я вам розповім, яке воно...

це трішки схоже на перестук сухих зерен кукурудзи
і на запах осінньої землі, перекопаної після збирання картоплі
а ще воно пахне дідусевими цигарками-самокрутками.
і на смак як щойно просушене в пічці гарбузове насіння.
на вигляд іноді як пасовище під час дощу
і як весняне гілля улюбленої верби, що родом з дитинства,
схоже на пам'ять про ранки на бруківці перед облупленим Адонісом
часом смакує як курдський чай з яблуневого цвіту
і як той бабусин маковий торт
а ще як перестигла паперівка
і остання трускавка, знайдена в траві десь в липні
і як дикий аґрус
і як деревна смола з вишні
як білі нектарні сливи...
воно відчувається як пшеничне зерно між пальцями,
що його треба ногами змішувати під сонцем на величезній розпростертій мішковині
воно як улюблена пісня про апостола, що плаче
іноді воно пахне як припарені серпнем трави на Лисій горі
або як найбільший кущ чебрецю десь посеред гір
його звук ще нагадує дзенькіт старих шибок коли проїжджає трамвай
і тріск бенгальських вогників
на дотик воно як теплий п'єц після гри в сніжки без рукавиць
і як ніс щойно народженого лошатка
а колір - колір в нього як у вересу, що в мене на столі
або як у віконних рам на вулиці Сербській
або як в диму над Дністром
іноді воно як позолота ікони в Уневі

мені здається, що відчувати його -
- це відчувати все найкраще що зі мною сталося в житті
водночас.

прохання до тебе

ранок опісля
рясніє росою
рябіє димом
іскриться легким
манливим
порухом пальця
на кінчиках
люстри
висять
недоказані речення
зухвало
зневажені
палкими цілунками

вібрує повітря
під тяжістю ранку
що світло, хоч й сіре,
беззвучно вливає
у нашу кімнату без стін

я прошу
мені так важливо
тебе не забути
тебе не згубити
і хоч би світло, і хоч би ранок
та хоч би й день
в мені не померла
жоднісінька нота
написана в темряві
дрібним гострокраїм дощем

я їх складаю
відцентричним колом
від серця свого
і з важкістю
всіх кілометрів
таємною віолончеллю
старанно відтворю
кожнісіньку ноту
дану мені
наче скарб
який я не певна
чи
заслужила
і вже точно можу його
хіба прихистити
та ніколи не в праві
явити
світові
він бо те, що мені належить
і не належить водночас.

я - риба

вслухатися в себе -
то ніби ловити рибу:
сидиш собі тихо на березі
вічної річки
і хвиля погойдує
твій поплавок
як листок
осики
вітер леліє весною.
чекаєш й дивуєшся
як то вода ненароком
вже й розчинила твій погляд
в своїй непрозорості,
вже й розчинила твоє чекання
у своїй вічності.
бо яке ж то чекання там, де ніщо не триває,
а просто якОсь собі є...
отож ти сидиш, ловиш рибу,
але так по правді - то вже й не ловиш зовсім,
а лИше гадаєш про неї,
і про свій поплавок,
і про те, що здається окрім поплавка
там нічого й немає -
ані гачка,
ні хробачка,
чи хоч би грудки пшоняної каші...
нічого в тебе немає крім може погляду...

врешті, все, що тобі залишається -
то зрозуміти і визнати,
що в дійсності риба - це ти
і що хвилі ріки - либонь гострі гачки
і що тихе річкове буття
то ж і є жовта грудка пшоняної каші
на яку ти отак без вагання
цілком добровільно
зловилась.

люди та їх самотності

сонні люди за дерев'яними столами
різдвяний вечір на задвірках
чайників із чаєм
у кожного своя терпка самотність
на смак як зріле винко з терну
і може кожен стиха мріє
що інший хтось
знайде в собі відвагу й силу
з середини пробити
порцелянову вітрину
й на друзки рознестИ
свою
неспішним вечором
посріблену самотність
чи то самотню новорічність...
і може бути, мрія кожного
про чужу відвагу й силу
стає спроквола
безнадією спільною
стає спроквола
неможливістю
втілення.
відтак кожен відсуває свого дерев'яного стільця
сумно запихає руки в рукави шерстяного пальта
і йде то на північ то на південь
й пошепки мовчить про все
з своєю єдиною
ніким не вбитою самотністю
ніким не названою терпкістю
ніким не відшуканою спільністю

опівнічні варіації на вічну тему чекання

 

ле ле лелійно

хилиться

вечір

до ночі.

