І
Я люблю стікери – такі папірці, які можна приклеїти кудись (на холодильник, на двері, на комп’ютер, на зошит, куди завгодно) і які допомагають «не забути» (день народження, іменини, купити хліб, віддати книжку, випити таблетку, усміхнутися…). І якось мені не пішли всі електронні аналоги цих папірців. Я робила не одну спробу. В мене це як з книгами – я користуюсь електронними версіями, але люблю тільки паперові, читаю («а не копіпейщу») тільки паперові, малюю ( в значенні роблю помітки на полях, креслю і т. п.) тільки в паперових, зрештою, тільки паперові дарую. Ще мені подобається власноруч робити собі свої «незабудьки»: обрати папір, колір, текстуру, можливо щось надрукувати на них чи намалювати (попросити Андрія намалювати;). Вони мені допомагають, часом навіть рятують.
ІІ
В мене вічно назбирується ціла купа трамвайних квитків, пожмаканих, протертих, продірявлених трамвайними крокодилами-носорогами (саме з цими двома тваринами мені завжди асоціюються компостери, ще з дитинства, першої ери цих феноменальних пристроїв). Я витягую їх зі всіх можливих кишень одягу, своїх наплічників і сумочок. Знаходжу їх в різних кутках кімнати, часом навіть в холодильнику. Я втомилась їх викидати і тепер просто не роблю цього. Використаний квиток запихаю назад в кишеню, а ввечері перекладаю до спеціально відведеного місця – куди попало. Серед тих квитків чимало Щасливих, Любовних і Дружніх, так що любов, щастя і дружба мені, вочевидь, гарантовані на довгий час.
ІІІ
Також я зберігаю більшість всіляких пам’ятних папірців з моїх поїздок і просто різного роду відвідин: вхідні квитки у всі вірменські музеї де ми з Андрієм були, проїзні квитки з Австрії, Німеччини, квитки з театру Курбаса, квитки з концертів Пікардійців кількарічної давності, квитанції про оплату якихось незрозумілих послуг і т. д.
Я вже мовчу про кількість блокнотів і записників, які можна знайти в мене вдома.
ІV
О, зізнаюсь вам ще у дечому, що серед поціновувачів книг може бути по трактоване як жорстокий злочин. В мене є спеціальна книжка з якої я вириваю сторінки! Це старий українсько-італійський словник, в червоній палітурці, з золотими титульними буквами, але абсолютно нікудишній в плані змісту. Колись на 3 курсі коли я вчила італійську, то спробувала зробити домашнє завдання з його допомогою. Викладачка мені сказала, що ці слова не те щоби архаїзми, вони «архиархаїзми». Відтоді ця книга просто була декорацією на моїх полицях. Але одного разу я звернула увагу на те, що до того просто ігнорувала. Ви не уявляєте які там сторінки – такі дуже тоненькі, пожовклі з дрібним шрифтом, пахнуть пречудово! І я зрозуміла справжнє призначення цього поліграфічного витвору мистецтва! Тепер в мене є 800-сторінковий ресурс для стікерів, аплікацій, закладок, орігамі і т. п.
V
Усі ці папірці створюють навколо мене таку паперову ауру – вона шурхотить як сторінки книжки, вона гнучка і має запах, з неї можна зробити орігамі-журавля або орігамі-аніс. Вона частенько рветься, але на цей випадок є двосторонній скоч і ПВА клей.
Маю підозру, що любов до паперу передалась мені від батьків. Те, що вони філологи і працюють у видавництві не так суттєво, як дещо інше. Коли мені було 2 чи 3 роки я до садочку не ходила, а вже працювала, разом з батьками, в них на роботі, у видавництві Митрополії УГКЦ (не знаю як воно там точно називалось тоді). Робота моя була клопітка і абсолютно унікальна, безпрецедентна. Отож, я сиділа біля великої чарівної машинки, яка мала дві кнопки On/off і start/stop. Машинка ця їла папір. Я ж була її асистентом і робота моя полягала у годуванні цього чудо-пристрою. Так як працювала я у видавництві, то паперу для годівлі не бракувало ніколи. Звісно ж трудилася я далеко не цілий робочий день, навіть на пів і навіть не чверть. Але цього вповні вистачило щоби назавжди пов’язати мене з папером.
Отака от історія великої любові і дружби.
