чи то Бог в трамваї шукає апостолів..?

Дядько в сірому плащі
спить собі у трамваї на червоному кріслі.
Замість подушки пригортає картату потерту сумку
що служить йому
ще з тих картатих потертих часів,
які починаються мабуть на букву С.

На шостій зупинці сон дядька поглибшав,
забрав його разом із сивим волоссям
в якісь свої потойбічні широти.
І проспав би так дядько напевно аж до Погулянки
та й то невідомо, чи там був би хтось,
хто б його розбудив

Але байдуже, бо все скінчилося тут і тепер,
обірвалося разом зі снами і тишею,
а заразом і картатою сумкою.
Залишки марева вщент розлетілися
червонобокими соковитими яблуками
по брудній трамвайній підлозі.

Вагон загудів ніби вулик з бджолами,
а усміхнені пасажири, ніби щойно знайдені апостоли
влаштували міські запізнілі обжинки,
збираючи щедрі осінні плоди
поміж крісел, ніг, кульків та пилюки.

Дядько в сірому плащі
якось на диво голосно у всій цій метушні
якось на диво лагідно у всій цій метушні
якось на диво чітко
якось на диво вчасно сказав:
"хто що собі знайшов - те буде його,
а мені вже час!"
І миттю вибіг з трамваю
на найближчій, одинадцятій зупинці.

...пасажири-апостоли заходились
до блиску натирати
солодкі уламки дядькових снів
напевно щоб потім комусь
їх подарувати.

Леонарду Когену

Цей чоловік за димовою завісою
пахне осінню, пахне ранками
пахне свіжими газетами
і сніданками
пахне пристрастю, незрозумілістю
і такою дитячою
зрілістю.

Цей чоловік по той бік екрану
має руки створені
для фортепіано
має очі створені
щоб від них ховатись,
має чорний плащ
щоб удвох загортатись

Цей чоловік з чужими словами
має суцільні незгоєні рани
має пальці пожовклі
від нікотину
і все одно він подібний
чомусь на дитину

Чиста побутова обсервація ІІІ. Або "Трамвай поділився на 3"

Їду в трамваї, стою в другому вагоні, якраз посередині. З кінця вагону хтось передав гроші на квитки - 2 грн. на три студентські (майже без здачі, так що все нормально). Трамвай переповнений, тому підійти до водія самостійно людям з кінця трамваю неможливо. Ну і передають ті 2 грн., через мої руки теж пройшли, якось всі чемно уточнюють що саме 3 студентських... Пройшло декілька хвилин і квиток повернувся. Квиток, а не квитки - 1 повний і здача. Коли дійшло до мене я попросила передати назад до водія і пояснити ще раз, що має бути 3 квитки, може там три особи їде, один квиток їх не врятує. Люди передають назад. І тут я чую, як десь посередині трамваю починає обурюватись якась старша жінка, мол чого це я маю передавати вдруге, йдіть ви в баню, обійдуться одним, передайте назад. І люди чемно передають в другий бік. За цим разом передача оминула мої руки і хтось отримав свій непотрібний 1 повний квиток.

А тепер давайте подумаємо, що в нас виходить:

1.Є собі людина, студент (або 3 студенти), які зайшли в трамвай на зупинці, де нема кіоску щоби купити квиток. Вони мають право купити його в трамваї. За згаданих вище обставин змушені передавати гроші десятками рук до водія. Люди  хочуть щоби все було чесно і не планують їхати зайцями.

2. Є ті, ким передають гроші. Переважно це сидячі пасажири, бо їм легше, руки вільні. От ці пасажири й поділилися на 3 типи:

І - жінка, налаштована агресивно-негативно по відношенню до студентів, які передали гроші (хоч вона тих студентів навіть не бачила) і по відношенню до людей взагалі, бо те як вона говорила можна окреслити трьома словами: голосно, злісно, по-хамськи.