хочеш - приходь,

я чекатиму

навіть крізь сон.

вже відлетіли

світ за очі

вісті пророчі

стих камертон.

не не незвично

промовиш

ім'я моє

стиха.

знаєш - забудь,

бо не стерплю

коли замовчиш.

тишею тою

я знаю

накличеш ти лиха.

може ти спиш?

може ти спиш?

може все ж спиш?

місто перед Різдвом

макове зерня
губиться в сіні
крутиться віхола
спогад осінній
печений коник
грива золочена
і з рукавиці
нитка торочена

небом мандрує
півмісячне коло
пахне морозяним
парком довкола
снігу обійми -
скрипучі лещата
вітру зимового
срібні санчата

сіном запахло
на вулицях міста
хтось ліпить пташок
з соленого тіста
коні з дзвіночками
й синім намистом
площа у центрі
з старим гітаристом

слів і речей

пальцем торкатимусь імені твого
тихо розгублено ледве свідомо
тільки не йди.

поміж сторінок засну ненароком
стану твоїм запізнілим пророком
щастя й біди.

не зупинятимусь навіть попити
буду твоїми найменнями жити
тут і тепер

солодом лакричним скроплю дороги
кину вельветові стрічки під ноги
в холод озер.

ти не лякайся моєї присутності
я не скалічу глибокої сутності
твоїх очей

віриш, не легко знайти буде в світі
стільки загублених в яблучнім цвіті
слів і речей

сон

забери мене з собою у вчорашній день
на три хвилини

розкажи про всіх драконів і коней
про всі провини

що гризуть зухвало серце і думки
крають душу навпіл й навпаки
зліплюють дрімотною смолою
полум'я розпалене тобою...

а коли мені прокажеш кожну суть
і кожне значення

мирно коні і дракони враз поснуть
і до побачення

я твоїх очей вечірню тишу добре чую
в голосі твоїм без сну я заночую
і прокинусь через три хвилини - ти зі мною
більш ніколи не будУ тобі чужою.

часом простяглося наше ліжко
наше поле

ковдрою загорнеш мене ніжно
як ніколи

віднеси мене у мить що ще триває
де про подорож мою ніхто не знає
і не бійся, не забуду суті й значення
й не скажу тобі ніколи до побачення

рай

ніч зійшла на землю як месія
скресло світло денне, вітер стих.
бродить чиясь тінь і тишу сіє
місто - степ покосів голосних

ніч клубочеться тонким туманом сірим
світло з стрілкою секундною втекло
тінь ніяк не може йняти віри
в те що місто голосом було

замело зірками небо ночі
на замок замкнувся світлий день
я сьогодні не закрию очі
не віддам нікому повних жмень

моїх пісень.

хай гарцюють чорні коні ночі
хай мороз скує гарячий чай
і гукають тінь усі охочі
втрапити у перший темний рай.

власне тіло зраджує

моє волосся наймертвіше 

не мовить так як очі чи уста

й здавалося б,

на нього можу я покластись

і не боятись зради,

та

одна тоненька прядка

вмить
спаде на моє 

кам'яне лице

й ти знатимеш, що це - 

моя душа,

що промовляє поза мною

все 

що мною вимовити 

не 

спроможна.

подорож на Новий рік, що не відбудеться

 

 я приїду опівночі

по пустому перону

ледь простукаю

тихий жіночий привіт

мештами

кольору

теплої

теракоти

пам'ять

світло дихає тобою

в час наївного чекання

сніг і ожеледь. думками

в нетрях теплого шукання

я знайду хіба що спогад

ніжний доторк твоїх пальців

слів твоїх непевний здогад -

- зграйка сірих горобців

горіхи

немає більше тут чи там

лише ніде

посеред вечора гряде

туманне віче 

що волочить

хоругви-шмати

очі мочить

сльозА

росА ядуча

ранить трави

землі не видно

тихо з лави

старий підводиться

і з церкви

несе своє

крихке подерте

одвічне серце

певно з глини

й з колючих галузок ожини

його сплели умілі руки

під тихі мелодійні звуки

овечих дзвоників

й горіхів

народжених лише для втіхи

земних  посріблених птахів

намоклих в зливі дітлахів.

зимою...

слова спинились спішно серед степу

думки надуті подихом димленим

зимові зорі як пшеничні зерна

у сивих сойок в лапках сірі стерна

пливуть птахи паленою рікою

шумить шалено течія широка

зловити б зараз сойок тих рукою

спинити б зараз ту ріку собою...

