Особливий фотоальбом

Я неймовірно люблю фотографії. Я не завжди вважала (і навіть зараз часом в цьому можу засумніватися) що фотографії це добре. Був час коли я принципово нічого не фотографувала (тепер іноді дуже про це шкодую) і не хотіла щоби мене фотографували (зокрема і тому що не вважаю що я фотогенічна). 

Це дещо особливе, знаєте... Я ніколи не захоплювалась фото-мистецтвом власне як мистецтвом (хоча тепер навіть полюбляю побавитись фотоапаратом і зрідка в мене навіть виходить щось гідне, але будьмо чесні, це радше тренд, бо зараз фотографує кожен другий), для мене фото - річ ну майже метафізична. Ми якось звикли до того, що зображення - це лише зображення, тим більше що воно всюди - на рекламних щитах, в журналах, рухоме на телебаченні. Ми вже майже не сприймаємо фото як щось, що покликане нас із чимось поєднати, або розказати нам якусь історію. Навіть репортажні фото - це тепер мистецтво, а не метафізика (мистецтво як таке - це також метафізика, але тут вартувало би просто пояснити які для мене бувають метафізики і які бувають мистецтва, і тоді б не виникло питань, тільки шкода місця і вашого часу). 

В цьому, власне кажучи, нема нічого дуже поганого. Однак мені (і це безумовно тільки моя проблема) бракує тої історії, бракує внутрішнього об'єму фотографії - це коли тобі видається що ти як в Хроніках Нарнії, раптово можеш провалитися в те зображення, бо задній план - це не студійний антураж і не постановочні декорації, і не випадковий клац (а з появою цифровиків цих випадкових клаців... та ну, майже все зараз випадковий клац, бо йому нема ціни, не те що був кадр фотоплівки), а історія. Тю, говорю як якась зашкарубла консерваторка. Не подумайте що я проти цифри, зрештою в мене самої якраз вона, добре хоч не мильничка...

Можливо ви також відчуваєте різницю між тим що є фото наших батьків і що є фото наші. Якщо відсіяти якісь інтимні сімейні сентименти, забути про моду на чорно-білість і сепію і на ретро. І просто відчути що різниця й надалі залишається. І це якраз різниця об'єму і метафізики. Безперечно, зараз також робляться такі фото. Але ж як вони губляться серед всіх інших зображень, як їх важко побачити, знайти. І все ж, коли раптом натрапляєш (в альбомі друзів, на якомусь сайті, та де завгодно) - то чітко розумієш чому це фото притягує, де його магніт.

В мене є старі сімейні альбоми і я вважаю їх великим скарбом. Але зараз хочу довершити ці роздуми не моїми фотографіями, а тих людей (всі вони відомі), які потрапляли в мій фокус протягом останнього часу. Цінність цих фотографій для мене і в тому хто на них зображений, і в тому які вони самі, ці фото. Скажу чесно, в деякі з них я провалювалась з головою - думками і емоціями.

 Густав Клімт з котом 

на І курсі я клеїла цю фотку на всі свої зошити:)

 Не журись!

я недавно виклала це на своїй сторінці FB і 

прикольно було дивитися як багато тих, хто є на цій 

світлині пише коментарі, якісь свої спогади, думки... 

Я тоді знову слухала Морозова, Чубая, перечитала Мальву Ланду, 

а ще вивчила Сахару Панчишина.

Олдос Гакслі

Всі знають його "Дивний новий світ". 

А я випадково зачиталась "Жовтим Кромом", 

що просто кардинально відрізняється від першого твору. 

Не знаю чим, але він мене таки "приручив", як отого кота.

Жак Дерріда

А це взагалі випадковість. Мене ніколи особливо не цікавила деконструкція. 

Але якось довелось подивитись фільм про цього філософа 

і я більше ніколи не забуду як виглядає, а ще який голос в цього чоловіка.

 Грицько Чубай

з цим паном в мене взагалі дуже довгі стосунки. 

Мій улюблений поет, що тут ще додати.

А якщо в тебе є улюблений поет - то це майже те саме що ти закоханий в цю людину.

 Амадео Модільяні

Напевно якби я його знала особисто то страшенно б не любила. Скільки читала його біографію, ну такий собі мачо і п'яничка, і взагалі...

