Не сотвори собі кумира. Памятник як прояв глибинного патерналізму і не тільки

"Не роби собі різьби і всякої подоби з того, 

що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею 

Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, 

Бог твій, Бог заздрісний" (Вихід 20, 4-5)

Золотий телець

Можливо у когось із вас після епіграфу зринула в пам'яті історія, що відбулась після того як Мойсей зійшов із гори Синай де отримав Заповіді на скрижалях. Пам'ятаєте "золотого тельця"? Якщо не пам'ятаєте, то коротко поясню - той "телець" був вилитий із золота ізраїльтянами, яким набридло чекати на Мойсея і страшно бракувало об'єкту поклоніння - от вони собі намутили щось таке дороге і гламурне, чому не соромно поклонитись. Мойсей повернувся і тупо розтрощив золоте одоробло, бо Бог сказав, що це не комільфо, і що за таке він каратиме наступні покоління, аж до четвертого.

Відколи на порядок денний у славному місті Львові постало питання пам'ятника митрополиту Андрею Шептицькому (глибоко мною шанованого і любленого!), мені ця історія все ніяк не дає спокою - ні та, що з пам'ятником, ні та, що із золотим тельцем. 

Кажуть, треба розбиратись з тим, що не дає спокою... Ну я спробую.

Золотий телець - це були ще цвіточьки, так як далі людство неодноразово доводило як йому стрьомно коли немає чогось такого великого, дорогого і егоцентричного десь на центральній площі міста чи на власному подвір'ї, і насамперед - у власній голові.

Два "але"

Перш ніж почати прямі наєзди, я скажу, що не маю нічого проти:

а) утилітарних пам'ятників - тих, які окрім функції "поклоніння" мають інші - піраміди, велика китайська стіна, Колізей і т.п. - все це відноситься сьогодні до пам'ятників, але першочергово окрім поклоніння і "пам'ятання" ці споруди створювались для інших крутіших тєм - поховання, захист, мистецтво, розваги, соціалізація і т.д.

б) пам'ятників як об'єктів мистецтва (в першу чергу), які водночас (але в другу чергу) виконують функцію збирання до купи такої загальної суспільної пам'яті. Проте тут треба бути обережним - я от нещодавно прочитала, що в певних колах пам'ятник Бандері у Львові вважається зразком сучасного монументального мистецтва. Відтоді дана категорія в мене рєзко перейшла в групу ризику. З хороших прикладів можу навести пам'ятник Ленону в Ужгороді, це щоби всі прошарили де мої межі.

Я хочу щоби ви зрозуміли, мені тут йдеться в першу чергу про персональні пам'ятники, іменні так сказать - про ті, де рівень абстракції і зв'язку зі вселенною зведений до нуля. Бо от стоунхендж, скульптури на острові Пасхи і т.п. - це ж чистої води зв'язок із космосом, минулими і майбутніми поколіннями. А от пам'ятники Леніну, Наполеону чи папам Римським - ніякий не космос, а сухий ращьот.

Стародавній Єгипет, антична Греція, Рим - всюди ж бо були різного роду пам'ятники окремим богам, чи всім разом. Людям просто було важливо бачити, хто відповідальний за їхні життя, до кого йти просити і кого потім звинувачувати єслішо. Єгиптяни, греки, римляни взагалі були круті і якби не вони, то ми б з вами мабуть ще досі порпались в землі паличками-копалочками. Правда вони вірили, що Земля плоска і тримається на черепахах, а небо - на Атланті, і що фараону без нутрощів буде комфортніше в потойбічному світі. Ну таке, потім же ж прийшло християнство і від давнього світу залишилось лише "хороше", а все "погане" кануло в небуття. Наприклад беззмістовне ідолопоклонство. Правда не на довго.

А тепер по тємі

Взагалі все тут буде страх як суб'єктивно, не сподівайтесь на науковий підхід чи ще щось таке.

Я вважаю, що пам'ятники сьогодні в Україні мають декілька страшних хворіб:

1. Вони підсилюють комплекс неповноцінності - тобто ми ставимо пам'ятники минулому оскільки нам явно не вистачає чогось в сьогоденні, аби цим гордитися. Ми й не задумуємося скільки енергії (моральної, фінансової, інтелектуальної) ми могли б вивільнити на корисні і стратегічно важливі речі якби звільнили себе від необхідності обмусолювати тему пам'ятників!

