...

стоїть в кутку стара обдерта шафа
жан-клод вандам, лав із, єдиноріг
а на подвір'ї сніг
- цукрова вата
і з ніг
збива мене твій сміх
лицем в той сніг.

чи ти б не міг ще трохи посміятись?
ще трохи не іти
ми ж тут на ти
повитягаєм з шафи
лисячі хвости
і зайців будем полювати
а потім спалим всі старі листи

лисиця - я, лис в нас звичайно - ти
а далі ми вже риби
і пливти нам треба вздовж подвір'я
у снігах
замість чобіт хвости в нас на ногах
не сміх, проте також не страх
жене вперед...

подай із шафи той старий берет
тепер я мов моне
ти ж будеш джим корбетт
- піскова шапка, шкіряний жакет
з індійських квітів польових букет
мені лиши

а потім вже й спіши
шукати інших
тільки перед тим
ще поки від трави ядучий дим
ховає наші ігри,
напиши
мені присвяту в книзі
і лиши.

Романтичний пост про пластикові кульки

Йдеш собі по вулиці і харишся на тему жахливих пластикових вивісок магазинів і пластикових

вікон замість добротної деревної столярки у сецесійній забудові. І добре ще, якщо це вивіска, буває ж і гірше - цілі коробки, прикручені до історичних фасадів. Всі ці "полунички", "продукти", "ремонти ноутбуків", "секондхенди"... Жизнь боль.

Щоправда є деякі зрушення в позитивний бік, якось намагаються всю цю бадзьганину впорядкувати і вже ось центр такий більш-менш терпимий, і навіть віддалені вулички стають схожі на Львів, а не на Шанхай... Прогрес поки що не доповз до кінцевої трамваю четвірки, наприклад, чи в район привокзального ринку. Але ж не все відразу. 

Зрушення стають очевидними по поверненню до Львова з інших міст і містечок. Недавно була в Чернівцях... Нда, це канєшна жесть. Місто-базар. І страх як прикро, бо стільки насправді краси ховається за тим пластиком. Але і тут ще буде свято на вулицях, зуб даю шо буде!

Ну це був такий ліричний вступ. Насправді я хотіла написати про інше. 

Скажіть, у вас також є така чарівна шухлядка десь на кухні чи в коридорі, куди запихаються всі пластикові кульки? В мене вона  є, і в батьків моїх є, і в принципі, за моїми спостереженнями (obsevaciji - це, як не як, моє хобі;) такі шухлядки є чи не у кожній квартирі, ну принаймні в тих, яких я буваю. Йдете в магазин, один лимон - в кульочок, чотири помідори - в кульочок, два банани - в кульочок, на касі ще ваш пакет молока запхають в окремий кульочок, а якщо окрім продуктів ви купили, наприклад, мило - його за правилами на касі теж запакують в окремий кульочок. Приходите додому і всі ті кульочки - гоба, в чарівну шухлядку, тіпа щоби було всьо екологічно, використаєте ще раз, кажете ви собі, правда?

От так по часноку, часто їх використовуєте?

Знову ж таки, за моїми спостереженнями (і практикою) з тієї чарівної шухлядки мені вдається повторно використати ну відсотків 20, не більше, і то переважно таких грубших пакетів, і то доволі рідко. Переважно ж, коли шухлядка, будучи навіть чарівною, перестає вміщати цей пластиковий хлам, тоді раптом в один момент половина її вмісту мандрує у смітник. А далі ми знову починаємо колекціонувати нові пластикові пакети і пакетики, ну щоби було екологічно, щоби ще раз використати....

Є ще один нюанс. От йдете ви у Сільпо. Всьо, канєшна, по кульочках - лимон, помідорки, мандаринки. А потім їх треба зав'язати і приліпити таку наклейку зі штрихкодом. Часто вдома ці пакетики просто рвуться бо розв'язати їх важко, і ше та наклейка зіжмакує целофан. Тоді, звісно, кульочок для повторного використання не годиться і відразу викидається. Ну а шо ж дєлать, як ми вже знаємо - жизнь боль.