А от картини його, особлива ота жінка в помаранчевому светрі...

Коли дивлюсь на це фото то мені здається, що він зараз мені скаже 

"ну то що, по чарці віскі? бо як ні, то чого я тут розсівся і пантуюсь перед тобою?"

Умберто Еко

Про нього знаєте мабуть багато.

Але моя коронна історія останнім часом (почута від викладача в університеті)... Зрештою, просто процитую уривок з його "Вічного фашизму" де він сам все розказує.

"В 1942 году, в возрасте 10 лет, я завоевал первое место на олимпиаде Ludi Juveniles, проводившейся для итальянских школьников-фашистов (то есть для всех итальянских школьников). Я изощрился с риторической виртуозностью развить тему «Должно ли нам умереть за славу Муссолини и за бессмертную славу Италии?» Я доказал, что должно умереть. Я был умный мальчик."

 Фріда Кало і Дієго Рівера

Я люблю їхній синій будинок і мене вражає історія їхніх стосунків.

На фото вони на демонстрації. Соціалістами були. А ще в них якийсь час жив Троцький.

Словом, дуже особлива пара, з дуже особливих людей.

Клод Моне.

Знаєте, я собі його уявляла дуже симпатичним молодим чоловіком, струнким, з модним тоді білим припіднятим коміром, з хустиною на шиї і коричневою маринаркою.

Бо хто ж іще може малювати ті мої улюблені поля квітів і дерева і жінок з парасольками... 

Я дуже довго сміялася, насправді сама з себе. 

Моне тут саме такий яким має бути - неперевершений!

Яцек Куронь і Вацлав Гавел

А оце вже зовсім недавня історія, у всіх значеннях.

Фото показав мені один  знайомий.

Особливі люди, які так багато означають. А які безпосередні і прості.

п.с. таких фотографій є ще багато. і знаєте, всі вони мене страшенно надихають. я хочу мати такі фото на які колись хтось подивиться і пірне в них так як я пірнаю в ці.

випадково знайшла сьогодні те, що написала як була зовсім малою...

коли ітимеш по дорозі

і випадково знайдеш сонце

візьми його і заховай в кишеню

а коли стане зовсім темно

так темно що не бачитимеш навіть вікон

ти витягни його

нехай всміхнеться

оце й буде життя.

Чиста побутова обсервація ІІІ. Або "Трамвай поділився на 3"

Їду в трамваї, стою в другому вагоні, якраз посередині. З кінця вагону хтось передав гроші на квитки - 2 грн. на три студентські (майже без здачі, так що все нормально). Трамвай переповнений, тому підійти до водія самостійно людям з кінця трамваю неможливо. Ну і передають ті 2 грн., через мої руки теж пройшли, якось всі чемно уточнюють що саме 3 студентських... Пройшло декілька хвилин і квиток повернувся. Квиток, а не квитки - 1 повний і здача. Коли дійшло до мене я попросила передати назад до водія і пояснити ще раз, що має бути 3 квитки, може там три особи їде, один квиток їх не врятує. Люди передають назад. І тут я чую, як десь посередині трамваю починає обурюватись якась старша жінка, мол чого це я маю передавати вдруге, йдіть ви в баню, обійдуться одним, передайте назад. І люди чемно передають в другий бік. За цим разом передача оминула мої руки і хтось отримав свій непотрібний 1 повний квиток.

А тепер давайте подумаємо, що в нас виходить:

1.Є собі людина, студент (або 3 студенти), які зайшли в трамвай на зупинці, де нема кіоску щоби купити квиток. Вони мають право купити його в трамваї. За згаданих вище обставин змушені передавати гроші десятками рук до водія. Люди  хочуть щоби все було чесно і не планують їхати зайцями.

2. Є ті, ким передають гроші. Переважно це сидячі пасажири, бо їм легше, руки вільні. От ці пасажири й поділилися на 3 типи:

І - жінка, налаштована агресивно-негативно по відношенню до студентів, які передали гроші (хоч вона тих студентів навіть не бачила) і по відношенню до людей взагалі, бо те як вона говорила можна окреслити трьома словами: голосно, злісно, по-хамськи.

