обсервація під теплий грушевий штрудель

Коли закінчується в місті дощ, останні краплі ще інертно стікають по повітрю ніби по шибці, ти складаєш парасолю, і маєш ще декілька секунд, щоби й собі стати повітрям, щоби й по тобі стекло пару тих крапель, які ще поки-що дощ, але скоро перестануть ним бути.

Це приємно. Це як перший раз взяти за руку кохану людину.

І коли вже все, коли останні краплі стекли додолу, злилися зі суцільними водяними потоками, раптом ти помічаєш, що довкола неймовірно світло, а те, що було дощем, грає тепер зовсім іншу роль - роль дзеркала для для тебе, для світла, для птахів, для всіх, хто здатний і готовий це побачити...

Жінки, човни і птаство

Жінки, човни і птаство. От що мені асоціюється з гармонією і тривогою, з сонцем і грозою, з красою і ... красою.

Бо просто жінки - вони як човни - хитаються на хвилях життя, так спроквола, так лагідно навіть в найбуремніший час так по-котячому хитро.

А човни, вони як птаство, тільки птаство має небесну голубінь, а човни - водяну, човни це і є птахи, тільки навпаки.

 Бо жінки як птаство - щебетливі, чарівливі і надокучливі. Можуть солодко заколисати перед сном, або ж різко розбудити понад ранок.

Мені хочеться іноді бути жінкою, човном і птаством водночас, стати квінтесенцією того, що чарує і відштовхує, що вперте і несміливе, що лагідне і непередбачуване...

Але так як я жінка, то ні човном ні птаством мені не стати, можу бути тільки "Як" вони. Але може це й на добре. Бо жінка з мене така собі, ну як всі інші, нічого особливого, а вже який би з мене човен був, то краще певно і не уявляти.

про іншість, рідність і дифузію

Часом хочеться втекти кудись, де інші дерева, автівки і будинки, інша кава і тротуари, можливо мова, можливо релігія, просто де все інше. Це потрібно для того, щоби заново себе відчути, подивитися на себе у вітрини Інших магазинів, у калабані Іншого дощу, побачити себе в очах Інших людей і знову зрозуміти, що ти існуєш. 

Бо коли залишатись надто довго в одному місці, процес дифузії, незмінний і невідворотній як сам час, розчиняє тебе в середовищі, розчиняє в друзях і родичах, у знайомих і рідних вулицях, в улюблених і звичних трамваях. І вже немає "тебе", а тільки твій світ в тобі і ти в твоєму світі, практично без меж, а отже без можливості захоплюватись одне одним, наново відкривати одне одного, спостерігати і любити, дивувати, розчаровувати, і знову відкривати.

Звичайно можна намагатись якнайдовше втримати себе, для когось це може протривати мабуть і все життя. Думаю, ці люди - генії.

 Однак я так не вмію, і вже зараз відчуваю, що хоч моє тіло ще моє, але розум і Серце вже наполовину, а то й більше, запаковані в тутешню бруківку, завиті в тутешній дикий виноград, вони купили трамвайних квитків на наступні 150 років і готові по колу їздити 2-им маршрутом, щоразу усміхатися біля улюблених будинків на Чупринки чи Коновальця, і щоразу дратуватися через авто що паркуються на коліях, і щоразу вставати на одному й тому ж повороті і йти до дверей, і виходити, відраховуючи 87 кроків до власного будинку. Незмінні 87 або 115 кроків, залежить через який пішохідний перехід піти. 

Можна шукати десятки нових доріг, сотні небачених доти двориків, але повітря все те ж, улюблений пломбірний запах мого міста - незмінний, якими б дорогами я тут не ходила. І ще незмінні знайомі, багато знайомих, всюдисущих як той запах. Їх можна зустріти де завгодно, в будь-який час доби. Це прекрасно і страшно водночас.

 Бо дім - це місце в яке завжди хочеться повертатись. Але чи залишається дім домом коли з нього не виходити? Думаю, що тоді він стає просто "єдиним місцем", з "єдиними" а не рідними людьми, "єдиними" а не рідними вулицями. А бути "єдиним" це далеко не те, що бути "рідним".

