експеримент

не про мене

я звільняю тебе від своєї присутності
залишаю собі гостроверху самотність
літній вечір впивається соком "відчутності"
моїх сил
що налиті маковим полем
перед димним лицем невідомого дива
яка ж бо щаслива
та мить на порозі дощу і грому
коли зовсім не хочеться бігти додому
коли зовсім не хочеться спати
мій боже
скільки можна дивитись на цих перехожих
у чИїх обличчях спить твоя присутність
у чиїх голосах я вчуваю твоє "пам'ятати"
хай би дощ вже, мені буде краще поспати
ти ж бо знаєш,
є речі, які не про мене,
яких я не вмію і
яких мені краще й не знати...

забрати тебе?

забрати тебе? може й справді тебе забрати?
цілу ніч і весь день - ні, не спати лише цілувати
цілувати, кохати
і знати
і знати
і знати
що край незабаром, обірвуться скоро канати.
та поки ще цілі, та поки ще пусто в кімнаті
заваленій книгами, деревом, стін білизною
й крилаті
з паперу кружляють в моїй голові журавлі
і крильми вирізають чиїсь імена на стіні...
...то поки ще можемо поруч отут полежати
а потім можливо тобі доведеться забрати
до себе мене -
до ліжка свогО, чи до кухні,
до стін, до балконів де іскри цигарок потухлі
до твОїх імен, журавлів, незнайомих кутів
до мелодій, платівок, гітар, тютюну, кораблів
де в будинку навпроти лунає чийсь радісний спів...

одне одного можем по черзі отак забирати
наплювати на час,
на обставини теж наплювати...

...

 

не вивертай навиворіт моє тепло

і не викручуй рук своїм мовчанням

цукрова вата і сухе вино

на поготові терен для вінчання

листи

якби мені зібрати всі листи до тебе
що недописаними губляться в архівах голови
заслати б можна було ними ціле небо -
та ми...
такі засловлені, забуквені, забуті,
ніким крім нас самих не бачені й не чуті,
немов би писані історії чорнилом що зникає
ще вчора все було - сьогодні вже немає.
якби не так далеко, не так довго,
не так "не так", затихо, задвомовно,
то може б і якось... проте не з нами,
не в ці часи, не цими голосами.

без повітря

я можу не дихати сорок дев'ять секунд
рівно стільки триває
паралельне життя
що належить мені,
у якій вже немає повітря,
є лишЕ почуття.

я можу не кліпати тринадцять секунд
і тоді мої очі наповнює пил
паралельних зірок
з потойбічних небес
я не бачу нічого
крім сепії сонячних плес.

я можу стояти годину на правій нозі
уявляти себе журавлем
в березневім гнізді
в мене крила зійдуть як весняна трава
сорок дев'ять секунд і я знову
як було - жива.

триває світ

 


на завершення

триває світ навколо, світ триває,

і тінь ріки пливе мені до рук,

немає більше слів, і букв немає,

залишився самотній чорний крук.

триває світ навколо, світ триває,

бредуть старі машини навмання,

з'їдає дощ мости, стежки стирає,

вже й нас нема, і нашого знання.

чар дитинства

завтра зберу листя торішнє,
кошик рожевих райських яблук,
жменю ожини і трохи вишень,
все поскладаю у білий дзбанок.

звечора щедро залию росою
з поля де майже достигли суниці,
скошу туману тонкою косою,
перемішаю пером синиці.

ще б мені м'яти пучок й галузки
стиглих медових черешень і трішки
меду джмелиного і на друзки
розтертих зелених грецьких горішків.

сто грам чебрецю і листочки кропиви
кульбаби прозорих п'ять штук парашутів...
мені б не забути в собі дитини,
не загубити її атрибутів...

розмарин

хочеться довго лежати в ліжку,

латати себе твердими словами,

із талого снігу ліпити сніжку,

тіні шукати руками...

і тихо плести із них павутину,

чіпляти її на віконні рами,

і гілочку свіжого розмарину

садити між нами.

позаяк

...позаяк я лиш хвіртка в китайській стіні
лиш сторінка в Толстого "Мирі й війні"
лиш пилинка в архівах німого кіна
я одна...
ну а ти обкладинка ціла...
справжній камінь з якого зведений мур
ти сценарій кіна про героїв й гламур
ти пустеля яку не пЕребрестИ
не пройти..

і світи де шукаємось я і ти
одне одного можуть якось не знайти 
паралельними жити життями і плюс
ця реальність, її ледве чутний укус
нівелює всі армії мрій і бажань,
і живе мелодичністю наших зітхань
і ликує щоранку як висохнуть сни
і ховає дороги, якими б іти.