Є у Львові така вуличка, Чорноморська зветься. Зовсім мала і нічим не примітна. До неї примикає вулиця Рибна, що, зрештою, дуже навіть логічно. А ще церква Марії Сніжної, Бенедиктинський монастир, тупикова вуличка Піша, і будинок в якому жив Франко. І багато-багато котів.
Так от на цій вуличці є місце, про яке не доводиться часто згадувати, але якщо все ж доводиться - то це завжди цілий букет відчуттів від моторошно-апокаліптичних до радісно-дитячих. Це дитячий майданчик з відкритою сценою і динамічним стріт-артом на стінах довкола. Майданчик цей, як то прийнято в Україні - вщент забетонований. Є якісь гойдалки, стара заржавіла гірка, а нещодавно там цілий лунапарк змонтували - з машинками і "цепками". Краще було без лунапарку.
На цьому майданчику пройшло багато годин дитинства, оскільки він зовсім неподалік від мого дитячого садка і ми часто ходили туди на прогулянку.
Знаєте, це дуже особливе місце, у Львові таких справді не багато. Воно дихає водночас притаманною тому району вічністю і старовиною (найстаріша дільниця міста як-не-як), але разом з тим урбаністичним зухвало-обшарпаним характером а-ля "Гей, Арнольд"... Ну, ви ж розумієте, правда?
Сьогодні вийшло мені потрапити у це місце і знову згадати собі перші мої "театральні постановки" на старенькій сцені, що на ладан дихала ще тоді, десять років тому, а зараз - і поготів. Згадати класики і вічні сварки за качелі. Згадати страх перед "старшаками", які загадково кучкувалися в протилежному кутку площі і щось там робили (тепер то я знаю, що то вони клей нюхали, але тоді мені це було більше схоже на якусь непонятну і трохи нуднувату дорослу гру). Згадати сни про цей майданчик, які мені тоді снилися, і це завжди було щось страшне і надміру кольорове (кольоровість певно через графіті). І чайні булочки по 15 копійок, які ми на тому майданчику наминали вже будучи школярками з моєю однокласницею, яка жила неподалік на Ужгородській (зрештою, де ми ті булочки тільки не наминали).
А ще історія з жувальною гумкою... О, це така історія... Була в мене одна странна (м'яко кажучи) знайома (ну не подруга, а так, die Bekannte...). Сім'я її жила доволі, ну як би це сказати, короче дуже странно вони жили, і зовсім не в грошах було діло (їх здається не бракувало). Напевно тому (але не факт) в знайомої моєї склалось доволі особливе (странне, ггг) уявлення про найбільші радості цього життя. Ну, кожному своє, нє вапрос...
Так от, однією з радостей були жувальні гумки. Якось ми з нею пішли гуляти і забрели якраз на той майданчик. То було після дощу і навколо мирненько так собі розкинулися цілі озера-калюжі... В мене в кишені завалялись дві жувальні гумки з наклейками з Ван Дамом (точно пам'ятаю, бо ми їх потім на ту страшну сцену наліпили і я щоразу перевіряла чи вони там ще є). Ми ті жуйки тут же оприходували . Але ж невезуха - тільки-но моя знайома розжувала свою гумку, шось ми там кричали і оце ціле щастя випало в неї з рота, за законами Мерфі - прямо в калюжу. Згідно з системою цінностей моєї коліжанки, жвачька - то святе, ніззя щоби добро пропадало, байдуже де воно перед тим побувало. Тому без зайвого вагання ця мила дівчинка витягла мокрий і посірілий від болота комок і запхала його до рота. От і вся історія.
Тоді я була в шоці, щось мені не грало в її діях. Але сьогодні я от подумала, що та моя знайома в той момент була істинно частиною того простору, його характеру, його уявлень про решту світу (якщо простір взагалі має якісь уявлення про світ). А я, власне, зі своїми снобістично помитими руками і двома туго заплетеними косичками була там як причепи кобилі хвіст, іншим словами - вопше нє в тєму.
А ще (це вже історія сьогоднішня) на цей майданчик виходить балкон одного з прилеглих будинків. Обшарпаний як та сцена, дуже депресивний і тим самим дуже харизматичний. Так от, якщо колись на тому балконі з'явиться великий плакат з Че, або просто червоний прапор з двома відомими інструментами праці, або постер з чарівним листочком конопельки (і все в тому дусі) - знайте, я знаю хто це зробив)!
таке...