минає марево мізерне миттю

ріка чорніє чорною блакиттю
лопоче легко слово з того літа

замерзла пташка груднем не зігріта

Привілегія

Знову рАнок сіріє,

я твоЇми думками

загорнУсь ніби кОвдрою

тИшею мокрою 

спрагло нап'Юсь

і замОвкну я

щоб наслУхатись

шепоту стІн, що кохаються

з пЕршими тінями днЯ

забуваючи просто чиЯ

то насправді 

одвІчна привІлегіЯ

ранкОво кохАтись...

чекання в ХХІ ст.

чекати вміти треба
з неба
манни
або просто
ранку
із цигаркою
на ґанку
чи дощу
на капелюха
поли
бджоли-
краплі

та найбільше
хочу вміти
не зімліти
від чекання
слів кількох
простих чи ні
на двох
налите в стакані
вино
проте
лише одного з двох
уста торкнуть його
бо
інший ще чекає
ще не знає
що
є сухе терпке вино
десь там
за тисячу кеме
зітре мене
на порох
те
чекання
стигне
ніби чай якого
я насправді
не
хотіла дуже
та налила
зрештою
допила
фе.

чекати
я
тебе
не

вмію...

молитва за вокзали

світанки вокзальні теплом чарують
і з уст парують замовчаним свистом
старих поїздів, я тебе вже бачу
і приЇздів
трепіт навколо вирує,
я тебе вже чую, моя валіза
ще тримає мене при землі
а тебе
при в'їзді
у наше живе "бути рАзом"
головне не забути про все заразом
коли вперше торкнеться руки моєї
твоя рука,
тепла така як в'язаний светр
у білу смужку - я такий маю,
і добре знаю
як він гріє,
але тебе запевняю, що все ж
далеко йому з його смужками
до твоїх обіймів і до
отакого вокзального дива,
яка ж бо бурхлива
ця наша спокійна як слон ріка,
спокійно бурхлива така,
потрібна як твоя тепла рука
на моїй щоці
тане
наче мід у гарячому молоці
між нами не стане
нічого більше
ні валіза, ні "так" або "ні"
ні крихти брехні.
тільки легко відлунюють кроки
всі п'ятнадцять  хвилин
без мороки
ми затягнемо мої валізи туди
де вони не потрібні
мені чи тобі,
не потрібні також окуляри чи одяг, чи телефон
ми схожі будем на бродяг
що для щастя їм треба лиш трохи погрітись
щось пЕрекусИти і далі поринути
в своє непевне бродіння
щоб в когось просити пива, хліба, насіння...
а ми у бродінні нашім просити будемо
лише однЕ Одного
полум'я тихо гасити
ревно
молитися будемо
за
всі на світі вокзали
за те, щоб вони показали
всім людям які того варті, які того хочуть
як по справжньому жити
а не шукати на карті
неіснуючих міст
з неіснуючим устроєм "щастя"
і тоді воно може дасться
себе їм зловити
і жити,
і жити,
і жити.

Вірші два в одному. Наздоганяючи риму.

Сивий верес.....сірий листопад

з ким поговорити....сизий дощ

що кому шепнути....чорний брук

як розпочинати....тихий стук

скільки почекати....плинний час

як тебе знайти....стрімкий Парнас

і куди піти....пахучих мрій

речення, абзац....нехитрий крій

все немов ерзац....грузка земля

знов згубився лік....кричить здаля

знову жовтень втік....сипкий туман

я не маю крил....накрив лиман

а навколо пил....і виноград

сивий верес....сірий листопад

....

задивляння у минуле

я прочитаю всі твої старі думки,

пропахлі порохом, вином і млою.

там бродять замасковані стрункі жінки,

і грають в хованки з слабким тобою.

там тихо любий твій поет журбу журбує

і шкельця окулярів димом парить

він далебі себе вже ледве чує,

а ще й тобі весь розум сумом хмарить.

А втім, слова старі та мало чутні

з очей твоїх все ж витекли сльозами.

ти краще думай про роки майбутні

які, дасть бог, залишаться за нами.

прощання

 

 і ти мені пробач моє писання,

мрійливі вічності, сумне мовчання,

всі Образи, усі тонкі зізнання...

усе пробач,

і прошу дуже, 

з собою забери, мій любий друже,

оцю крихку облатку мою,

візьми її прісну з собою...

куди б ти не пішов,

кого б ти не знайшов

в ній моє слово, ум, душа і кров.