2. Вони часто стають каменем спотикання на основі історичної пам'ятні, в якій країна дуже неоднорідна. Питання героїв та антигероїв до тієї міри антагоністичне, що при спалахах активних соціальних конфліктів пам'ятникам страх як непереливки - їх одягають чи роздягають, вимащують фарбою (це в кращому випадку), валять і на їх місці тут же ж будують нові. Для чого, чому?

3. А тому, що вони можуть бути і найчастіше є фатальними збудниками і без того живучих патерналістичних схильностей нашого народу на побутовому рівні, особливо якщо вони виходять із релігійного контексту, як то й же ж пам'ятник Шептицькому. Я маю на увазі, що ми відповідальність за власне життя, подібно як наші предки греки-єгиптяни-римляни, покладаємо не на самих себе, а на абстрактних, зазвичай давно мертвих персонажів. Їхня роль у нашому житті насправді може проявлятись виключно у їхньому досвіді, словах і настановах, які ці персонажі десь зафіксували а ми, будучи мудрими і розсудливими, взяли до уваги у нашій практиці. Це наче всі розуміють, проте наші емоції, які ми перекидаємо на пам'ятники, свідчать радше про те, що ми десь на підсвідомому рівні звинувачуємо їх у наших насущних бідах, чи завдячуємо їм нашими насущними успіхами. 

Діагноз

Якщо звести воєдино три хвороби "комплекс неповноцінності", "загострення історичних протиріч" і "плекання патерналізму", виглядає, що пам'ятники - це суще зло. Особливо це зло для і без того закомплексованих, розрізнених і патерналістичних суспільств, яким є і наше, українське. 

Чому мені це так важливо саме сьогодні? Тому, що в нас війна, в нас економічна криза, в нас взагалі криза! Як ми не намагались уникнути постреволюційної ейфорії, вона все одно жила в наших головах і серцях, і оце лише останні місяці поволі розвіюється. Ми гордимося нашою гідністю, нашою Небесною Сотнею, нашими бравими вояками, нашими численними волонтерами... Але ж як безпорадно ми себе відчуваємо перед курсом валют, перед пустими полицями в магазинах, перед все новими і новими втраченими територіями, перед неминучим ростом безробіття і десятками інших проблем! 

Нам потрібна точка опори, точка консолідації, точка здорового глузду, точка стратегічної доцільності, тактичного розрахунку, моральної стабільності. І серед усіх цих потреб, в розпал кризи і війни церква, яка могла би стати середовищем, з якого буде струменіти і здоровий глузд і стратегічна доцільність і консолідація і моральна стабільність пропонує ніщо інше як... поставити пам'ятник! Кому - загалом байдуже, в цьому випадку не пощастило Шептицькому. 

Шептицькому, який казав (і це за іронією долі висить на Південному ринку): "Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну"!

Шептицькому, який казав: "Подавайте молоді таку освіту, яка навчила б її не тільки теорії, але теж і практики. Учіть її як має жити! Збуджуйте в неї бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других! Учіть не оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного життя! Виробляйте у молоді почуття правости та сумлінної праці!"

Ось цьому Шептицькому ставлять пам'ятник, у військовий і кризовий час, вимагаючи з міських коштів 32 млн грн. В його ім'я хочуть загаратати велетенську площу, залиту бетоном і закладену гранітом. В його ім'я хочуть зрубати заледве не цілий давній історичний сквер! Прикриваючись його ім'ям не хочуть слухати голосу громади, не хочуть слухати голосу експертів, не хочуть взагалі слухати!

Як на мене, то просто хочуть поставити чергового золотого тельця, тільки по іншому названого.

• Заміть створити фонд імені Шептицького, який був би спрямований на підтримку талановитої молоді, яка підніматиме країну!
• Замість відновити митрополичий сад і дати його ім'я!
• Або замість створити новий з його іменем!

Замість десятків інших корисних, прекрасних речей, яких потребує сьогодні наша країна і на які можна було би спрямувати ці кошти, вибір впав саме на пам'ятник. Та ще й який!

Друзі, я от не знаю, що і як ми ще можемо зараз змінити, але просто прошу вас принаймні задуматись над цією ситуацією. Попереду нас ще точно чекають інші війни - за пам'ятники Небесній Сотні, Героям АТО і т.п. Краще зараз перехворіти на всі дитячі хвороби, бо деякі з них у дорослому віці вкрай важко переносяться, не рідко з летальним закінченням.

