Зимове червоне...

Дивні люди ХХ століття

Яке прекрасне фото! Шептицький тут як гора, такий великий і величний, водночас якийсь дуже близький. А Вільгельм ще такий хлопчик, зовсім юний, відсторонений і нахабний. І Дивне було це ХХ століття, дивні зустрічі дивних людей з дивними поглядами і мріями. Що б вони сказали про наше "сьогодні"? Хто зна... Однак відчуваю до них невимовну симпатію, яка абстрагована від їхніх поглядів і дій, а просто як до дивних людей ХХ століття, яких важко зрозуміти, але про яких хочеться думати.

 

Тільки питання

Чи може світ бути інакшим ніж він є?

Чи можуть люди бути добрішими, повітря чистішим, вода прозорішою?

Що означає історія людства з часу його зародження? Рух вперед? Прогрес? Регрес? Цивілізування? Розвиток? Псування (людини, планети)? Може просто існування? Просто так і ніяк інакше, і не відомо чому…

Хтось проживає життя і щасливий померти бо вже несила жити. А хтось помираючи сповнений сумом за своїм прекрасним життям. Хтось живе в достатку від народження і до кінця своїх днів. А хтось в цей же ж час знає тільки злидні. Хтось мріє. Хтось заробляє гроші. Хтось народжує дітей. Хтось вбиває людей. Хтось вірить в Бога. Хтось думає, що він бог. Хтось їздить на велосипеді. В когось в гаражі 5 автомобілів…

 Куди нам рухатись далі? Думати про високе? Чи тихо працювати на своєму місці? Пориватись до змін? Чи прийняти вже існуючий стан речей? Вірити в те, що ще ніколи не траплялось? Чи пророкувати майбутнє виходячи тільки з того, що історія людства вже містить?..
Робити все це водночас?

Ах, чи може цей світ бути інакшим ніж він є?

Історія, філософія, політика, економіка… все це схоже на салат Олів’є – картопля з горошком і з ковбасою, морквою, кислим огірком, і майонез, неодмінно майонез, дрібка солі, трохи перцю – вуаля – універсальна страва – замість салату, замість гарніру, замість масла на хліб – на обід, на вечерю, на сніданок – в ресторанах, в їдальнях, вдома.

Це втомлює, набридає, лякає. В певний момент починаєш відчувати себе курчам, яке загнали в курник і немає звідти виходу, цілу ніч сидіти і слухати незрозумілі прицмокування старих курок і півнів поруч, і похрюкування свиней під карником, і плямкання корів отам навпроти, і тупання коня за стіною.

Брррр. Холодно.

Які в тебе політичні погляди? Ти лібералка? Комуністка? Консерваторка? Анархістка? Соціалістка? Націоналістка? А яка форма державного правління на твою думку найкраща? Монархія? Республіка? Якщо республіка, то яка: президентська, парламентська, змішана, радянська? Федерація? Конфедерація?..

В кого або що ти віриш? В Христа? Будду? Аллаха? Єгову? В Ідею? В Ніщо? Заратустру? Дао? Зевса? У всіх відразу? Не віриш взагалі?..

Що ти слухаєш? Рок? Джаз? Етно? Блюз? Поп? Класику? Реп? Транс? Ска? Хаус? Хіп-Хоп? Диско? Індастріал? Ембіент? Техно? Без різниці? Птахів? Нічого не слухаєш?..

Що ти дивишся? Що ти їж? Що ти читаєш? Що ти одягаєш? Де відпочиваєш? Що куриш? Що п’єш?

Де ти живеш? Як ти живеш? Навіщо ти живеш?

Що це за світ, в якому ти живеш?

Людино, хто ти?

Читання разом

У моїй улюбленій кав’ярні крім того щоби пити каву, чай, і смакувати кандизованим імбиром, можна читати. На поличці є чимало книг про ті ж таки чаї та кави, різноманітні рецепти коктейлів та випічки, історія напоїв, тощо. Одного разу я натрапила на книгу під назвою «Смаки раю. Соціяльна історія прянощів, збудників та дурманів» Вольфгана Шивельбуша. Натрапила і зачиталась. Така фантастична книга!