Я не можу сказати, що мій побут страшенно екологічний. Я ще не привчила себе сортувати сміття. А ще у мене постійно накопичуються тетрапаки від соків і йогуртів, які безмежно ліньки мити і відділяти в них картон від фольги і роздільно викидати куди треба. Ну це ще попереду, лінь вона, гадина, сидить в мені глибоко, але і її можна перебороти, поступово.

Але ці кульочки, вони мене, чесно, харять. Тому я взяла собі за правило різко зменшити контакт з ними. В сільпо коли беру лимон (зазвичай один) то клею наклейку прямо на нього і хай тільки попробують мені на касі його запхати в пакетик. Молоко стараюсь брати в тетрапаку (не в коробці, але і не в пластиковому пакеті), менше шансів що воно проллється і тому також можна протестувати на касі щоби його пхали в пакет. Мило і іншу побутову хімію пхаю в окреме відділення в наплічнику чи в окрему екоторбу. З великими маркетами поки що трохи важко. Але наприклад всі ближні магазинчики, в які я заходжу щодня, загалом вже знають, що для мене кульки - це табу, ну за дуже рідкісними винятками. 

Спочатку було напряжно, бо продавщиці вони за звичкою абсолютно все одягають в ці кульочки, навіть пачку макаронів (зачем???). Але поволі, поволі... І вже мені овочі важать окремо і складають в один кульочок (якщо в мене немає екоторби), ну бо ж не покусаються помідори, перець і огірки, правда ж? Я одного разу так і сказала жіночці за прилавком і вона погодилась.

А декілька днів тому в моєму улюбленому магазинчику (званому на районі "білою будкою") переді мною в черзі було три жіночки і продавщиця їм популярно пояснювала чому вона перекладає помідори до одного кулька з огірками - не тому, що їй шкода кулька, а тому що це не екологічно. Я канєшна, прифігіла, так по доброму. А потім моя черга підходить і мене ця ж сама продавщиця питає - "маєте свою екоторбу? давайте я вам все спакую!" Вау!

Слово "екоторба" в лексиконі продавщиці на районі і просвітницька кампанія на тему пластикових кульочків - це, безумовно, прогрес, європа і просто пріятна.

Тому, таваріщі, ви не стісняйтесь! Постійте собі, поговоріть з вашими продавщицями про те, про се (от мене наприклад недавно одна питала, що в мене за духи, бо кожного разу як приходжу, то так гарно в магазині потім пахне! відчула себе освіжувачем для туалету, але то такоє, ну гарно ж все одно:)! А поміж розмовами про духи, ціни і черги на кордоні запитайте так між іншим чи не було ідеї дарувати в магазині постійним покупцям (ну це варіант для районних "білих будок", не для Сільпо, там має бути щось інше) "екоторби" і потім кожного разу перепитувати чи вона в покупця зі собою, бо магазинчик сповідує політику відповідальної екологічної торгівлі!

Я от думаю, що треба це діло далі продвігати в інших магазинчиках поруч з домом, воно ж нічого не коштує, а ефект з часом може бути доволі значний. Не у світовому масштабі звісно, і навіть не в національному, а тільки в такому районному, що, погодьтесь, не маловажно, ми ж за децентралізацію як не як ;)!

Спочатку був Кінь

Як на мене, то все почалося з Коня. Я взагалі нічого проти коней не маю, і проти Данила Галицького також. Але все ж саме ця нерозлучна пара започаткувала, на мій скромний погляд, якусь дивну моду у нашому місті. А може не моду, а просто змінила напрямок карми, якщо карми мають напрямок, он Данило навіть впевнено цей напрямок вказує своєю сильною патріархільною правицею. Щоправда у 1999 було 2 передвісники - Юрій Змієборець і "Громадяни Львівщини полеглі в Афганістані", але це таке, все ж минуле тисячоліття, ми йому можемо пробачити. 

А от Кінь - ні, він вже наш, з 2001. І от якось після Коня прийшов Чорновіл і Швейк (біля Віденської кавярні). 