Ще про пам'ятники читайте "Спочатку був кінь" і "Обговорення проекту пам'ятника Андрею Шептицькому. Висновки "

На базарах вже майже не залишилось тих дерев'яних коробок, обтягнутих цератою зі запаленими свічками всередині. Це такий єдино можливий спосіб виживання квітів у зимову пору. Мені ж ця форма виживання так схожа на похорон - дерев'яний каркас, пластикові стіни і запалені свічки. 

Але це вже позаду, бо весна прийшла. Прийшла і принесла плюс на наші термометри, принесла відчинені вікна у квартирах, принесла подушки і ковдри, що поволі виповзають на балкони після глибокої і вогкої зимової сплячки. Все вона принесла, а найголовніше - прозорість в голові і затихлий трепіт серця. 

"Трепіт серця" і "прозорість в голові" після зими звучать якось по Тичинівськи занадто романтично і заледве не пафосно. Ми ж трохи черствіємо короткими зимовими днями, все наше тепло, яке можемо дарувати світові, бережемо для себе, щоби зігрівати руки і ноги в очікуванні останнього трамваю, щоби зволожувати обвітрені уста, щоби формувати свій комфортний мікроклімат під шубами, лижними костюмами, хіпстерськими пальтами...

Але вже прийшла весна і тепло тепер буде з нас струменіти як струменить із сонця. Ці потоки будуть собі змішуватись, будуть п'янити повітря і птахів, будуть робити нас вдвічі щасливішими, вдвічі теплішими, вдвічі добрішими.

...

стоїть в кутку стара обдерта шафа
жан-клод вандам, лав із, єдиноріг
а на подвір'ї сніг
- цукрова вата
і з ніг
збива мене твій сміх
лицем в той сніг.

чи ти б не міг ще трохи посміятись?
ще трохи не іти
ми ж тут на ти
повитягаєм з шафи
лисячі хвости
і зайців будем полювати
а потім спалим всі старі листи

лисиця - я, лис в нас звичайно - ти
а далі ми вже риби
і пливти нам треба вздовж подвір'я
у снігах
замість чобіт хвости в нас на ногах
не сміх, проте також не страх
жене вперед...

подай із шафи той старий берет
тепер я мов моне
ти ж будеш джим корбетт
- піскова шапка, шкіряний жакет
з індійських квітів польових букет
мені лиши

а потім вже й спіши
шукати інших
тільки перед тим
ще поки від трави ядучий дим
ховає наші ігри,
напиши
мені присвяту в книзі
і лиши.

Романтичний пост про пластикові кульки

Йдеш собі по вулиці і харишся на тему жахливих пластикових вивісок магазинів і пластикових

вікон замість добротної деревної столярки у сецесійній забудові. І добре ще, якщо це вивіска, буває ж і гірше - цілі коробки, прикручені до історичних фасадів. Всі ці "полунички", "продукти", "ремонти ноутбуків", "секондхенди"... Жизнь боль.

Щоправда є деякі зрушення в позитивний бік, якось намагаються всю цю бадзьганину впорядкувати і вже ось центр такий більш-менш терпимий, і навіть віддалені вулички стають схожі на Львів, а не на Шанхай... Прогрес поки що не доповз до кінцевої трамваю четвірки, наприклад, чи в район привокзального ринку. Але ж не все відразу. 

Зрушення стають очевидними по поверненню до Львова з інших міст і містечок. Недавно була в Чернівцях... Нда, це канєшна жесть. Місто-базар. І страх як прикро, бо стільки насправді краси ховається за тим пластиком. Але і тут ще буде свято на вулицях, зуб даю шо буде!

Ну це був такий ліричний вступ. Насправді я хотіла написати про інше. 

Скажіть, у вас також є така чарівна шухлядка десь на кухні чи в коридорі, куди запихаються всі пластикові кульки? В мене вона  є, і в батьків моїх є, і в принципі, за моїми спостереженнями (obsevaciji - це, як не як, моє хобі;) такі шухлядки є чи не у кожній квартирі, ну принаймні в тих, яких я буваю. Йдете в магазин, один лимон - в кульочок, чотири помідори - в кульочок, два банани - в кульочок, на касі ще ваш пакет молока запхають в окремий кульочок, а якщо окрім продуктів ви купили, наприклад, мило - його за правилами на касі теж запакують в окремий кульочок. Приходите додому і всі ті кульочки - гоба, в чарівну шухлядку, тіпа щоби було всьо екологічно, використаєте ще раз, кажете ви собі, правда?

