враження від однієї форумівської презентації

Голий голос голослівно голосить
голу правду
і нас безупинно просить
завершити справу
що її він почав
й не закінчив
передчасно на неї
кінчив
байдужістю
а тепер, коли пізно
йде з нею нарізно
з голою правдою
нескінченною справою
рядом чи лавою
лівою й правою
рукою й ногою
ну і головою
тому голосу більше
не бути собою

та й до мене йому з його правдою зась
перед носом його я дверима лиш "Трась!"

коротко про світ

Якось важко не знати, але відчувати
І дивитись на світ під гарячим прицілом.
Він нас просить його по частинках кохати,
Та любити його він нас просить всеціло.

...IV

На чистім листку, з нової сторінки

найкращим олівчиком типу Гаш-Бе

виводить він обриси теплої жінки, 

він креслить границі нової "тебе".

я мертве море

Я мертве море.

у водах моїх ніщо не живе,

одне тільки добре - 

навряд чи ти зможеш
в мені потонути

моя глибина - не твоя,

ти навіть ніколи
і знати не будеш, 

що я її маю

залишусь для тебе лише мілководдям

де просто приємно

собі час від часу

лежати на сонці

ногами своїми

спроквола, небавом

лічити гладеньке 

мертве каміння.

зі мною ти можеш не хвилюватись,

що вжалить тебе 

прозора медуза,

чи палець поріжеш 

до гострої мушлі.

це зручно, приємно

це вигідно

мабуть

а що найпривабливіше 

і найвагоміше

ти також можеш не хвилюватись 

що зраниш мене.

я ж мертве море...

...ІІІ

тіні
торують
шлях
собі
у розпечене
літо
годинами
в черзі
стоять
і тремтять
бо за п'яти
хапає
волога
коса
якоїсь
рудої
кобіти
і вже
світлофор
от-от
загориться
своїм
зеленкавим
оком
либонь
буде пізно
приблизно
на мить
або
трохи більше
хто зна
може вдасться
іще
комусь
із тих тіней
згадати
своє
мистецтво
кудись
проникати
без дозволів
довідок
карт
і перепусток
без
світлофорів
а просто
отак
собі взяти
і раптом
гайнути
туди
куди хоче
душа
щоправда
не знаю
чи в тіней
бувають
такі
мандруючі
душі

Історія, яка вже відбулася

Історія, яка вже відбулася, і не відомо чи матиме продовження...
Просто коли слухаю цей твір Рахманінова, мені кожна мить історії перед очима візуалізується, оживає, і так само як і мелодія - закінчується.

... ІІ

літепле виноградне гроно синявою посрібленою виграє
тихий сплеск крил, око-терен, кораловий дзьоб
вітер-перевертень сумно тривожить осіннє
крихке ластовиння
вуличний шум
озерне шумовиння
яблука з саду чужого
готові віддати всі соки
трави
болота
руде трясовиння
і я
десь на повітряній кулі
мрію згори про одне
виноградне посріблене гроно
просто щоб знати
що я ще хоч трохи жива

Ідеальна форма буття

Ось іде він. - дерев'яного коня свого - залишив в гущавині лісу. - а сачок для метеликів - служить йому лиш опорою. - і його не хвилює - усе божевілля палітри - ані останнього літнього дня, - ані останньої літньої ночі. - він байдужий до того, - що кожному з нас до вподоби, - він не бачить облич,  - він не чує мого нарікання. - не читає  ні прози ні віршів, - не дивитись в дзеркало. - вІн навіть цілі своєї не має.

а тільки дві стрілки - мала і велика, - що для нього як сестри, батьки і як друзі. - в них він може знайти - втіху жінки, - ласку матері, - припис лікаря. - і не спиняючи ходи відсвяткувати свій день народження. - день народження того, хто є днем народження нашим.

Неквапність як еротика, ґудзики як чекання

Сьогодні в місті неквапно. І ті, хто п'є каву надворі чи "поспішає" на зустріч або на роботу, чи заходить в трамвай, роблять це так спроквола, так ліниво, так "між іншим", що все це мені мимоволі починає нагадувати солодкий процес розщіпання ґудзиків на власній блюзці...

І погляди їхні, людей, що не квапляться, примружені, розслаблені, ясні і звабливі. Вони дивляться в свої горнятка, де на дні ще трохи кави, дивляться на водія, що так само неквапно намагається продати їм квиток, дивляться на мене, і від того стає млосно. І я знову згадую ґудзики. 

І мені так хочеться глянути на когось, неквапно звісно ж, і довго дивитися, навіть тоді коли пальці мого погляду обернуть голову того, кого спостерігаю. Можливо мені захочеться усміхнутись, і я не буду вважати це фліртом, і ніхто не буде так вважати. Всі розумітимуть, що це всього лише даність неквапності, всього лише плата за те, що вона готова прийти і показати себе у всій своїй чарівній ліні, без якої це місто і я з ним просто не змогли би жити. 

...

повільно, повільно, повільно, довго і флегматично

витікають ранкові думки, наповнюють кімнату

разом із запахом кави і нічного дощу

і впевнені акорди на фортепіано

і сусіди згори прокидаються

мене неквапом розриває

невідь-звідки і невідь-ким явлене

бажання роздягнутися повністю, сісти на підвіконня

і слухати як по щоці стікають сльози,

не прив'язані до жодного почуття

вони просто користають з цього тіла і з цієї миті,

бо саме тут і тепер їм найлегше народитись

і прожити своє коротке мокре життя,

аж до повного висихання