У 2004 Львів розбагатів на цілий комплекс, якому пафосу і масштабу не позичати - памятник до 110-ліття українського футболу у Стрийському парку. 2005 був відносно спокійний, зате 2006 потішив Никифором (біля Домініканського собору) і П'яничкою (біля кав'ярні Прага)

А далі... Навіть говорити важко, бо стався локальний катаклізм - спорудили пам'ятник Бандері. Хоч як на мене - це пам'ятник чотирьом стовпам рагулізму: 1. негуманність розмірів; 2. застарілі матеріали; 3. радянський благоустрій; 4. вульгарність по відношенню до середовища. І це я вже мовчу про невміння обрати доречне розміщення думаючи на перспективу. Якщо хтось ходив недавно повз це кармічно брудне місце, то мабуть помітив як органічно і впевнено доповнилася композиція пам'ятника жовтеньким таким житловим будинком з білими склопакетами на фоні. Ну хіба ж не краса? Якщо трішки ширше подивитись, то поруч страшненький дитячий майданчик, смітник позаду, закинутий кінотеатр, тролейбусна зупинка, і все це оформлено трьома дорогами - все що треба для вашого комфортного перебування! (фото без нового будинку, сорі, не знайшла).

2008 на пам'ятники розродився холдинг емоцій Фест, встановивши винахідників гасової лямпи на Вірменській і Захер-Мазоха на Сербській. От за цього останнього в мене особливо серце крається. Я страшенно люблю Мазоха як письменника і мені якось зовсім неприємно дивитись як турісти і турісткі у лижних костюмах пхають йому в кишені руки і "засоромлено" ойкають, а потім ще ці фразочки "да ето он мазохізм прідумал"... В мене просто питання - це хіба правильні акценти? Я вопше-то нічого проти BDSM не маю, але Захер-Мазох був у першу чергу прекрасним письменником. І коли ми встановлюємо пам'ятник, то думати повинні не лише про його вигляд (естетика, матеріали, актуальність), а й загальну ідею, концепцію, месидж, який ми ним хочемо донести. Мені, наприклад, прикро за те, який образ Мазоха творить його пам'ятник.

2009 - це Пабло Пікассо біля клубу Пікассо. В принципі, не маю особливих позитивних чи негативних емоцій до нього. Мені він видається доволі веселим і доречним у тому місці.

А от 2011 - це Івасюк на проспекті Шевченка і монах-бровар на проспекті Свободи. Чи то пак Івасюк біля Макдональдсу (нехай неподалік є консерваторія, але все ж це скоріше біля Макдональдсу) і монах-бровар біля Княжого Келиха. Що тут скажеш... Івасюк в кращих традиціях 90-х, якщо не 80-х, обране місце абсолютно не творить належного духу, цей пам'ятник там взагалі невидимий, не є просторовим маркером, бо просторовий маркер - це Макдональдс і з ним не посперечаєшся, щоправда тепер там ще ресторан Мафія... Нда, Володі з сусідством підфартило. Ну але кого гребе, галочку поставлено, шо ше нада? 

І цей бровар... Просто собі бровар - негарний, неособливий, нецікавий, але на вкус і цвєт, як кажуть...

2012 - Рюкзак (в дворі географічного корпусу ЛНУ) - ну принаймні креативно.

2013 безумовно зробив наше місто "кращим"! Попрошайка-Кульчицький, Ромео і Джульєтта, Німфа Мелюзина. Знаєте, жоден з них мені навіть коментувати не хочеться, особливо той, що посередині. 

І нарешті 2014 ознаменувався ще одним пивоваром біля Залізничного вокзалу, Пивним пупом в переході між Староєврейською і пл. Ринок і пузатим винолюбом біля дегустаційного залу Масандри. Якась тєма алкоголю пішла... З чого б це? 

Звісно є інші пам'ятники: посмішці, сажотрусу, батярам, лучнику і Швейку на велосипеді, пальма на вокзалі... Але вони доволі невеликі, загалом креативні й доволі приємні. Принаймні не претендують на щось гучне, тому писати тут про них не буду.

Взагалі мені тут як і у "сучльвівархітектурі" бракує наступного:

- креативних ідей

- використання нових матеріалів

- гуманності

- актуальності

- залучення громади до процесу прийняття рішень про доцільність того чи іншого об'єкту і його зовнішнього вигляду.

Це все лікується, я точно знаю, будемо працювати!

Ще кількома словами окреслю, що нас чекає в недалекому майбутньому:

1. Пам'ятник Шептицькому - більше про те, що, до чого і як читайте ось тут  або просто гугліть, заходьте на різні групи у фесбуці, там багато цікавого!