ІІ - основна маса людей, яким абсолютно все одно в який бік, скільки разів і для чого передавати квитки чи гроші і також їм абсолютно все одно чи дійшли ті квитки до адресата, чи бува не помилився хтось з тих що передавали з інформацією (бо хтось таки та й помилився, або тупо проігнорив інформацію про 3 студентських)

ІІІ - пасажир Х (це типу я, фу, це дуже нескромно, але пишу як було) який налаштований активно-позитивно по відношенню до тих студентів, який здійснив спробу все виправити АЛЕ...

Чия позиція в результаті продиктувала кінець? Відповідь зрозуміла. Якщо говорити з деяким перебільшенням, то виходить, що люди, які хотіли зробити все чесно і правильно, - порушили закон (якби був контроль, що зараз в трамваях не рідкість, то двох з трьох студентів оштрафували б на 20 грн. кожного), лише тому, що комусь іншому було ліньки зробити 2 простих рухи і сказати три прості слова, а більшості було просто все одно.

Іноді дивуюсь, на скільки звичайна житейська ситуація з абсолютно хаотичним і випадковим підбором учасників, точно відтворює ментальність, стан всього суспільства.

п.с. будьте ввічливі в громадському транспорті, ОСОБЛИВО коли він переповнений і незручний, це створить приємнішу і зручнішу атмосферу! Погодьтеся, краще їхати коли люди, які затиснули вас зі всіх боків усміхаються вам і кажуть "перепрошую, я не навмисне", аніж плюються на вас слиною "чого штовхаєшся, відійди, я шо винен шо тобі тісно"!!! Просто потрібно пам'ятати, що в ситуації коли влада не завжди дбає про наш комфорт і побут, ми насправді можемо полегшити собі життя, але часом в українців проявляється яскравий мазохістичний елемент і ми навіть простими посильними речима не хочемо собі допомогти.

Чиста побутова обсервація ІІ. Або давайте вип'ємо за "последний новый год!"

За сусіднім столиком сидить собі компанія туристів. На скільки мені вдалось ідентифікувати - з Санкт-Петербурга. Такі веселі і цікаві молоді люди. Говорять, що "Львов - прекраснейшый город" і що "Кофе закупили на 400 гривен". Де ж вони цю каву купляли, що така ціна, або ж скільки вони її купили? Не важливо, зрештою, головне що радості з цього приводу, як каже моя бабця - повні штани!

Замовили всі четверо каву, окрім тої що накупили. Мій улюблений сорт - Ефіопія Харар. До кави всі наявні десерти (сирник, штрудель, морозиво, шарлотку, італійські сухарики). На один стіл все не поміщалося, тримали на колінах. І якісь вони всі такі безпосередні і потішні були! Свято життя!

Кажуть, що хоч у Львові тепліше ніж вдома, все одно змерзли. Замовили глійнтвейн. Його вже зовсім нікуди ставити. Постарались і швиденько покінчили з половиною десертів. От і місце на столі з'явилось.

Почали пити.
Тост перший: За последний новый год!
Тост другий: За последний новый год!
Тост третій: За последний новый год!
Тост четвертий: За то, чтобы этот последний новый год каким то образом стал не последним!

До цього останнього подумки доєдналась і я, допиваючи до дна свій апельсиновий сік.

Належить 2011...

Вмикаю камеру. Сиджу на доставному кріселку в багажнику невеликої вантажної машини. Надворі вже потемніло. Коли авто зупиняється на світлофорі, фари машин, що позаду кидають на мене яскраве світло і тіні від ґрат на вікні задніх дверей. Коли авто рушає ці тіні так химерно мерехтять, змішаний спогад про дискотечну світломузику і якісь температурні марева. Неоднозначні відчуття. Але світло дуже гарне. Коли автомобілі знову рушають стає кольорово. Така гама дорожніх «світлокольОрів». Чеслав Нємен «Sen o warszawie».

«Mam tak samo jak ty,
Miasto moje a w nim:
Najpiękniejszy mój świat
Najpiękniejsze dni
Zostawiłem tam kolorowe sny…»

Цілком доречна пісенька, мене навіть не здивувало, що по радіо крутять саме її в момент коли ми їдемо на автовокзал, наче саме так і мало бути, як же ж інакше... Втім, не скажу, що текст пісні то про мене, доречність тут була якась інша, не дослівна, не буквальна, сама до кінця не розумію яка.