Це було може тижні 3 тому. Кожного разу коли приходжу до тієї кав’ярні сідаю за свій улюблений столик біля книжкової полиці і читаю цю книгу, по 10-20 сторінок. Маю свою хендмейд закладку на якій намальований такий дитячий ангел з чайничком в руках. Дуже мені хороше читати саме там і саме це.

Але ще краще те, що я не самотня в цьому читанні. Несподівано для себе я відкрила, що ймовірно, цю саму книгу, в цьому самому місці читає ще як мінімум дві особи крім мене. Поміж сторінок я знайшла одну закладку у вигляді календарика, та іншу – у вигляді шматка паперової серветки. 

Хто б не читав разом зі мною, я вам дякую)!

Історія великої любові

  І
Я люблю стікери – такі папірці, які можна приклеїти кудись (на холодильник, на двері, на комп’ютер, на зошит, куди завгодно) і які допомагають «не забути» (день народження, іменини, купити хліб, віддати книжку, випити таблетку, усміхнутися…). І якось мені не пішли всі електронні аналоги цих папірців. Я робила не одну спробу. В мене це як з книгами – я користуюсь електронними версіями, але люблю тільки паперові, читаю («а не копіпейщу») тільки паперові, малюю ( в значенні роблю помітки на полях, креслю і т. п.) тільки в паперових, зрештою, тільки паперові дарую. Ще мені подобається власноруч робити собі свої «незабудьки»: обрати папір, колір, текстуру, можливо щось надрукувати на них чи намалювати (попросити Андрія намалювати;). Вони мені допомагають, часом навіть рятують.

ІІ
В мене вічно назбирується ціла купа трамвайних квитків, пожмаканих, протертих, продірявлених трамвайними крокодилами-носорогами (саме з цими двома тваринами мені завжди асоціюються компостери, ще з дитинства, першої ери цих феноменальних пристроїв). Я витягую їх зі всіх можливих кишень одягу, своїх наплічників і сумочок. Знаходжу їх в різних кутках кімнати, часом навіть в холодильнику. Я втомилась їх викидати і тепер просто не роблю цього. Використаний квиток запихаю назад в кишеню, а ввечері перекладаю до спеціально відведеного місця – куди попало. Серед тих квитків чимало Щасливих, Любовних і Дружніх, так що любов, щастя і дружба мені, вочевидь, гарантовані на довгий час.

ІІІ
Також я зберігаю більшість всіляких пам’ятних папірців з моїх поїздок і просто різного роду відвідин: вхідні квитки у всі вірменські музеї де ми з Андрієм були, проїзні квитки з Австрії, Німеччини, квитки з театру Курбаса, квитки з концертів Пікардійців кількарічної давності, квитанції про оплату якихось незрозумілих послуг і т. д.
Я вже мовчу про кількість блокнотів і записників, які можна знайти в мене вдома.

ІV
О, зізнаюсь вам ще у дечому, що серед поціновувачів книг може бути по трактоване як жорстокий злочин. В мене є спеціальна книжка з якої я вириваю сторінки! Це старий українсько-італійський словник, в червоній палітурці, з золотими титульними буквами, але абсолютно нікудишній в плані змісту. Колись на 3 курсі коли я вчила італійську, то спробувала зробити домашнє завдання з його допомогою. Викладачка мені сказала, що ці слова не те щоби архаїзми, вони «архиархаїзми». Відтоді ця книга просто була декорацією на моїх полицях. Але одного разу я звернула увагу на те, що до того просто ігнорувала. Ви не уявляєте які там сторінки – такі дуже тоненькі, пожовклі з дрібним шрифтом, пахнуть пречудово! І я зрозуміла справжнє призначення цього поліграфічного витвору мистецтва! Тепер в мене є 800-сторінковий ресурс для стікерів, аплікацій, закладок, орігамі і т. п.

V
Усі ці папірці створюють навколо мене таку паперову ауру – вона шурхотить як сторінки книжки, вона гнучка і має запах, з неї можна зробити орігамі-журавля або орігамі-аніс. Вона частенько рветься, але на цей випадок є двосторонній скоч і ПВА клей.