2. Антонич - багато про це не знаю за вийнятком того, що має стояти біля цирку. Ха-ха, Антонич біля цирку, Івасюк біля Макдональдсу... Все по феншую.

3. Вербицький - на розі Чупринки і Вербицького, детальніше про майбутній шедевр читайте тут.

4. Пам'ятник Героям Небесної Сотні. Одна спроба встановити якесь нєчьто вже була - на Сихові, і про це краще не згадувати. Однак, навіть якщо буде оголошено конкурс і проведено громадські слухання (про форма), це ризикує закінчитись десь так як із Шептицьким. Тому тримайте руку на пульсі.

Більше ніби ні про що не чула, але якщо чули ви - то пишіть, будемо доповнювати пост!

І на остаток декілька хаотичних думок:

1. В соцмережах блукає ідея мораторію на пам'ятники років етак на 5, просто щоби трохи совок з голів вивітрився і може Європи більше просочилось...

2. Я б була невимовно щаслива якби більшість конкурсів на пам'ятники оголошувались для МОЛОДИХ скульпторів, наприклад до 30 (ну хай до 35) років, тоді принаймні більше шансів на інновативні підходи і мислення адекватне вимогам сучасності. Старе покоління колись наліпилось бюстів Шевченка, Франка, Українки, Лєніна і інших. Дайте вже дорогу маладьожі, а? І ненадо тут про дискримінацію, це ще хто кого дискримінує, і в кого на що монополія!

3. Ніяких пам'ятників за бюджетні кошти (може за дууууже рідкісними винятками, але краще без них)!

4. Обов'язкова прозора і зрозуміла процедура проведення конкурсів і, що не менш важливо, широкого громадського обговорення - зі сторінкою проекту в соцмережах! І не варто забувати, що для цього має бути виділено досить багато часу, інакше всі слухання перетворюються на формальні зустрічі без жодних результатів! Якщо з архітектурою це важче врегулювати в силу того, що там більші бюджети, різні форми власності і т.д., то питання пам'ятників - це переважно питання громадських просторів міста і конкретної культурної спадщини (якщо йдеться про пам'ятники культурним, політичним, історичним діячам), які належать всім і стосуються всіх, а тому має бути докладено всіх зусиль щоби вигляд, концепція і ідея були максимально проговорені з громадськістю!

5. Скажемо "Ні!" гонитві за ювілеями! Один день потішитись, а потім 50 років нарікати шо гамно зробили - нє дякую, більше не хочу.

6. А ви помітили, що за винятком Німфи Мелюзини з риб'ячим хвостиком і Джульєтти за останні 10 років, а то й більше, не було жодного пам'ятника жінці? Ні тобі Крушельницька, ні Заньковецька, ні Кульчицька... Зрештою, може це й на краще. Може це як із створенням світу - попрактикуватись на чоловікові, а потім вже з набитою рукою і проаналізованими помилками приступати до жінки ;)... Хай буде так!

На цій високій ноті в мене все. Поки що.

Запрошую в моє Ехо!

Є дивна прикмета, забобон, який повторюють, коли ви задуваєте свічки на торті, або коли

просто починаєте речення "...в мене є велика потаємна мрія..." (прошу без алюзій на одну нехорошу пані)... Кажуть, не можна розповідати, бо не збудеться. Не знаю звідки воно взялося... Можливо це тому, що ми іноді боїмося, що нашу мрію хтось перехопить, ідею вкрадуть, або що ми, вимовивши її вголос, самі ж перестанемо в неї вірити. Мені здається, це все від страху - нашого вічного супутника. Проте я не знаю, що ще доброго в нашому житті може нам дати страх, окрім як бажання і здатність його переборювати.

Всі ми шукаємо себе. Хтось до себе прямує, хтось себе шукає, хтось до себе повертається. Але ми безумовно знаходимося у невпинному і прекрасному процесі самозанурення (самоповернення, самовіднайдення...) - хтось більше, хтось менша, хтось свідомо - хтось підсвідомо, хтось ліниво-пасивно, а хтось - цілеспрямовано.

Я не можу сказати, що саме роблю я - шукаюсь, повертаюсь, прямую. Але як би там не було, для мене це дуже важливо, мабуть - найважливіше. Бо я знаю, я відчуваю, що тільки так зможу зробити в цьому світі щось добре - коли робитиму те, що не можу не робити і так як можу це робити тільки я.

