Леонарду Когену

Цей чоловік за димовою завісою
пахне осінню, пахне ранками
пахне свіжими газетами
і сніданками
пахне пристрастю, незрозумілістю
і такою дитячою
зрілістю.

Цей чоловік по той бік екрану
має руки створені
для фортепіано
має очі створені
щоб від них ховатись,
має чорний плащ
щоб удвох загортатись

Цей чоловік з чужими словами
має суцільні незгоєні рани
має пальці пожовклі
від нікотину
і все одно він подібний
чомусь на дитину

ця музика така, що тільки ти і я

Ця музика така,  що дерева аплодують пожовклим листям, а сонце тулиться ближче до землі білою повітряною кулькою, що її можна за нитку зловити і ще на п'ять хвилин зробити собі солодке серпневе літо серед осені.

Ця музика така, що сіра кам'яна стіна будинку навпроти стає ідеальним полотном для проектування найвідомішого в світі театру дерев'яних тіней.

Ця музика така, що тільки б лежати поруч з тобою і разом рахувати чорних і білих овець, які стрибають через пліт, намагаючись нас приспати. І не варто пручатись, бо ця музика така, що тільки наші спільні сни будуть найкращим для неї солом.

Ми прокинемось поруч і вона буде з нами кавовою парою, дрібкою ранкових цілунків і секундним блиском в очах, який вартий тисяч світлових шоу, мільйонів вуличних ліхтарів і, зрештою, мільярдів жарівок.

Ця музика така, що тільки ти і я її чуємо, 

тільки ти і я її бачимо, 

тільки ти і я,

тільки її, 

бо вона така...

Світле

Здається мені, що все світле і чудове оселяється в нас назавжди, а все темне з часом вивітрюється як алкогось... А те що світле, яке ж воно дороге, цінне, яке насправді сильне і непереборне. І мені так шкода часом, що є люди, які мені те світле дарували, але я не встигла за це як слід подякувати. Втім, я завжди сподіваюсь, що ми відчуваємо більше ніж розуміємо, що моє палке бажання подякувати і є самою подякою, яку впізнають серед тисяч інших відчуттів, адресованих підсвідомості. І ні відстань, ні час, ні буденність цьому не перепона. Я вірю, що ми сильніші за все це, що є в нас щось позачасове, позапросторове, не знаю, метафізичне, якщо хочете. Нехай ми його не знаємо, не вміємо назвати, не вміємо шукати, не вміємо з ним говорити, але вірю, що воно є. І все, що ми так вміло не вміємо воно так чи інакше доповнює. Чи може не все, але найважливіше. 

До чого все це? Я просто хотіла в чергове це собі сказати, ще раз себе в цьому переконати, ще сильніше повірити. І здається вийшло)

Право на хитання

Я чую як поскрипує пружина

в моєму сучасному ортопедичному матраці.

То вона не витримує більше напруги,

що вперто натягує струни в моїй голові.

Я сиджу і хитаюся

як божевільні з американських фільмів,

здається нарешті починаю

їх розуміти...

Коли почуття і думки зливаються

в єдину безформну вібруючу

масу,

все що мені залишається

це право хитатися

туди-сюди

як маятник

з краю в край

з крайності в крайність.

І ще сподіватись,

що десь на шляху

з одного боку в інший

я все ж зустріну

той мій улюблений оскаженілий тандем
що цілковито вийшов з-під мого контролю.

І ми зможемо втрьох,

як старі добрі зрузі

сісти за стіл і випити

по чарці, келиху і горнятку

рому, вина і чаю.

І можливо нам навіть вдасться при тім

побалакати 

про те, що кожному з нас актуально:

про те, чим болять почуття,

про те, чим не розуміють думки,

про те, чим самотнію я.

про що ця ніч

 Сьогодні у мене поселилося

жовто-зелене сонце

з десятком чорномолочних в нім зір.

І вже їм не треба самотнього синього неба,

бо в них є мій дім

моя стеля, моє вікно і мій стіл.

Мені цілу ніч так хотілося

порахувати ті зорі.

Та видко не було їхньої чорномолочності

в теміні тонко загуслої ночі.

І тільки загострені кінчики

можна було розрізняти

двома вказівними пальцями,

так нАче я бог,

і рахую своїми тонкими руками

скелі, кОтрі вціліли після потопу.

Почало світати,

і вікна всі були зачинені.

Нізвідки здійнявся пахучий

(груші то, чи виноград)

мабуть чоловічий вітер,

ніби хтось заварив мені чаю

на холодній ранковій росі,

не пОшкодувавши при тім

пучка пожовтілого позаторішнього листя,

яке так непросто знайти на початку 

чергової осені.

Коли ранок тремтливо віддався

в руки насущного і неминучого "днесь", 

зорі ніжно жевріли п'янким

комариним дзижчанням.

І мені не піднялась рука

ще рАз намагатися 

Їх

пОрахувАти.

Я допила свій час,

ним по вінця наповнені пригорщі мої.

Я дивилась на зорі і сонце,

що бУло для них м'яким ложем.

Зараз ніч і світанок як водночас бува дощ і сніг.

І мені до нестями помріялось

(і мені до нестями повірилось)

як дитині напередодні

грудневого свята,

раптом знайти тебе

загорнутися в твою картату синю сорочку

і довго-довго,

аж до пізнього завтра,

подумки рахувати

мене і тебе,

а ще

оті чорномолочні зорі.

І потім просто тобі розповісти,

що булО їх не більше й не менше

ніж дві.

подорож, якої не буде

Ми приїдем і там буде повно птахів

переважно жовтих і темно-бурих

вони нас зустрінуть

пір'їним падолистом

і проведуть до дверей

що сьогодні прочиняться

тільки і тільки 

для нас

куди вітер

закручені вії

і втомлені мрії

а вітер все віє

а вітер все віє

і погляд глибокий

і подих широкий

такий одинокий

чомусь одинокий

дві смуги чорніють

і пальці німіють

слова вже не гріють

ні, більше не гріють

ще запах присутній

і присмак відчутний

то вітер попутний

то вітер попутний

про що сьогодні плаче небо

слізьми дощовими

словами чужими

моїми думками

вогкими руками

лице закривають

від суму і сорому

крила ламаючи

чорному ворону

вони все ж не винні

що наші невпинні

серця так вагались

на атоми рвались

коли ми щосили
 зорі гасили
руками торкались

очима кохались

просто питаю...

За тонкими фіранками усмішок і безтурботності

Через матове скло звичних тем і терпкої байдужості

Чи помітиш ти тіні моєї в'язкої самотності

Чи відчуєш несправжність моєї безликої чужості?

враження від однієї форумівської презентації

Голий голос голослівно голосить
голу правду
і нас безупинно просить
завершити справу
що її він почав
й не закінчив
передчасно на неї
кінчив
байдужістю
а тепер, коли пізно
йде з нею нарізно
з голою правдою
нескінченною справою
рядом чи лавою
лівою й правою
рукою й ногою
ну і головою
тому голосу більше
не бути собою

та й до мене йому з його правдою зась
перед носом його я дверима лиш "Трась!"