Отож, мені хочеться вийти, попрощатися, посумувати, потужити, почати забувати обриси людей і доріг, дивитися фото чи мапу щоби згадати... 

А потім, якось колись, повернутися і точно знати: що от є Я, і от є мій Дім і все Рідне довкола, і я знаю, що можу все це до нестями любити, бо воно не є мною, а лише Моє.

з уривків слів, з уламків букв...

На кусочках паперу пишемо (пишу?) власну історію. Вже одним тільки дотиком до них ми робимо (роблю?) їх частиною нас.

Страшно однак, уявити як колись одного разу хтось позбирає твої листочки докупи (втім, я переконана, що це неможливо, і все ж...), побачить все так як воно було, є і ще тільки буде.

Це буде великий пазл, який насправді не матиме "правильної" послідовності (мені б так хотілося). 

Це буде великий твір який можна читати з кінця, з середини, через слово, без слів, і все одно він буде єдиним, цікавим, гармонійним.

Це буде мелодія з партіями для всіх можливих і ще не винайдених музичних інструментів, яка в результаті творитиме найглибшу в світі тишу.

Це буде світ з клаптиків паперу (або з дротиків, з гайок і шурупів, або з землі і коріння, або з бетону, цегли і арматури або...), з уривків слів, з недописаних букв. І все одно він буде простий і зрозумілий. Не знаю, мені чомусь так здається...

Carpe diem

 Вмійте цінувати миті, бо, зрештою, в кінці наше життя буде нічим іншим як колекцією миттєвостей, збіркою найяскравіших і найдорожчих секунд, які нам вдалося прожити і не забути.

Мої миті будуть жити в людях, яких не хочу забувати, в світлинах, на які можу дивитися довго-довго, в книгах, в записках на клаптиках паперу, в звуках музики. 

Я робитиму помешкання для моїх митей всюди де лиш можна, тільки б вони мене не покинули, тільки б я їх не покинула, тільки б ми не забули один одного.

Аesthetically thinking. beginning

 Сьогодні звернула увагу на те, що все змінюється, дуже поволі, майже непомітно, але змінюється.

В районі, де я живу, багато гарних затишних вуличок, старих вілл, схожих на замки, оточених садками і подвір'ями, кам'яні арки при вході, цегляні сходи... Одним словом, тут є чарівні місця, які варті того, щоби ними захоплювались, любили їх, піклувались про них.

Більшість з цих місць неймовірно занедбані, а від того часто химерні і непривітні. Втім, деяким з них ця занедбаність додає радше романтики п'єрівських казок...

Є місця, які зруйнувалися на моїх очах. Я бачила як спершу кронштейн був цілий, хоч і потрісканий, за пів року відпала половина, а за півтори залишилась тільки гола арматура і кусок ноги титана, що підтримував балкон. 

Є сади, які за останні 3 роки постаріли дужче ніж за попередні певно 20. Є сади, які живуть тепер тільки у спогадах сусідів і перехожих.

Сумно це звісно, але всі ми знаємо, що все це має свої причини, які не слугують виправданням, але багато що пояснюють. І я не про те хотіла написати.

Просто сьогодні гуляючи цими улюбленими вуличками, я помітила декілька місць, які вже хоч зараз варті об'єктива Андреаса фон Айнзіделя чи ще якогось крутого фотографа. Їхні мешканці почали ними опікуватися. Тепер ввечері можна побачити як на акуратному подвір'ї, де замощення не забетоноване і поміж кахель пробивається акуратно підстрижена трава, стоїть гарний столик з ліхтарем і крісла, і сім'я чи друзі ведуть веселу розмову свіжого літнього вечора, попиваючи Шардоне чи що там в них в бокалах.

А ще в іншому місці гарний доглянутий сад, яблуні рясно вродили і господарі акуратно підперли кожну гілку щоби не зламалася, а під деревами знову ж стелиться густа трава і якісь невідомі мені квіти ростуть, і буйний кущ гортензій біля хвіртки...

З'являються люди, які не бояться, які хочуть і які спроможні допасувати до старого плацу сучасну споруду, що не виглядатиме як "причепикобиліхвіст", не муляє око своєю недоречністю, але спокійно і впевнено доповнює середовище. Таких місць поки що обмаль, але вони є і це найголовніше.