Тому сьогодні я вам просто розповім, про що я мрію - давно і сильно.

Розповім, бо вважаю, що це буде гарно, що це можливо когось усміхне, когось надихне, а комусь просто стане маленькою дрібною розрадою в нашому страшному і небезпечному сьогоденні. Мені просто іноді здається, що коли війна і смерть, коли розруха і непевність, то ми перестаємо мріяти. Точніше нашою мрією стає одне єдине - мир і спокій. Але так по правді, то це не має бути мрією, це має бути просто нашою підставою для існування, як наявність повітря, води, їжі, любові. І за це безумовно варто боротись, цьому варто віддавати сили, але не мрії. Вони для іншого - для майбутнього.

Колись я всіх вас запрошу в Ехо. Це буде моє маленьке місце, де буде багато дивних дрібниць, кожна з яких матиме свою історію, а тому ніколи не буде просто хламом на поличках - банальною декорацією.

В цьому місці будуть столики і стільці, диван в обшивці з гранатового (або глибокого смарагдового) замшу і лампи, які мені намалюють і зроблять мої друзі. Ще в Ехо буде неймовірний килим з Вірменії.

Я залишу вдома тільки особливі для мене книги - такі, знаєте, що без них мені буде дуже пусто (але їх насправді лише декілька), а решту моєї бібліотеки, яка до того часу точно не вміщатиметься вдома, перенесу в Ехо.

В Ехо я віднесу також свій програвач платівок і самі платівки - музику, яку я люблю не тільки слухати, а смакувати сонячними ранками, похмурими днями чи тужливими вечорами...

Ні мої книги, ні мої платівки не будуть чимось особливим - там не буде неймовірно непересічних представників, дорогих колекційних екземплярів, сторінок, що сипляться від столітньої давності чи автографів мертвих рокових легенд. Але я точно знаю, що всі вони разом будуть чимось особливим, чимось, що можливе буде тільки там і тільки тоді - в Ехо.

Бо Ехо це буде і місце і час, світло і люди.

Це буде нестатичний простір, де паралелі перетинатимуться, а гравітація тягнутиме хіба до верху.Звучить пафосно, але мрії вони часто такі - широкі і не піддаються законам фізими (зрештою, хто сказав, що людство відкрило всі фізичні закони?). А ще їх хочеться описувати звичайними словами, кожне з яких ми вживаємо щодня, але комбінації яких рідко звучать, бо видаються дуже нереальними, власне - мрійливими.

В Ехо буде кава, бо Ехо без кави неможливе, хто знає про що я - той зрозуміє ;)

Разом з книгами і платівками я переселю в Ехо свій кошик з винними корками. Я, звісно, не пам'ятатиму всіх тих вин, зрештою - я не сомельє. Але мені подобається іноді дивитись на той кошик і знати, що кожен корок я одного разу точно понюхала, як тільки була відкоркована пляшка. Хіба ж це не чудова підстава для таких речей бути в Ехо?

Я мрію щоби там було багато світла і щоби воно грало - в різну пору доби різним настроєм.

В Ехо будуть мешканці. Хтось на кілька хвилин, хтось щодня, хтось раз на 10 років. Але Ехо буде вловлювати і вбирати разом із запахом парфумів чи цигаркового диму, з голосом і інтонацією все непересічне і добре що кожен мешканець в собі приноситиме. Тому побувавши в Ехо раз ви назавжди залишитесь в ньому жити, чи то пак воно буде жити вас у собі.

В Ехо будуть дні тиші і дні галасу, дні прози і поезії, будуть стіни для голого тіла і для дитячих ієрогліфів.

Ви скажете, це неможливо, щоби все і відразу в одному часі і в одному місці? Але ж саме так і

живе наш з вами світ? Всі ми разом в ньому одночасно, з нашою люттю і любов'ю, з нашим миром і війною, в цьому світі одночасно дощ і сніг, одночасно посуха і повінь, мертві в землі, живі на землі і ненароджені в думках/мріях/повітрі. Тому якщо це можливо в нашому світі, то це буде можливо і в Ехо.