От так по часноку, часто їх використовуєте?

Знову ж таки, за моїми спостереженнями (і практикою) з тієї чарівної шухлядки мені вдається повторно використати ну відсотків 20, не більше, і то переважно таких грубших пакетів, і то доволі рідко. Переважно ж, коли шухлядка, будучи навіть чарівною, перестає вміщати цей пластиковий хлам, тоді раптом в один момент половина її вмісту мандрує у смітник. А далі ми знову починаємо колекціонувати нові пластикові пакети і пакетики, ну щоби було екологічно, щоби ще раз використати....

Є ще один нюанс. От йдете ви у Сільпо. Всьо, канєшна, по кульочках - лимон, помідорки, мандаринки. А потім їх треба зав'язати і приліпити таку наклейку зі штрихкодом. Часто вдома ці пакетики просто рвуться бо розв'язати їх важко, і ше та наклейка зіжмакує целофан. Тоді, звісно, кульочок для повторного використання не годиться і відразу викидається. Ну а шо ж дєлать, як ми вже знаємо - жизнь боль.

Я не можу сказати, що мій побут страшенно екологічний. Я ще не привчила себе сортувати сміття. А ще у мене постійно накопичуються тетрапаки від соків і йогуртів, які безмежно ліньки мити і відділяти в них картон від фольги і роздільно викидати куди треба. Ну це ще попереду, лінь вона, гадина, сидить в мені глибоко, але і її можна перебороти, поступово.

Але ці кульочки, вони мене, чесно, харять. Тому я взяла собі за правило різко зменшити контакт з ними. В сільпо коли беру лимон (зазвичай один) то клею наклейку прямо на нього і хай тільки попробують мені на касі його запхати в пакетик. Молоко стараюсь брати в тетрапаку (не в коробці, але і не в пластиковому пакеті), менше шансів що воно проллється і тому також можна протестувати на касі щоби його пхали в пакет. Мило і іншу побутову хімію пхаю в окреме відділення в наплічнику чи в окрему екоторбу. З великими маркетами поки що трохи важко. Але наприклад всі ближні магазинчики, в які я заходжу щодня, загалом вже знають, що для мене кульки - це табу, ну за дуже рідкісними винятками. 

Спочатку було напряжно, бо продавщиці вони за звичкою абсолютно все одягають в ці кульочки, навіть пачку макаронів (зачем???). Але поволі, поволі... І вже мені овочі важать окремо і складають в один кульочок (якщо в мене немає екоторби), ну бо ж не покусаються помідори, перець і огірки, правда ж? Я одного разу так і сказала жіночці за прилавком і вона погодилась.

А декілька днів тому в моєму улюбленому магазинчику (званому на районі "білою будкою") переді мною в черзі було три жіночки і продавщиця їм популярно пояснювала чому вона перекладає помідори до одного кулька з огірками - не тому, що їй шкода кулька, а тому що це не екологічно. Я канєшна, прифігіла, так по доброму. А потім моя черга підходить і мене ця ж сама продавщиця питає - "маєте свою екоторбу? давайте я вам все спакую!" Вау!

Слово "екоторба" в лексиконі продавщиці на районі і просвітницька кампанія на тему пластикових кульочків - це, безумовно, прогрес, європа і просто пріятна.

Тому, таваріщі, ви не стісняйтесь! Постійте собі, поговоріть з вашими продавщицями про те, про се (от мене наприклад недавно одна питала, що в мене за духи, бо кожного разу як приходжу, то так гарно в магазині потім пахне! відчула себе освіжувачем для туалету, але то такоє, ну гарно ж все одно:)! А поміж розмовами про духи, ціни і черги на кордоні запитайте так між іншим чи не було ідеї дарувати в магазині постійним покупцям (ну це варіант для районних "білих будок", не для Сільпо, там має бути щось інше) "екоторби" і потім кожного разу перепитувати чи вона в покупця зі собою, бо магазинчик сповідує політику відповідальної екологічної торгівлі!

Я от думаю, що треба це діло далі продвігати в інших магазинчиках поруч з домом, воно ж нічого не коштує, а ефект з часом може бути доволі значний. Не у світовому масштабі звісно, і навіть не в національному, а тільки в такому районному, що, погодьтесь, не маловажно, ми ж за децентралізацію як не як ;)!