І так, поруч з прекрасним є вілли, які господарі пофарбували фіолетовою і рожевою (зеленою, голубою...) фарбами наполовину, подвір'я засипали гравієм, попередньо зрубавши пару дерев, бо машину не було де поставити.  Поруч з прекрасним далі живуть кам'яні химери з минулих століть, в яких мешкають тільки трішки молодші бабусі, яких би вартувало доглядати і опікати так само як їхні помешкання. Але нікому. Принаймні поки-що... 

І все ж, сьогодні чи то настрій в мене такий, чи погода, чи ще щось, але я бачила трохи далеке, але напевно таки світле майбутнє тих фантастичних місць, будинків, садів і людей, які точно його отримають не зважаючи ні на що.

Осінь авансом

 Якийсь такий настрій... Я ж осінь люблю, її кольори, повітря, температуру, запахи, одяг, словом все в ній. І можете мене, звісно, закаменувати, о жерці спекотного літа, шоколадної засмаги, і городів, але від того нічого не зміниться).

А найгірше - це починати прагнути осені коли до неї ще дуже і дуже далеко. Я от тільки сподіваюсь, що час на німецькомовній школі, куди я через пару днів поїду, пролетить достатньо швидко, щоби 2 останні тижні літа не видавались надто нестерпними і нескінченними.

От такий від мене вам осінній спойлер;)

keep talking

Чим більше думаю, тим важче мені ці думки артикулювати писаними словами. Можливо я бездара, адже геніальність, чи то просто талановитість тих хто пише, власне і полягає у тому, аби писати про щось важливе просто, вміти вмістити в декілька речень велетенський обшир думок, чи навіть не стільки думок, скільки досвідів, образів, обсервацій. 

А ще з віком я відчуваю все менше свободи навколо. Досвід цінна і корисна штука, і можливо я просто не вмію ним користуватись, але саме він часто мене сковує. Поки я не перечитала стільки книг скільки перечитала на цей момент, мені більше хотілося і моглося висловлювати власні думки, не боятися, не оцінювати їх з позиції "інших". І так, серед них було багато (більшість) наївних, не надто цінних, звичайних, пафосних. Однак, саме тому, що я дозволяла собі висловлювати їх в таких кількостях, часом траплялися і непересічні. Їх могло бути одна на тисячу, але вона, та цінна думка була і це найважливіше, бо я гордилася нею, вона утверджувала мене в цьому житті і допомагала шукати себе далі.

Тепер же ж, перш ніж щось сказати, я довго думаю, чи варте "воно" бути висловленим. Я боюсь повторюватись, боюсь ляпнути "щось примітивне", нудне, несуттєве. І це, скажу вам, просто катастрофа, внутрішній катаклізм, що називається "надмірна самоцензура". Чесно кажучи, я не знаю жодних служб порятунку в таких ситуаціях. Я сама собі боюсь радити щось мудре, бо для цього потрібно би відшліфувати цю думку, а я, як вже вище було сказано, останнім часом все менше займаюсь такими речима.

 Чого я це пишу... А раптом хтось відчуває те саме. Нєа, мені не потрібно знати хто і чому, і навіть не потрібно знати "чи". Але якщо цей хтось існує і раптом це прочитає, то вам від мене бонус - порада "алкоголіка" "алкоголікові" - забийте і тріпайте язиком про все, що на гадку прийде, виговорюйте і виформульовуйте все несказане вами раніше. Тисяча, навіть мільйон дурнуватих думок, поблажливих поглядів, зверхностей, зневаг, ігнорів, варті однієї цінної і кровно вашої думки, дії, ба навіть погляду.