Згадала про це запихаючи в духовку лососеві стейки за декілька годин до Нового року. Світло в духовці нагадало тьмяне світло автомобільних габаритів. Подумала, що цей текст і цей спогад належить 2011 і справедливо буде написати про це ще в цьому році.

Чиста побутова обсервація. Або запрошую до "Wrzenie świata"!

Френч-пресс тут страшенно нагадує червону лондонську телефонну будку! Збоку цю тему вдало підтримують такі ж червоні поштові скриньки з невідомими мені прізвищами. Очевидно, дизайнери так і задумували: кольорові акценти будуть найбільш гармоніювати якщо клієнт сяде ось тутечки на це місце, поруч зі скриньками і неодмінно замовить френч-пресс. Я так і зробила. Отримала невимовне естетичне задоволення.

А ще тут роблять дуже добрий апельсиновий фреш. Чомусь він мені саме тут по-особливому смакує. Окрім того, колір фрешу чудово поєднується з сіро бетонним кольором стін і підлоги.
Навколо книги, газети, постери, горнятка, подушки, баночки… Все це створює неперевершений естетичний хаос, якраз такий, в якому хочеться щось робити – писати, читати, спілкуватись. Те, що треба!

Щойно до каварні зайшли дві екстравагантні дами бальзаківського віку. Обидві дуже різні, дуже вже екстравагантні, але чимось мені заімпонували. В однієї з них волосся чорного, аж воронячого кольору, а губи намальовані фіолетовою помадою, в тон з манікюром. Інша жінка – однозначно мінімалістка, нічого зайвого на ній нема, тим вона ще більш екстравагантною мені видалась ніж її подруга.

Замовили по капучіно і по шматочку «tego dobrego sernika» (тоном таким досвідченим, знаючим). Подумали хвильку. Так, ще, «proszę 50 gram vana tallinn». Тепер наче все.
Дами обрали сусідній від барної стійки зал, столик біля вікна.

На роздачі сьогодні чоловічий колектив. Кожен – інший. Один світлявий, волосся коротке, майже й не видно, що світлявий, але таким мені видався. Другий – чорнявий, волосся довше, бородатий, на футболці Че. Треті… Ну а третій, ні, ви послухайте, я не жартую! Третій – рудий. Що тут ще додати? Менеджер з набору персоналу старався на славу!

Метушаться троє за тою барною стійкою: тиснуть мій апельсиновий фреш, ріжуть сирника, запарюють каву. Достоту як в рекламі «Бонжур», тільки що одягнуті вони, і може не такі мускулисті, зате розкажуть, що на тому-то записнику – то Кафка, на іншому – Мілош, це я перевірила, точно знають!

Трудяться хлопці, заодно перекидаються собі милими польськими слівцями типу «odpierdol się!»

Я в захваті від цієї ненавмисної атракції. Сиджу і насолоджуюсь! Знаєте, навіть забула про щойно придбану книжку Щигела, яку на українську ще не переклали. Фантастичне видання! Але в цей момент атракція куди більш мене захоплює.

А дами в сусідньому залі вже якби зачекались…

Тут я доходжу до найцікавішого, найпікантнішого моменту оповіді!

Три легіні наче за командою підхоплюють замовлення і гусачком, неквапно, так граційно (граційність добре підкреслена джинсами skinny), але не снобістично, вносять його в сусідній зал.

Хлопці не поспішають відходити від столика, мило бесідують з дамами. Знаєте, цей процес за своєю естетикою (так, це ключове слово на сьогодні) перевершив і френч-пресс аля телефонна будка і фреш-пресс сік і книжку Щигела! Одна з жінок, та котра не мінімалістка, так ніби не навмисне починає погладжувати руку одного з хлопців (того, котрий з Че).

Тут я чомусь не витримала і розсміялася… Ех, життя таке прекрасне! Що далі було значення вже не має... Бо того що описано цілком достатньо!

Wrzenie świata! Так називається каварня і в цьому воістину її суть! Таки гаряче тут, як не від гормонів - то від сміху. Принаймні сьогодні і принаймні мені.