ІІ - основна маса людей, яким абсолютно все одно в який бік, скільки разів і для чого передавати квитки чи гроші і також їм абсолютно все одно чи дійшли ті квитки до адресата, чи бува не помилився хтось з тих що передавали з інформацією (бо хтось таки та й помилився, або тупо проігнорив інформацію про 3 студентських)

ІІІ - пасажир Х (це типу я, фу, це дуже нескромно, але пишу як було) який налаштований активно-позитивно по відношенню до тих студентів, який здійснив спробу все виправити АЛЕ...

Чия позиція в результаті продиктувала кінець? Відповідь зрозуміла. Якщо говорити з деяким перебільшенням, то виходить, що люди, які хотіли зробити все чесно і правильно, - порушили закон (якби був контроль, що зараз в трамваях не рідкість, то двох з трьох студентів оштрафували б на 20 грн. кожного), лише тому, що комусь іншому було ліньки зробити 2 простих рухи і сказати три прості слова, а більшості було просто все одно.

Іноді дивуюсь, на скільки звичайна житейська ситуація з абсолютно хаотичним і випадковим підбором учасників, точно відтворює ментальність, стан всього суспільства.

п.с. будьте ввічливі в громадському транспорті, ОСОБЛИВО коли він переповнений і незручний, це створить приємнішу і зручнішу атмосферу! Погодьтеся, краще їхати коли люди, які затиснули вас зі всіх боків усміхаються вам і кажуть "перепрошую, я не навмисне", аніж плюються на вас слиною "чого штовхаєшся, відійди, я шо винен шо тобі тісно"!!! Просто потрібно пам'ятати, що в ситуації коли влада не завжди дбає про наш комфорт і побут, ми насправді можемо полегшити собі життя, але часом в українців проявляється яскравий мазохістичний елемент і ми навіть простими посильними речима не хочемо собі допомогти.

Чиста побутова обсервація ІІ. Або давайте вип'ємо за "последний новый год!"

За сусіднім столиком сидить собі компанія туристів. На скільки мені вдалось ідентифікувати - з Санкт-Петербурга. Такі веселі і цікаві молоді люди. Говорять, що "Львов - прекраснейшый город" і що "Кофе закупили на 400 гривен". Де ж вони цю каву купляли, що така ціна, або ж скільки вони її купили? Не важливо, зрештою, головне що радості з цього приводу, як каже моя бабця - повні штани!

Замовили всі четверо каву, окрім тої що накупили. Мій улюблений сорт - Ефіопія Харар. До кави всі наявні десерти (сирник, штрудель, морозиво, шарлотку, італійські сухарики). На один стіл все не поміщалося, тримали на колінах. І якісь вони всі такі безпосередні і потішні були! Свято життя!

Кажуть, що хоч у Львові тепліше ніж вдома, все одно змерзли. Замовили глійнтвейн. Його вже зовсім нікуди ставити. Постарались і швиденько покінчили з половиною десертів. От і місце на столі з'явилось.

Почали пити.
Тост перший: За последний новый год!
Тост другий: За последний новый год!
Тост третій: За последний новый год!
Тост четвертий: За то, чтобы этот последний новый год каким то образом стал не последним!

До цього останнього подумки доєдналась і я, допиваючи до дна свій апельсиновий сік.

Належить 2011...

Вмикаю камеру. Сиджу на доставному кріселку в багажнику невеликої вантажної машини. Надворі вже потемніло. Коли авто зупиняється на світлофорі, фари машин, що позаду кидають на мене яскраве світло і тіні від ґрат на вікні задніх дверей. Коли авто рушає ці тіні так химерно мерехтять, змішаний спогад про дискотечну світломузику і якісь температурні марева. Неоднозначні відчуття. Але світло дуже гарне. Коли автомобілі знову рушають стає кольорово. Така гама дорожніх «світлокольОрів». Чеслав Нємен «Sen o warszawie».