Маю підозру, що любов до паперу передалась мені від батьків. Те, що вони філологи і працюють у видавництві не так суттєво, як дещо інше. Коли мені було 2 чи 3 роки я до садочку не ходила, а вже працювала, разом з батьками, в них на роботі, у видавництві Митрополії УГКЦ (не знаю як воно там точно називалось тоді). Робота моя була клопітка і абсолютно унікальна, безпрецедентна. Отож, я сиділа біля великої чарівної машинки, яка мала дві кнопки On/off і start/stop. Машинка ця їла папір. Я ж була її асистентом і робота моя полягала у годуванні цього чудо-пристрою. Так як працювала я у видавництві, то паперу для годівлі не бракувало ніколи. Звісно ж трудилася я далеко не цілий робочий день, навіть на пів і навіть не чверть. Але цього вповні вистачило щоби назавжди пов’язати мене з папером.

Отака от історія великої любові і дружби.

Семантичний простір Львова

Текст, наведений вище (йдеться про попередні дві публікації), - це явище, яке піддається антропологічному аналізу не менше ніж ситуації, описані в ньому. Виходить свого роду подвійна рефлексія.

Тарас Возняк, український культуролог, політолог та головний редактор Незалежного культурологічного часопису «Ї», в одній зі своїх численних статей на тему міської культури, вжив поняття «семантичний простір середовища» .  Розмірковуючи над тим, що означає цей термін, перше, що спало мені на гадку – набір знаків і символів, які відображають його внутрішнє «Я», творять душу міста. Це є певний знаковий код – символи, слова, дії, які втілюють, відображають  те чи інше ментальне явище. Окрім того «…семантичний простір не є тільки моєю власністю чи моєю фантазією – він істотний не тільки для мене особисто, але й для «нас» – для певної групи. І саме цей спільний семантичний простір дає нам підставу відчувати себе певною єдністю, говорити про певне «Ми». Цей простір є дуже нерівномірним…» .

Однак, складові частини цього «МИ» паралельно входять до ряду інших семантичних просторів і не факт, що ці «інші» простори є другорядними, можливо якраз навпаки: я як особистість маю свій, дуже малий, інтимний «семантичний прості», моя сім’я також творить коло символів та знаків, які відображають історію, традиції, стиль життя мого роду; далі моя вулиця, мій район, моє місто, держава, континент, моя релігія, моя професія і т.д; таким чином, кожна людина входить до ряду «семантичних просторів», які природно і гармонійно (або не гармонійно) переплітаються у її власному. Бачимо, що якщо спершу було сказано, що семантичний простір кожної людини окреслився як «малий, інтимний», то тепер можна припустити, що якраз він є чи не найбільшим, адже вбирає в себе всі інші.

*****
Що є семантичним простором міста, в даному випадку – Львова?
Найперше – це те, що притаманне місту в принципі: інтенсивний інформаційний простір, гроші як соціально-економічне явище, еклектика думок і стилів, соціальне розшарування населення, локалізації (за етнічною, релігійною, фінансовою і т.п. ознаками), влада, освіта, мітологічні нашарування на історію …
Тепер про «ЛЬВІВ». Для того, щоби окреслити семантичний простір цього міста, потрібно зрозуміти, що його семантика обертається у двох просторах – зовнішньому та внутрішньому. Назвемо це «інтер’єром» та «екстер’єром» Львова.
Отож, екстер’єр в даному випадку – це архітектура, рельєф, ландшафти. Львів – давнє місто, з багатовіковою містобудівною історію, артефакти якої – будинки, пам’ятники, скульптуру – ми можемо споглядати та використовувати і сьогодні. Багатий архітектурний спадок – це перша і чи не найдавніша ознака, з якою Львів асоціювався в Україні та поза її межами. Для мешканців міста це означає наступне:

-    Світогляд та ментальність людини формуються в середовищі естетичних споруд, простір яких маю тяглісну історію, «дихає» минулим. Зрозуміло, що середовище має великий вплив на людину. Саме тому, сьогодні серед львів’ян побутує думка, що, до прикладу, жінки у Львові одягаються з особливим відчуттям смаку, а стиль виокремлюється у щось нове, притаманне лише мешканкам цього міста. Так це чи ні – судити важко. Але наявність такої думки у соціумі саме по собі багато свідчить.

-    Водночас, простір Львова для сучасних його мешканців не до кінця свій, він є втіленням епохи коли місто не належало українцям. Архітектура того часу відображає світогляд своїх творців – поляків та німців . Ймовірно, це породжує своєрідну дихотомію у відчуттях львів’ян, для яких це місто своє і не своє водночас.