Я звідкись знаю точно, що десь це Ехо вже існує і в ньому є я, та, до якої йду чи повертаюсь, чи яку шукаю. Там я саме зараз можливо розкладаю на полички свої книги або говорю з новими мешканцями, або тру підлогу після одного з днів галасу, а може дивлюсь як після зливи заломлюються сонячні промені у фацетованому склі вікон Ехо.

Моє Ехо не буде солодкавим чи сухим, не пахнутиме нафталіном антикварних речей, але й не гнатиметься за модою. Воно буде собою, робитиме те, що нам, людям, так важко і так хочеться - воно лише буде собою.

Ви просто не пройдіть повз коли раптом помітите десь на вулиці це слово. А може там навіть не буде слова, не вічно ж йому бути першим. Може першим буде звук Ехо?

І ще, не всякий випадок, не розказуйте про це все поки що нікому ;)...

краще в щось вірити

сьогодні я зрозуміла, що мені подобається як пахнуть пальці після цигарок
що мокрий сніг погано впливає на колір неба, будинків і мого настрою
що "кава з собою" надто швидко зимніє і крім холоду дивно вбирає сиру погоду
що жовте світло в офісі хилить до сну, а відтак до прокрастинації
що кохати можливо не тільки в межах державних кордонів
що без сенсу шукати по дорозі додому рівнішого тротуару
що електронні табло на трамвайних зупинках роблять моє життя більш структурованим
проте менш привабливим і розлогим
що улюблені музиканти дуже стрімко сивіють
і кожен їхній концерт - це радше прощання ніж музика
що сьогодні багато хто обирає між аутизмом, духовним паралічем і шизофренією
що багато для кого у рядочку вибору не існує слів "майбутнє" і "щастя"
що Щастя для когось - це Гради, а Піски - Урагани, а не болгарські пляжі
що Ураган для когось - не вітер, а серія пострілів
що краще в щось вірити, бо надто часто те, в що не віриш, насправді стається.

...

і коли тебе майже немає на світі

залишається тільки молитись і плакати

і чекати чужої просвіти і втіхи

і нового різдва і чиєїсь розплати

новий рік

 

не боятися тихих слів і голосних поглядів

жити згідно сенсів, що народжуються глибоко всередині

ходити новими дорогами і читати невідомих авторів

бути справжнім, що іноді також означає трішки прикидатись

не боятися невороття

не боятися квитків в один бік

вміти закривати очі й вуха, коли світ занадто голосний і занадто блискучий

вміти чекати без метушні

не боятися радіти щастю, якого не чекаєш,

любові, якої не шукаєш,

почуттям, яких не знаєш

не боятись смерті і пустих вулиць,

любити злих людей

і взагалі любити.

Портрет IV. Бармен

Він

високий, худий, років 35, але зовсім сивий, як Річард Гір - тільки волосся пряме, не в'ється. завжди усміхнений, завжди трохи заклопотаний. йому пасує чорний світшот і шоколадного кольору фартух поверха. в очах такі маленькі веселі бісики - він не підморгує, але вони в якийсь інший спосіб вилітають з двох блакитно-сірих великих озер і лоскочуть відвідувачок.

гарні великі чоловічі руки, дуже акуратні нігті. до чого б він не торкався, здається, що робить це з невимовною любов'ю - будь то кавомашина, свіжий круасан, який він пакує у гарний паперовий пакет чи срібні щипці, якими накладає імбирне печиво у глиняну тарілку.

якщо слухати його із зактритими очима, здається, що говорить 20-річний юнак. якщо дивитись на його рухи, здається, що це особа голубої крові. якщо просто стати з ним поруч, стає зрозуміло, що це проста, тепла і напрочуд гармонійна людина, яка, до того ж, володіє даром ширити свою гармонію на всіх і все, що його оточує.

Вони

щоранку дорогою на роботу вона забігала в пекарню. їй варто було лише показатись йому на очі і він без жодних запитань, з тихою усмішкою починав робити традиційне капучіно з корицею "to go". паперовий стаканчик завжди накривався кришкою, проте він все одно на пінці малював корицею листя чи смайлика. 

