проторанкове

проторанкове володіння словом
його сипкою алфавітністю
в кожному ціла альфа-омега
і повнота.

ковдра тягнеться
параболічністю
до ранкового вікна

підставляє свою
бавовняну спину
долоні навзнак

сливе прогнала
нічні видіння
як би не так...

небо літає

а небо літає, уявляєте, як небо літає?
а ви голову підійміть і щодуху крутіться, мов дзиґа
- отоді воно й полетить
і завжди цікаво,
чи в момент свого лету
для всіх інших воно стоїть?
на мить
відірвуться дерева з корінням від землі,
що відчайдушно тримається
на чахлій прадавній осі
наче лизак на паличці,
і гляди - кожне з них також летить.
лиш на мить
колія хвилею плюсне до берега тротуару
і червоний трамвай підводним човном однооким
зазирне у липневе летюче небо
й також полетить.
тільки б на мить
мені стати небом
і щоб хтось для мене
крутнувся дзиґою,
розлетів мене,  розігнав мене,
волосся змінив на хмари,
голос на дощ
погляд на зорі
і щоб було так добре-добре
до болю
в тому леті
на мить.

літо

Тепла втома 

літнього вечора

присмачена травами 

італійськими

сидром із райських яблук

і музика вулична

світлокоричнева

із запахом

сонця захІднього

і терпкість недавніх 

розлук

коли вже майже не ніч

ніч сочиться крізь пальці,
мені так хочеться
ловити піщинки,
що зорями дріботять
у годиннику.

та вона як пісок -
що більше стискаєш жменю -
то більше втрачаєш,
то швидше втрачаєш.

колами світять зелені ліхтарі,
кладуть мені на долоні
тьмяні промені
що ніколи не уподібняться сонячним.

зрештою,
не хочуть вони того.
їм подобається їхня нічна паркова тьмяність
так як нам наша винна п'яність,
як терновому вину його терпкість,
а незнайомцям їхня чужість.

експеримент

не про мене

я звільняю тебе від своєї присутності
залишаю собі гостроверху самотність
літній вечір впивається соком "відчутності"
моїх сил
що налиті маковим полем
перед димним лицем невідомого дива
яка ж бо щаслива
та мить на порозі дощу і грому
коли зовсім не хочеться бігти додому
коли зовсім не хочеться спати
мій боже
скільки можна дивитись на цих перехожих
у чИїх обличчях спить твоя присутність
у чиїх голосах я вчуваю твоє "пам'ятати"
хай би дощ вже, мені буде краще поспати
ти ж бо знаєш,
є речі, які не про мене,
яких я не вмію і
яких мені краще й не знати...

забрати тебе?

забрати тебе? може й справді тебе забрати?
цілу ніч і весь день - ні, не спати лише цілувати
цілувати, кохати
і знати
і знати
і знати
що край незабаром, обірвуться скоро канати.
та поки ще цілі, та поки ще пусто в кімнаті
заваленій книгами, деревом, стін білизною
й крилаті
з паперу кружляють в моїй голові журавлі
і крильми вирізають чиїсь імена на стіні...
...то поки ще можемо поруч отут полежати
а потім можливо тобі доведеться забрати
до себе мене -
до ліжка свогО, чи до кухні,
до стін, до балконів де іскри цигарок потухлі
до твОїх імен, журавлів, незнайомих кутів
до мелодій, платівок, гітар, тютюну, кораблів
де в будинку навпроти лунає чийсь радісний спів...

одне одного можем по черзі отак забирати
наплювати на час,
на обставини теж наплювати...

...

 

не вивертай навиворіт моє тепло

і не викручуй рук своїм мовчанням

цукрова вата і сухе вино

на поготові терен для вінчання

листи

якби мені зібрати всі листи до тебе
що недописаними губляться в архівах голови
заслати б можна було ними ціле небо -
та ми...
такі засловлені, забуквені, забуті,
ніким крім нас самих не бачені й не чуті,
немов би писані історії чорнилом що зникає
ще вчора все було - сьогодні вже немає.
якби не так далеко, не так довго,
не так "не так", затихо, задвомовно,
то може б і якось... проте не з нами,
не в ці часи, не цими голосами.

без повітря

я можу не дихати сорок дев'ять секунд
рівно стільки триває
паралельне життя
що належить мені,
у якій вже немає повітря,
є лишЕ почуття.

я можу не кліпати тринадцять секунд
і тоді мої очі наповнює пил
паралельних зірок
з потойбічних небес
я не бачу нічого
крім сепії сонячних плес.

я можу стояти годину на правій нозі
уявляти себе журавлем
в березневім гнізді
в мене крила зійдуть як весняна трава
сорок дев'ять секунд і я знову
як було - жива.