-    Не малу роль відіграє і сучасний стан історичного архітектурного спадку Львова. В радянський період і в перші десять років незалежності для збереження архітектурних пам’яток робилося не так багато. Велика кількість цінної архітектурної забудови XIX, XVIII, XVII і навіть XVI століть зазнала нищівного руйнування і частину цієї забудови вже практично не можливо відреставрувати, хіба що відтворити її вигляд, що називається, з нуля. Відтак, Львів із «міста з багатою архітектурною спадщиною» перетворюється у «місто з втраченою багатою архітектурною спадщиною». І хоч в останні роки ситуація дещо змінилася, цей імідж Львова все ще живе і певною мірою також є його внутрішнім семантичним елементом.

-    Архітектура Львова сприяє формуванню ще одного важливого ментального явища, яке зараз є домінуючим з-поміж усіх інших – львів’яни думають про своє місто як про найєвропейськіше місто України. Власне, причиною цього є сама архітектура, яка по суті притаманна центральноєвропейським містам. Окрім того, час, коли творилася ця архітектура – це епоха приналежності Львова до імперії Габсбургів, яка довгий час була найбільшим втіленням «власне Європи» для мешканців її східних кресів.

-    До екстер’єру ми також можемо віднести назви вулиць, парків, інших місць та речей, які свідчать про ідеологію городян, про їхню само ідентифікацію, про їхні пріоритети.

-    Львів’яни часом жартують між собою, що до Львова стікається вся вода з околиць, а в самому місті з водою чомусь і надалі складно. Цей іронічний жарт частково втратив своє значення, адже в останні роки ситуація з водозабезпеченням міста суттєво покращилася. Але довгий час він відповідав реальному стану речей. По-перше, «теза» про стікання до Львова всіх навколишніх вод походить від того, що топографічно місто знаходиться у ямі і уявлення про стікання сюди води – цілком логічне. По-друге, через Львів проходить рубіж великого європейського вододілу, що також автоматично створює ефект присутності води в місті чи поблизу (люди, мабуть, не замислюються, що «вододіл» - це місце, де води якраз чи не найменше). І по-третє – колись у Львова була Полтва, зрештою, вона є і зараз, однак колись це була річка, а зараз – стічні води, поховані під землею в трубах. А ще Львів вважається українським Лондоном – велика кількість опадів і часті тумани творять своєрідну атмосферу для гостей міста. Хоча, якщо проаналізувати клімат Львова за останні роки, то стає зрозумілим, що туманність і вологість міста так як і Полтва – лише інертне уявлення. І ще одна річ, яка творить ландшафтний образ міста – пагорби, які оточують яму, в якій знаходиться центр Львова. Пагорби уцікавлюють міське планування, на їхніх схилах розташовуються затишні вулички з гарними будинками, переважно це забудова середини та кінця XIX ст. Цими вуличками добре прогулюватись, на них також добре жити, вони створюють атмосферу комфорту і затишку. Наявність таких районів у місті надає право львів’янам вважати це місто зручним і сприятливим для життя.

Інтер’єр міста – дещо складніше і далеко не таке однозначне явище. Інтер’єр міста – це те, що твориться всередині цієї багатої архітектурної спадщини, в помешканнях людей, в офісах, в громадських місцях, зрештою, в кожній окремій людині, яка живе в місті. Інтер’єром є думки та ідеї, які витають в місті, а також те, з чим самі міщани себе асоціюють.
Перше, що спадає на думку – це декілька своєрідних «звичок» львів’ян, які зараз творять їхню ідентичність як населення Львова, а не як кожної окремої особистості: кава, шоколад, релігійна активність, певний пієтет до націоналістичного сегменту історії ХХ ст. і т. д.