коли вона вперше прийшла сюди і поцікавилась, чи можна каву замовити зі собою, він відповів наче між іншим, що звісно так, для неї - все, що завгодно, вона навіть його може забрати зі собою, чи то в першу чергу його... звичайно, це доволі типова відповідь милого бармена, який має на меті "приручити" нових клієнтів "на постійно". проте з його уст ця фраза звучала так просто і щиро, їй було приємно і мабуть вона навіть трохи зашарілась, хоч взагалі це не так легко - засоромити її.

готуючи капучіно, все з тією ж, притаманною йому, любов'ю до дрібниць, розповідав їй про нові круасани і булочки, які випікає їхня кав'ярня, хоча знав, що вона не їсть цього. розповідав про класичну музику і ACDC, про нового клієнта - китайця, який щопонеділка заходить до них у пекарню о 9 ранку з великою червоною валізою, п'є еспрессо, їсть класичний круасан, або штрудель із лососем й іноді бере зі собою дві булочки з в'яленими помідорами і прощається до наступного понеділка.

вона любила ті кілька хвилин, що проводила у пекарні. з часом це стало маленькою необхідністю - зайти туди, послухати оновлене хлібне меню, подивитись на його гарні руки і піти собі далі, з відчуттям спокою і гармонії.

Портрет ІІІ. Герман

Герман

В 33 він був студентом одразу трьох різних магістерських програм – археології, політології та гендерних студій. Зовні трохи нагадував грузина, особливо зрослими бровами. Але характер мав лагідний, дещо меланхолічний з нотками фаталізму. Здавалося, він підсвідомо намагається бути схожим на свого улюбленого письменника – Гессе. Хоча можливо навпаки – Гессе був  улюбленим письменником, бо надто вже життя й світосприйняття славнозвісного Германа збігалися з його власними. Він хотів жити просто, йому не потрібно було багато. Але навіть це давалось важко. У свої 33 на життя він заробляв дрібними підробітками – трохи водієм, трохи асистентом у музеї археології. Євро «на чорний день» отримував від здачі крові – регулярно, двічі на місяць, в нього з’являлися паперові «кров’яні тільця», як він їх називав.

Одного разу він дуже покохав жінку, а вона від нього пішла. Після трьох років він все ніяк не міг її забути, біль і самотність стали його філософією. На якийсь час він знайшов забуття в алкоголі. Потім у релігії. Потім в інших жінках. З цими останніми найскладніше, бо на відміну від алкоголю і релігії вони також вміли відчувати. Його феміністично вимуштруваний розум балансував між свободою його страждання і намаганням нікого не образити надто глибоко, наприклад так як образили колись його. 

Він дивовижно поєднував практику католицького християнства зі всіма трендами сучасного європейського світу – від членства у лівих, явно антиклерикальних студентських партіях, до вільного сексу з екстравагантними експериментами. Про секс він дуже любив говорити (майже так само як про демократію), займатися ним також – це скидалось на ще одну форму забуття. Якщо секс був для нього проявом свободи тіла, страждання – свободи духу, то демократія, чи то пак розмови про неї, ставали способом задекларувати якусь потенційну мужність, на яку він міг би спромогтись, якби не життя у складній, але напрочуд стерильній та правильній Європі.

Його найкращим другом був православний священик, який окрім того належав до монашого чину в одній із провінцій Лівану. Якось вони разом перекладали православну грецьку літургію на німецьку мову і Герман дописав у неї свою молитву – молитву за свободу страждання.

Вони

Вони мали не багато часу, тому було зрозуміло, що довго це не протриває. Кілька вечорів за милими розмовами, кілька напрочуд палких поцілунків, кілька сумних поглядів – і до побачення. Так мало бути і так було би краще. Але вона вирішила, що це закінчиться колись, та не зараз і через місяць надіслала паперового листа. Він відповів палко і радісно, наче розмова зайшла про секс чи демократію, хоч насправді в листі не було ні першого, ні другого.