Арівідерчі...

Отак є: які б труднощі не супроводжували мене там де я є, як би часом зле мені не було, як би я не скучила за домом, коли приходить час їхати – мені сумно. Тоді я просто більше не пам’ятаю ні труднощів, ні важких моментів, я просто перетворюю їх мимоволі на щось особливе і таки приємне, частинку мене, мого життя, моєї історії. І мені сумно що з цими моментами доводиться прощатися і надалі нести їх в собі лише як минуле.

Такі відчуття мені знайомі ще з дитинства, особливо з пластових таборів. Іноді лили страшенні дощі, все  було сире і холодне, а треба було готувати їсти на вогні з мокрих дрів, в'язати брами і таке інше… і бували ночі коли я лежала в наметі у вогкому спальнику і думала про те, щоби якомога скоріше б додому. І оте «скоріше» приходило, і я пакувала свої вогкі брудні речі, і в очах стояли сльози, ну бо ж так не хотілось їхати…

Зараз маю щось схоже. Вітаю ці відчуття як старих добрих друзів, бо насправді за ними я також дуже скучила, давненько не доводилось нести їх в собі.

Знаєте, я вже не раз писала про час. Що ми – це час, що час – це ми. Що час сам по собі меж не має, але має відрізки, точки проміжного відліку. І від точки до точки – це маленькі епохи в житті однієї людини. Вони мають дуже схожі алгоритми, хоча зміст їхній може бути найрізноманітніший.

Неодмінним атрибутом кожної такої епохи є її кінець і перехід до наступної. Те, що в мене в голові останній рік і буде ще мінімум два наступні – fin-de-siecle. Які б контекстуальні визначення науковці не давали цьому терміну (чіткі часові рамки, досить самобутня філософія, свої яскраві представники і т. д.) я однаково буду послуговуватись ним як терміном універсальним і таким, що належить кожному з нас, який має місце в житті кожного з нас, сотні, тисячі разів.

Отож, зараз маю тут свій черговий fin-de-siecle. Його супроводжують джазові і рокові фанфари, дощова погода. Ця епоха має колір сірий, але такий дуже гарний сірий, не сумний, чимось близький до лавандового. Ох, скільки в цій епосі музики! І скільки живопису! І скільки тексту! І емоцій! А ще ця епоха має цілий ланцюжок своїх власних фраз, які належать тільки їй і жодній іншій. Вона дуже багата. Тим більше мені шкода з нею прощатись.

Я матиму надалі цю музику, в мене залишиться той живопис, я зможу перечитувати ці тексти. Але це буде вже частина нової епохи, яка неодмінно міститиме елементи ностальгії за старою. Я зовсім не комплексую ностальгувати, для мене це дуже важливий процес, нагода знову пережити щось, що відіграло таку роль в моєму житті, що заслуговує на свій віртуальний меморіал, знову і знову.

Знаєте, я вже дуже давно не відчувала такої чіткої межі, такого виразного поділу на «до» і «після». І в цьому, безумовно, чарівність цього часу – його чіткий початок і не менш чіткий кінець. Це як спершу вдивлятися в «Жінку з парасолькою» Моне, де є межі, але вони такі м’які, ніжні, плавні, а потім раптом звернути увагу на щось таке як «Чоловік в кафе» Гріса, з його  значно виразнішими, чіткішими лініями, гострими кутами.

«Арівідерчі, Рома!» як співають Брати Гадюкіни, і просто «stand by me» (принаймні в думках:), як співає Ben E. King.

http://www.youtube.com/watch?v=Vbg7YoXiKn0

Свято поруч...

Вчора вперше в житті мені довелось спостерігати свято. Саме так, спостерігати. Переважно я його співпереживаю, беру в ньому участь. А вчора - мені здавалось, що я як Патрік Свейзі в "Привиді" - бачу всіх, чую, можу доторкнутись, але мене ніхто не бачить. Ну тобто, в цьому нема нічого поганого, навпаки - це якось так особливо. Бачити свято збоку. Люди ходять собі, ціла купа дітей, спалахи фотоапаратів, замість колядок - знайома музика мандрівних індіанців (я їх зустрічала вже у Відні, Мюнхені, Львові, вже навіть не дивуюсь:)...