-    Кава. Частина цих асоціацій були забуті на якийсь період і відновилися в останні 5-7 років, як наприклад «кавоманія», традиція львівської каварні, історія причетності Львова до поширення традиції пиття кави у Європі. Наразі є покоління, сформоване в період відновлення традиції кавування – люди віком 18-25 років, які були свідками масового відкриття закладів, які вже не випадало назвати «баром» чи «кафе», а які своїм духом і стилем говорили про те, що вони власне «каварні». Ці люди ще пам’ятають роки, коли найпопулярнішими місцями, де можна було випити каву були «Вірменка», «Кастелярі», «Жорж», «Квітка» і на тому кінець, якщо не враховувати барів радянського штибу, куди радше заходили випити по «50» ніж покавувати. І водночас, ці ж люди стали свідками перелому, коли один за одним відкривалися заклади на будь-який смак, в різному ціновому діапазоні, які якісно відрізнялися від звичних барів та кафе. Це був новий простір для «local community», новий простір для спілкування і нове явище, яке можна було додати до своєї ідентичності, яке навіть могло стати центральний елементом ідентичності.

-    Шоколад. Близько двох років тому, у Львові відкрилася Львівська Майстерня Шоколаду, яка практично відразу стала обов’язковим пунктом відвідання для кожного туриста і одним з найпопулярніших подарунків серед львів’ян. Тому, якщо зараз говориться про шоколад, йдеться саме про Львівську Майстерню. Але так було не завжди. Колись кожен львів’янин знав що таке «Світоч», знав де знаходиться ця фабрика, в які дні в парку поруч найбільше пахне шоколадом і де купити солодощі щойно завезені з виробництва. «Світоч» довгий час був візитною карткою Львова в Україні і за її межами. «Світоч» був невід’ємним елементом семантичного простору Львова і його мешканців. Думаю, те саме покоління, що було свідком «кавової революції» пам’ятає найпопулярніші реклами «Світоча», екскурсії з класом на фабрику, солодкі подарункові набори на Миколая, до речі, чи не єдині на яких зображувався власне Миколай, а не дід Мороз чи Санта Клаус. Також львів’яни пам’ятають своєрідний декаданс, який пережила фабрика і викуп її іноземним «Nestle», а також зміну бренду і, врешті, втрату смаку справжнього шоколаду. Дотепер можна почути ще від декого згадку про те як смакував старий світочівський «Мак», або що «Мрія» – світочівський аналог сучасному «Kitikat» чи «Хруму» – це «найсмачніша вафелька в світі».

-    Релігія. Говорячи про релігію у Львові, головним чином йдеться про Греко-католицьку Церкву. Саме грекокатолицизм є невід’ємним елементом львівської (і взагалі галицької) ідентичності. В даному випадку не йдеться про те, які корені має ця яскрава народна релігійність, а лише про те, що свідома приналежність людини до конкретної релігійної спільноти і перманентне підтримування зв’язку з цією спільното і її традиціями надає життю цієї людини певної розміреності, бо вносить в нього деякі обов’язкові ключові моменти, незмінні з року в рік. Маю на увазі передовсім недільні Літургії, а також найбільші християнські свята – Різдво, Великдень.  Окрім того, Греко-католицька Церква має свій імідж, певний стиль – відродження та пропагування давніх українських традицій, адаптованих до християнського канону. Звідси відродження традиції вертепів, які набувають у Львові щораз більшої популярності, свято дідуха, пампуха, фестиваль «Велика коляда», акція «Різдво разом» і т. д. Все це так чи інакше втягує міських мешканців у відповідну атмосферу, певною мірою навіть диктує її і конкретні моделі поведінки в тих чи інших ситуаціях.

-    Останнє про що хочу сказати – найбільш неоднозначне і складне явище, відтак і писати про нього дуже і дуже складно. Йдеться про ставлення до історії українського народу, до ідеологій, взагалі до дефініцій того, що є «український народ», «українська нація», «українська держана», «українська історія». Як і у випадку з релігією, мені зараз не йдеться про розгляд цієї проблеми під мікроскопом – цим щодня займається чимала когорта істориків і соціологів, а писати на цю тему стало модним і дещо навіть небезпечним. Натомість я тільки хочу підкреслити, що уявлення про Львів як оплот українського націоналістичного руху (зі всіма позитивними і негативними конотаціями) – це ще один елемент львівського семантичного простору, ще одна складова галицької ідентичності навіть в особі тих людей, які себе націоналістами зовсім не вважають.

