийняти кожен тандем кохання і пристрасті, готові бути третіми у таємних вечірніх цілунках. і їм якось байдуже, що їх не помітять, не оцінять всієї завзятості, з якою вони віддають своє тепло, набуте за дня.

Капелюшниця:
чорнява дама, бутік Шапо, снує вітринні композиції з шовкових хустинок. і заки ще немає жодної відвідувачки, бо хто ж купує капелюшки о 9 ранку, капелюшниця сама переміряє розлогі солом'яні парасольки. і знову фастфуд промовляє голосом Джіма - babe why don't you cry? а чого їй, власне, плакати? ще щонайменше годину всі капелюшки належатимуть її чорнявій голівці і хто зна, чи не належатимуть їй навіть після того як їх хтось придбає.

Церква:
A Bar Is Just A Church Where They Serve Beer - кричить Джім навздогін двом молодим монахиням якогось католицького ордену, бо підперезані вони яскравими фіолетовими шнурками. А ті не ніяковіють, натомість достоту як той з пивом знаюче і щиро усміхаються - що ж вони знають про церкву і пиво?

Едвард Шарп:
червоні конверси, біла майка, волосся гніздом - отак пройшовся повз український Едвард Шарп, нічим не поступається він у погляді своєму американському колезі-месії. тягне за собою важкий пряний аромат чоловічих парфумів і суміші добротних тютюнів. пальцями вистукує якийсь ритм - I love my god, god made love... і знову той з пивом усміхається і я вже майже впевнена в тому, хто він.

Полковник:

на лавці сидить підстаркуватий чоловік і чогось чекає чи когось чекає. 10, 20, 30 хвилин... достоту як маркесівський полковник - засмаглий, спокійний, спокійний, готовий до всього і водночас сповнений дитячої надії. за пів години підходить до нього ділова жіночка, років на 10 молодша за нього, і з синьої сумки з надписом "пошта" витягує конверт, простягає полковникові і йде собі далі. цікаво що в тому конверті - пенсія, лист від сина чи привітання з ювілеєм від родичів з Росії?

Дім:

стає гаряче. і перехожих побільшало на стільки, що вже й не встигаєш заглянути кожному у вічі і прочитати якусь особливу ранкову думку. повільно розвіявся ранок і місто одягнуло свою гнучку маску звичайного робочого дня, де кожен другий йдучи веде телефонну розмову, а кожен четвертий шукає з планшетом Wi-Fi. голос Джіма давно згубився серед галасу тих телефонних розмов. а той, що з пивом вже майже не схожий на знаючого творця, а всього лиш на сірого п'яничку з четвертим пивом о 10 ранку. Час додому.