«Mam tak samo jak ty,
Miasto moje a w nim:
Najpiękniejszy mój świat
Najpiękniejsze dni
Zostawiłem tam kolorowe sny…»

Цілком доречна пісенька, мене навіть не здивувало, що по радіо крутять саме її в момент коли ми їдемо на автовокзал, наче саме так і мало бути, як же ж інакше... Втім, не скажу, що текст пісні то про мене, доречність тут була якась інша, не дослівна, не буквальна, сама до кінця не розумію яка.

Згадала про це запихаючи в духовку лососеві стейки за декілька годин до Нового року. Світло в духовці нагадало тьмяне світло автомобільних габаритів. Подумала, що цей текст і цей спогад належить 2011 і справедливо буде написати про це ще в цьому році.

Чиста побутова обсервація. Або запрошую до "Wrzenie świata"!

Френч-пресс тут страшенно нагадує червону лондонську телефонну будку! Збоку цю тему вдало підтримують такі ж червоні поштові скриньки з невідомими мені прізвищами. Очевидно, дизайнери так і задумували: кольорові акценти будуть найбільш гармоніювати якщо клієнт сяде ось тутечки на це місце, поруч зі скриньками і неодмінно замовить френч-пресс. Я так і зробила. Отримала невимовне естетичне задоволення.

А ще тут роблять дуже добрий апельсиновий фреш. Чомусь він мені саме тут по-особливому смакує. Окрім того, колір фрешу чудово поєднується з сіро бетонним кольором стін і підлоги.
Навколо книги, газети, постери, горнятка, подушки, баночки… Все це створює неперевершений естетичний хаос, якраз такий, в якому хочеться щось робити – писати, читати, спілкуватись. Те, що треба!

Щойно до каварні зайшли дві екстравагантні дами бальзаківського віку. Обидві дуже різні, дуже вже екстравагантні, але чимось мені заімпонували. В однієї з них волосся чорного, аж воронячого кольору, а губи намальовані фіолетовою помадою, в тон з манікюром. Інша жінка – однозначно мінімалістка, нічого зайвого на ній нема, тим вона ще більш екстравагантною мені видалась ніж її подруга.

Замовили по капучіно і по шматочку «tego dobrego sernika» (тоном таким досвідченим, знаючим). Подумали хвильку. Так, ще, «proszę 50 gram vana tallinn». Тепер наче все.
Дами обрали сусідній від барної стійки зал, столик біля вікна.

На роздачі сьогодні чоловічий колектив. Кожен – інший. Один світлявий, волосся коротке, майже й не видно, що світлявий, але таким мені видався. Другий – чорнявий, волосся довше, бородатий, на футболці Че. Треті… Ну а третій, ні, ви послухайте, я не жартую! Третій – рудий. Що тут ще додати? Менеджер з набору персоналу старався на славу!

Метушаться троє за тою барною стійкою: тиснуть мій апельсиновий фреш, ріжуть сирника, запарюють каву. Достоту як в рекламі «Бонжур», тільки що одягнуті вони, і може не такі мускулисті, зате розкажуть, що на тому-то записнику – то Кафка, на іншому – Мілош, це я перевірила, точно знають!

Трудяться хлопці, заодно перекидаються собі милими польськими слівцями типу «odpierdol się!»

Я в захваті від цієї ненавмисної атракції. Сиджу і насолоджуюсь! Знаєте, навіть забула про щойно придбану книжку Щигела, яку на українську ще не переклали. Фантастичне видання! Але в цей момент атракція куди більш мене захоплює.

А дами в сусідньому залі вже якби зачекались…

Тут я доходжу до найцікавішого, найпікантнішого моменту оповіді!

Три легіні наче за командою підхоплюють замовлення і гусачком, неквапно, так граційно (граційність добре підкреслена джинсами skinny), але не снобістично, вносять його в сусідній зал.

Хлопці не поспішають відходити від столика, мило бесідують з дамами. Знаєте, цей процес за своєю естетикою (так, це ключове слово на сьогодні) перевершив і френч-пресс аля телефонна будка і фреш-пресс сік і книжку Щигела! Одна з жінок, та котра не мінімалістка, так ніби не навмисне починає погладжувати руку одного з хлопців (того, котрий з Че).