Пошук знаків і символів, які означують місто – це процес безкінечний. На кінець скажу ще те, що Львів – це місто «перехідного прикордоння» – точка перетину культур, точка постійного накладання історичних пластів цих культур. Кожен мешканець Львова, подібно як це зроблено на початку есе, може висловити свої власні спостереження, своє особисте бачення міста і воно буде таким же ж правдивим як і все інше тут сказане. Через це Львову, та й будь-якому іншому місту, притаманна своєрідна багатовекторна ідентичність, відсутність чіткої ідеологічної лінії. Це спричинено розташуванням міста та історичним минулим. Антропологи, соціологи та психологи часто говорять про те, що у «мітологічному»  просторі місто є множинне. Живучи в українській чи, наприклад, польській парадигмі ми означуємо, реперуємо це місто своєю системою знаків. І вона не завжди співпадає з системою знаків іншої, «не нашої» культурної традиції .

Львів – цікаве місто для дослідження. Цікаве власне своєю неоднозначністю – з одного боку ряд закостенілих стереотипів, які в’їлися глибоко в свідомості і самих мешканців і тих, хто споглядає місто ззовні, з іншого ж боку – щораз гучніше декларування того, що всі ці міфи потрібно руйнувати. Що прийде на місце цих міфів – важко сказати, зрештою, ми беремо участь в цьому непростому процесі – витворенні нової ідентичності, нового семантичного простору Львова.

Преамбула до есе (продовження)...

Добре часом поїхати зі Львова в якесь інше місто, іншу країну, до інших людей. Але саме у Львові найкраще пізніше про те все думати, згадувати, аналізувати, реперувати. Іншими словами, це місто дуже зручне для думання. Є ж міста для кохання, є міста для праці, бізнесу… А от у Львові добре думати. Все інше також треба і можна робити. Просто саме думати тут особливо зручно, безпечно.

Говорячи «думати» я маю на увазі не просто здатність люди сприймати та аналізувати інформацію. В даному випадку «думати» - це як стиль життя коли ти:
- часто губишся навіть на пл. Ринок бо пірнаєш в думки;
- постійно забуваєш поїсти бо читаєш, або пишеш, або просто думаєш;
- забуваєш, який сьогодні день;
- ловиш себе на тому, що довший час дивишся в одну точку і не бачиш її бо думаєш..;
- не бачиш себе окремо від мистецтва – вистави, виставки, концерти – ти не просто ходиш туди, ти думаєш про них;
- вслухаєшся в розмову за сусіднім столиком в каварні чи на сусідніх сидіннях в трамваї і не вважає це неетичним, а просто цікавим, навіть необхідним.

Зрештою, навіть якщо ніщо з вищеперечисленого не трапляється, але твої думки є для тебе цінністю…

Львів надає простір для думання. І чим довше ти живеш в цьому місці, тим ширшим стає це простір, адже щоразу знаходяться нові місця, які, здається, створені для думання.

Все це звучить доволі високомірно і відірвано від буденного життя…
Однак, семіотичний простір міста, він рідко коли вповні лежить отак на поверхні – десь на лавочці в парку чи на прилавку в магазині. Внутрішній, глибинний семіотичний простір відчитується, сказати б, в повітрі, яке заповнює собою все, що між будинками, каварнями, трамваями… Це те, чого ми не бачимо, не торкаємося, але чим дихаємо і чим переповнюємось.

Преамбула до есе...

Львів вміє говорити. Він вміє також сміятися. І о, безумовно він вміє плакати. Останнє виходить в нього чи не найкраще. А якщо і не найкраще, то найчастіше – це вже точно.

А ще Львів дуже манірне місто, воно прийме тебе з першої хвилини, але гостинний прийом не означає просте перебування. Якраз навпаки.

Ми з ним дуже схожі. Уподобаннями, способом проведення часу, темпераментом. Я часом думаю, що Львів за гороскопом є близнюком, як і я, якщо місто взагалі може мати якийсь знак зодіаку.

Якщо я вже наважилась порівняти себе зі Львовом, навіть ототожнити, і так зухвало відверто припустити нашу схожість, то мені пасує слідувати цій логіці і надалі говорити про місто через призму моєї особистості. В цьому і полягатиме антропологізм...

Я – це моє місто. Моє місто – це я. Нехай надалі це буде аксіомою.