Мені важко словами передати ці враження. Все що в голові крутиться - це "свято збоку", або "свято поруч".

 До цього ще й дивовижна інформаційна блокада. Відсутність інтернету, який, вочевидь, змовився з мобільними операторами (ті навідріз відмовлялися надавати смс-послуги) привели до особливого стану самозосередження, самозанурення. Звісно, музика. Надворі, в сусідніх квартирах, всюди свято. А я сиджу і, гм.., ну чим я займаюся? Я не знаю такого слова. Це коли думаєш, читаєш, слухаєш, бавишся в "Сапера", п'єш (чай-каву-яблучний сік)... Не прокрастинація, не те... Ну от просто якийсь такий незвичний стан. 

Одним словом, з католицьким Різдвом всіх! Воно десь поруч...

Процес винахідливого та цілеспрямованого (усвідомленого) само...

ніколи не знаєш, що буде далі. не можеш бути певним чи твої цілі - справді цілі, а не спосіб довести тебе (себе) до того, до чого ще навіть не здогадуєшся. тому часом губишся, коли результат інший від того, який очікувався. спершу думаєш - гірший (результат), але потім усвідомлюєш, що ні, не гірший, просто інший. приймаєш його і ставиш нову ціль, і все починається знову. а власне, не починається, просто продовжує тривати.

іноді складно змиритися з цим процесом, він бо лякає і нерідко перекреслює усвідомлені плани, змінює середовище, хоч може того і не бажаєш (усвідомлено). іноді ранить, позбавляє тебе чогось або когось. але взамін завжди, завжди дарує щось нове, з чим на початку навіть не знаєш що робити, чи згодиться воно тобі, чи це не така заміна, знаєте, як мандаринки на шкірки, де ти отримуєш саме шкірки.

але час – ключовий гравець в житті. поза тим, що життя – це не що інше як час, оликотворений, наповнений запахами, смаками, відчуттями... Час, окреслений межами однієї людини. людина – спосіб тривання часу.

так от цей час, він бо і визначає, лікує, дає зрозуміти, заспокоює, втихомирює, спонукає, підганяє.

можна цього боятися, а можна це прийняти і навіть почати насолоджуватись.

а ще, мабуть, можна трохи боротись ("боротись"). процес – це не якась машина, не доля, не бог і не фатум, він не визначає наперед як все має бути і не робить тебе своїм заручником. цей час -  процес – твоє власне творіння, але напівусвідомлене.  боротися з ним означає усвідомлювати його глибше, іншими словами – бути усвідомленим співтворцем процесу.

свобода винахідливого та цілеспрямованого самостворення. процес винахідливого та цілеспрямованого (усвідомленого) самостворення-самонаписання-самовиліплення-самомалювання-самопроектування-самобуття.

на Миколая

Мамі, татові, мамі, татові,
Олі, Ромкові, Тані, Тарасові, Любкові,
Оксанці, Маркіянові, Андрієві
На Миколая

Найкраще мені тут цього вечора сидіти і слухати щось таке як «Із янголом на плечі» Чубая чи «Хтось із дитям удвох» Бурмаки. Слухати і думати про те як на Єфремова в кухні Біляха сидить на пічці або на витяжці і спостерігає за дивним подарунковим дійством, кольоровими паперами, шурхотом цукеркових папірців, за тканинними янголами. А в той час на Маринецькій всі ще лише чекають, бо тут Миколай приходить вночі. Всі тут вже наче дорослі, але все одно, чемно лягають спати і чекають ранку і від тої дорослості анітрохи диво не применшується. І я знаю що скоріш за все комусь згадаються вечори перед Миколаєм на Франка – ми часом бавилися в свічадійвське «меморі» «Вертеп», а ще співали пісні про Миколая, які нас з Олькою на Кукурічках навчили…

О, а в Любка перший Миколай! І майже перший рочок! Скоро так!

Одним словом, на Україні, у Львові, на Єфремова і на Маринецькій, як і на багатьох інших, зараз буде диво. Це не метафора, не просто формальність. Це справжнє диво і ніхто ніколи не переконає мене в протилежному!

Тому гарного вам свята, кольорового Миколая, білого снігу і щоби було так тепло-тепло як Білясі на пічці!