Їхні переписки у мережі сягали тисяч знаків, їхні фантазії заходили далеко, в них навіть було щось схоже на спільні плани. Вона знала про його свободу на страждання і, спробувавши раз завести розмову про щастя, облишила це, не бажаючи розхитати один з його стержнів – можливо й не дуже правильний… Втім, хіба стержні бувають правильними чи неправильними? Вони просто є, або їх нема. В нього був, і позбавити його цього було би надто жорстоко, навіть егоїстично. З ним вона зрозуміла, що бажати комусь щастя може бути проявом крайнього егоїзму. Впорядкувати світ навколо у відповідності до загальноприйнятих норм – коли всі радісні, усміхнені, успішні – тоді й ти можеш розслабитись. Нещасливі люди руйнують цю ідилічну систему, матрицю, а тому решта намагається, чого б це не коштувало, навернути їх на путь істинний – на дорогу щастя, не бажаючи прийняти їхніх почуттів, не даючи їм на них права, тим самим лише поглиблюючи їхню внутрішню напругу і сум, і провокуючи одягати маски, вигідні більшості. Так ми отримали той світ, який бачимо, вийшовши із дому. Світ – мильна булька, світ – пап’є-маше, світ-маска.

Одного разу про демократію їм довелось говорити предметніше, виходячи за рамки теорії і примірявши її на практиці. Тоді між ними війнув холод, вірніше холодок. А потім прийшла тиша. Їй було складно в той час і моторошно. Та водночас саме тоді вона відчувала себе сильною як ніколи. Він часто говорив, що демократія для нього понад усе, що він готовий відстоювати права всіх тих, хто цього потребує і підтримувати кожного, хто це робить, а надто її. Проте саме тоді, коли для цього прийшов момент, він зник. 

Вона більше не слала паперових листів. Лише одного разу, після кількох місяців тиші, поцікавилась чи в нього все гаразд. Знаючи його, вона могла уявити, що забуття у формі алкоголю чи чогось схожого, знову взяло гору – вона боялась за нього. Але все було гаразд. Він відповів палко і радісно як тоді, рік тому – довгим листом із цікавими історіями про літо і багатьма натяками на те як він сумує за нею. Вона подумала, що все повертається на круги своя. А через два тижні він попросив більше не писати, стерти всі листи, всі повідомлення, всі фото і, якщо це можливо, пам'ять про нього. Бо він зустрів ту, яку покохав по справжньому. Вона відповіла одним словом – «добре». Стираючи файл за файлом, слово за словом, спогад за спогадом, вона сама в себе виборювала право на свободу духу – право на своє страждання.

Портрет ІІ. Ларсон

Ларсон

він багато читав, на сніданок готував яєчню зі шпинатом і не вмів говорити про свої почуття. колись він займався боксом, під час одного поєдинку йому зламали ніс, він так і залишився трішки кривим, що додавало обличчю помітної милої асиметрії. багато жартував, а серйозно говорив лише про політику, може ще про науку, та й то не завжди. з ним можна було передивлятись старих трансформерів і вітатись вуканським привітом. він був спокійним відчайдухом.

робив багато приміток у книгах, мав звичку по декілька разів перечитувати одне й те саме. любив говорити непрямо, насолоджувався тим, що співрозмовник не вловлював його конотацій. його любили жінки, і чоловіки теж любили, зате він бував категоричним і вмів миттєво відсікати тих, хто його не цікавив.

Вони

вони могли годинами сидіти у одній кав'ярні, кожен за своїми текстами, книгами, завданнями. вони пили каву у френч-пресі з кока-колою, час від часу перекидались словами і потайки поглядали одне на одного. ділились іменами відомих і незнаних постатей, рекошетили музичними композиціями і жартами, зрозумілими лише їм. 

в них був один єдиний сніжний вечір на задвірках якогось сірого польського міста. о 2 ночі обоє вирішили побродити ближніми вуличками. дощ різко змінив свою форму і замість мокрих й ненависних у грудні крапель на їхні плащі ніжно лягав потойбічний сніг - перший і єдиний за той місяць. їй тоді було так радісно і до неможливості добре. як було йому вона не знала. думала спитати, особливо коли вони зупинились на містку, що перекинувся через якусь незрозумілу калабаню. думала, але не спитала - ні тоді, ні ніколи.

їй забувалося довго і трохи болісно. а коли ніби вже й забулося, то раптом виявилось, що вона все ще пам'ятає - в цілому і деталі. і він пам'ятав. і все на кілька годин стало майже як колись, от тільки обоє дивно подорослішали і попри пам'ять про той особливий час, були на третину чужими, на третину байдужими, і лише на третину такими як тоді.