Тут я чомусь не витримала і розсміялася… Ех, життя таке прекрасне! Що далі було значення вже не має... Бо того що описано цілком достатньо!

Wrzenie świata! Так називається каварня і в цьому воістину її суть! Таки гаряче тут, як не від гормонів - то від сміху. Принаймні сьогодні і принаймні мені.

Свято поруч...

Вчора вперше в житті мені довелось спостерігати свято. Саме так, спостерігати. Переважно я його співпереживаю, беру в ньому участь. А вчора - мені здавалось, що я як Патрік Свейзі в "Привиді" - бачу всіх, чую, можу доторкнутись, але мене ніхто не бачить. Ну тобто, в цьому нема нічого поганого, навпаки - це якось так особливо. Бачити свято збоку. Люди ходять собі, ціла купа дітей, спалахи фотоапаратів, замість колядок - знайома музика мандрівних індіанців (я їх зустрічала вже у Відні, Мюнхені, Львові, вже навіть не дивуюсь:)...

Мені важко словами передати ці враження. Все що в голові крутиться - це "свято збоку", або "свято поруч".

 До цього ще й дивовижна інформаційна блокада. Відсутність інтернету, який, вочевидь, змовився з мобільними операторами (ті навідріз відмовлялися надавати смс-послуги) привели до особливого стану самозосередження, самозанурення. Звісно, музика. Надворі, в сусідніх квартирах, всюди свято. А я сиджу і, гм.., ну чим я займаюся? Я не знаю такого слова. Це коли думаєш, читаєш, слухаєш, бавишся в "Сапера", п'єш (чай-каву-яблучний сік)... Не прокрастинація, не те... Ну от просто якийсь такий незвичний стан. 

Одним словом, з католицьким Різдвом всіх! Воно десь поруч...

Варшава раз-два-три

Ніколи не думала, що перше, що мене найбільше вразить в чужій країні – це прапорці на номерних знаках автомобілів. Дивно так, але саме це явище змусило мене усвідомити, що я вже не вдома, я вже десь далеко-далеко і тут все інакше. Саме так – все інакше.

Слухайте, це не буде оцінка цього місця, це навіть не песимістична рефлексія, це не наслідок депресії чи чогось такого. Це просто пейзаж.

Тут холодно, вітряно, переважно вогко. Тут є річка, сіра-сіра, на її фоні білі чайки виглядають ще білішими.

Тут приємні люди, переважно дуже ввічливі і усміхнені. Мені подобаються тутешні типажі, як на мене дуже симпатичні. Особливо цікаво спостерігати за старшими панами і панями, які, не залежно від свого фінансового становища, виглядають якось так доглянуто, щось на зразок вбогої шляхетності – вбогий вигляд і шляхетна постава. Дідусі тут часто носять білі (колись білі) мешти і коричневі або картаті капелюшки. Ці дідусі дуже формальні, навіть трохи строгі.  Вони мені подобаються, але я їх трохи боюсь. Шкода, що молодь, і тут йдеться не лише про поляків, а в принципі про молодь, втрачає великою мірою оту самобутність. Нема якоїсь характерної постави, характерного стилю, манери. Є, звісно, відмінності. Але того, що мене захоплює в цих старших людях нема, майже нема.

На рекламних постерах звертання на «ти», а не на «ви», це теж незвично і дуже безпосередньо.
А ще я чомусь тут не відчуваю передсвяткового духу, хоч теоретично вже якраз час.

Транспорт. Транспорт. Транспорт. Транспорт + книжка (я виняток, я так на жаль не вмію)

Добре їхати коли надворі темно. Тоді всі будинки схожі на мурашники, які світяться зсередини. І через міст над Віслою також добре їхати пізно ввечері - вогні помножуються і від того чомусь крутиться голова.

...