осінь за мурами

 

Власне, це не зовсім історія, а так собі, спостереження, типове львівське ранкове споглядання)…

Отож, був ранок, я відчитала свою лекцію у консерваторії, про культуру Месопотамії, і брела під сірим осіннім небом у бік площі Ринок. Думок крутилося в голові багато, а крім того, у вухах ще відлунювали химерні коридорні оркестри Львівської музичної академії… Осінь, особливо якщо вона сіра і вогка, завжди викликає в мене якісь нерозбірливі тривожні відчуття, які виринають ні звідки, а потім, як тільки надворі трохи проясніє, так само в нікуди зникають. Але в той ранок небо не ясніло і я тягла за собою свої думки, химерну коридорну музику і оті чудернацькі осінні відчуття… 

А я знаю де у Львові завжди ясно, завжди тепло, завжди затишно, яка б погода не панувала, які б настрої не нуртували… Це мої Мури. Взагалі-то каварня називається трохи по іншому, але слово Мури – воно так пасує до тог, чим для мене є це місце. Вони не в’язничні і не оборонні, вони рідні. Я приходжу туди і знаю – Ефіопія Харар – кава з кислинкою, дика кава, росте дуууууже високо в горах, середньої міцності. І ще я знаю кандизований імбир – буде щипати язик, його захочеться виплюнути, але якщо таки проковтнути – всередині розливається особливе відчуття тепла і свіжості водночас, а ще цей незвичний, більше ніде не спробуваний, смак… Іноді щастить і можна взяти до морозива кленового сиропу, або м’ятної есенції, або обнюхатись екзотичних чаїв і трав’яних сумішей і в кінці замовити звичайний чорний чай, який після такого нюхового дегустування буде смакувати незвично і по новому.

Тут можна просидіти 2-3 години і бути єдиним клієнтом, але можна й потрапити у незвичну компанію, так як того разу: київська екскурсія, діти десь так класу восьмого із класним керівником у спортивному костюмі – я думала вони помилились (тут це часто буває) дверима і хотіли зайти в Майстерню шоколаду, але вони з шумом (зовсім не притаманним цьому місцю) розсілися за трьома маленькими столиками і замовили каву (только эсли коффе натуральный, не растворимый, ггг;) і капучіно. За групою зайшли два іноземці, здається іспанці, які не говорили навіть англійською і довго, кумедно пояснювали чого хочуть. Ще в кутику заховався чоловік зовнішності дизайнера інтер’єрів (ну, ви знаєте, є такий характерний в них вигляд). І на додачу двоє фотографів фотографували процес приготування гарячого шоколаду (до речі, мого гарячого шоколаду) і пережартовувались із офіціантками…

Окрім колоніальних товарів у цьому місці є щось від колоніального клімату - теплого, ясного, приємного, пропахлого спеціями, чаєм, музикою...

Одвічне припущення матриці

Мені здається, що вони це спеціально з нами роблять.

Мені здається, що немає іншого сенсу у всіх цих подіях, окрім як прив’язати нас до невидимої павутини тем і слів, тих, які потрібні та вигідні їм. І нема різниці що саме ми будемо думати стосовно цих тем і слів, на чийому боці будемо, головне щоби ми думали про це і тільки про це. 

Головне, щоби у нас не залишалось часу і сили, бажання та ідей, креативу, творчості, моральної наснаги для чогось іншого, наприклад для самоосвіти, наприклад для доброї справи, наприклад для читання, наприклад для споглядання, так давно зневаженого і вилаяного, обізваного бридким словом «неробство» (хоча по правді, то споглядання не має нічого спільного із неробством, навпаки, часом це неабияка праця, оце вміння сконцентруватись і вийти думками за рамки павутини, за рамки того, про що нам говорять ми маємо думати).

Я зупинилась на мить і подумала – що я можу зробити? Що я можу зробити доброго, коли мої думки, все моє внутрішнє єство сповнене тривоги, якогось священного гніву на тих дебілів, які й не заслуговують ні на що священне, в тому числі і на гнів. На гнів народу вони також не заслуговують, бо вони такі низькі і брудні, такі слизькі, такі дво-трьо-чотириликі, що й не розбереш ніколи і ніде хто з них хто.

Бачте, не лише про політику йдеться. Те саме я відчуваю іноді й стосовно освіти, різноманітних закладів та інституцій, які наче покликані нести людям зерно істини, натомість несуть, як моя бабця каже «г…мно на патичку», і змушують нас його їсти і вдавати що ми отримуємо насолоду.

Думаю, мені пора потрохи звільнятись від усього цього, бо відчуваю, що лише звільнившись зможу стати повноцінною людиною, повноцінною особистістю і зробити свій повноцінний внесок у щось по справжньому добре та корисне, а не в чергове «г…мно на патичку».