Рефлексія prima
У подвір’ї мого будинку, якраз навпроти вікна спальні, росте горіх. Саме тому рання осінь для мене не проста пора. Сусід з 3-го поверху паркує під тим горіхом своє авто. Авто очевидно надчутливе, ніжне і  страшенно боягузливе, бо його сигналізація вмикається кожного разу коли стиглий горіх, відірвавшись від матірної гілки, падає з гуркотом на лобове скло. Ніч в цю пору – це засинання від сигналізації до сигналізації.

Рефлексія secunda
Одного пізнього вечора… Ні, це вже була ніч, близько півночі. Одним словом, випало мені стати свідком несамовитого видовища, яке житиме в мені певно до кінця життя, як смак паляниць, які пекла моя прабабця. Вулиця Коновальця, осінь, хворі, проте все ще прекрасні каштани по обидва боки від дороги, пожовкле покручене листя на деревах і на дорозі, звичний блакитний запорожець поруч з таким же ж звиклим глянцевим лексусом, далі раллі-авто кольору хакі, дивний необжитий будинок «особнякового» типу, далі вілла Юзефи Франц, по сумісництву - обласний лікарсько-фізкультурний диспансер, і… це щось цілком нове, незвичне і просто вражаюче – вода б’є потужним струменем метрів на п’ять вгору, досягає верху каштанів, щедро поливає припарковані неподалік авто, кривий і такий естетично довершений брук… Звук, який створює це водяне чудо – наче напускання ванни помножене на десять. І скільки людей: прості перехожі стоять застигло з розкритими ротами і блискучими очима, діти (що роблять діти опівночі на вулиці – це для мене загадка) пориваються піддатись цій заманливій водяній атракції, батьки, які заледве стримують своїх чад, мешканці ближніх будинків виглядають з вікон, стоять на балконах, хтось знімає на камеру телефону, проїжджі авто спеціально зупиняються під цим фонтаном – безплатна автомийка… Приїхала ремонтна бригада – видовище набуває ще більш нереальних обрисів, цілий перфоманс. Чоловік у прогумованому костюмі відчайдушно намагається закрутити гідрант. Після кількох невдалих спроб такі ж костюми одягнули його колеги і докладаючи немалих зусиль таки виконали свою почесну рятувальну місію. Люди ще декілька хвилин стояли застигло на місці після чого неквапним фланерувальним кроком рушили хто куди.

Рефлексія tercia
Проспект Свободи, пам’ятник Тарасу Шевченку, групка львів’ян віку моєї бабусі, навіть в цей дощовий і незвично холодний осінній день співає повстанських пісень. Їх оточує не дуже менша групка… кого б ви думали? Молодих чоловіків афро-американської зовнішності, які з цікавістю обступили цих відчайдухів і вслухалися в звичні для нас з вами, але такі особливі для них голоси, ритми (майже завжди одні і ті ж), інтонації. Навколо них життя їздить на машинах, маршрутках, роверах, дитячих візочках, ходить пішки, курить, купує щось в кіоску, і йому байдуже до цього маленького кольорового, інтернаціонального, ба навіть мистецького, міжкультурного діалогу.

далі буде...

Зараз надворі дуже непривітно. Кольори якісь такі сіро-жовті, як в некісній сепії. Мимоволі закрадається така неокреслена тривога - ні за кого, ні за що, просто собі тривога, сама по собі... Але я ж знаю, що в світі є мільйон способів зробити так, щоби навіть в найсірожовтішу погоду було добре і так....як би це сказати...мабуть натхненно.

Я знаю такі способи і впевнена, що кожен з вас також.

Один із способів - дізнаватись, як інші змінюють внутрішню погоду;)...

життя - то така велика закруцька. Вона закручується, закручується, ті криві лінії перетинаються, переплітаються і вже не знати де вчора, а де сьогодні, де твоя закруцька, а де чужа. навколо різні люди, з різних міст, країн, будинків, з різними очима, мовами, ідеями. часом ці різні люди вплітаються своїми лініями в твій клубок і він стає ще більш заклубочений, ще більш закручений, тугий, в ньому робиться тепло, як в грубому в'язаному светрі небесно-голубого кольору якогось першого холодного осіннього вечора. щось любити, а щось ні, слухати одне або інше, щось бачити, а щось пропустити. байдуже. бо коли в клубку є різні люди і їм всім тепло, то ніхто ніколи нічого не пропустить, бо інші знатимуть це замість нього разом з ним.