Спочатку був Кінь

Як на мене, то все почалося з Коня. Я взагалі нічого проти коней не маю, і проти Данила Галицького також. Але все ж саме ця нерозлучна пара започаткувала, на мій скромний погляд, якусь дивну моду у нашому місті. А може не моду, а просто змінила напрямок карми, якщо карми мають напрямок, он Данило навіть впевнено цей напрямок вказує своєю сильною патріархільною правицею. Щоправда у 1999 було 2 передвісники - Юрій Змієборець і "Громадяни Львівщини полеглі в Афганістані", але це таке, все ж минуле тисячоліття, ми йому можемо пробачити. 

А от Кінь - ні, він вже наш, з 2001. І от якось після Коня прийшов Чорновіл і Швейк (біля Віденської кавярні). 

У 2004 Львів розбагатів на цілий комплекс, якому пафосу і масштабу не позичати - памятник до 110-ліття українського футболу у Стрийському парку. 2005 був відносно спокійний, зате 2006 потішив Никифором (біля Домініканського собору) і П'яничкою (біля кав'ярні Прага)

А далі... Навіть говорити важко, бо стався локальний катаклізм - спорудили пам'ятник Бандері. Хоч як на мене - це пам'ятник чотирьом стовпам рагулізму: 1. негуманність розмірів; 2. застарілі матеріали; 3. радянський благоустрій; 4. вульгарність по відношенню до середовища. І це я вже мовчу про невміння обрати доречне розміщення думаючи на перспективу. Якщо хтось ходив недавно повз це кармічно брудне місце, то мабуть помітив як органічно і впевнено доповнилася композиція пам'ятника жовтеньким таким житловим будинком з білими склопакетами на фоні. Ну хіба ж не краса? Якщо трішки ширше подивитись, то поруч страшненький дитячий майданчик, смітник позаду, закинутий кінотеатр, тролейбусна зупинка, і все це оформлено трьома дорогами - все що треба для вашого комфортного перебування! (фото без нового будинку, сорі, не знайшла).

2008 на пам'ятники розродився холдинг емоцій Фест, встановивши винахідників гасової лямпи на Вірменській і Захер-Мазоха на Сербській. От за цього останнього в мене особливо серце крається. Я страшенно люблю Мазоха як письменника і мені якось зовсім неприємно дивитись як турісти і турісткі у лижних костюмах пхають йому в кишені руки і "засоромлено" ойкають, а потім ще ці фразочки "да ето он мазохізм прідумал"... В мене просто питання - це хіба правильні акценти? Я вопше-то нічого проти BDSM не маю, але Захер-Мазох був у першу чергу прекрасним письменником. І коли ми встановлюємо пам'ятник, то думати повинні не лише про його вигляд (естетика, матеріали, актуальність), а й загальну ідею, концепцію, месидж, який ми ним хочемо донести. Мені, наприклад, прикро за те, який образ Мазоха творить його пам'ятник.

2009 - це Пабло Пікассо біля клубу Пікассо. В принципі, не маю особливих позитивних чи негативних емоцій до нього. Мені він видається доволі веселим і доречним у тому місці.

А от 2011 - це Івасюк на проспекті Шевченка і монах-бровар на проспекті Свободи. Чи то пак Івасюк біля Макдональдсу (нехай неподалік є консерваторія, але все ж це скоріше біля Макдональдсу) і монах-бровар біля Княжого Келиха. Що тут скажеш... Івасюк в кращих традиціях 90-х, якщо не 80-х, обране місце абсолютно не творить належного духу, цей пам'ятник там взагалі невидимий, не є просторовим маркером, бо просторовий маркер - це Макдональдс і з ним не посперечаєшся, щоправда тепер там ще ресторан Мафія... Нда, Володі з сусідством підфартило. Ну але кого гребе, галочку поставлено, шо ше нада? 

І цей бровар... Просто собі бровар - негарний, неособливий, нецікавий, але на вкус і цвєт, як кажуть...

2012 - Рюкзак (в дворі географічного корпусу ЛНУ) - ну принаймні креативно.

2013 безумовно зробив наше місто "кращим"! Попрошайка-Кульчицький, Ромео і Джульєтта, Німфа Мелюзина. Знаєте, жоден з них мені навіть коментувати не хочеться, особливо той, що посередині. 

І нарешті 2014 ознаменувався ще одним пивоваром біля Залізничного вокзалу, Пивним пупом в переході між Староєврейською і пл. Ринок і пузатим винолюбом біля дегустаційного залу Масандри. Якась тєма алкоголю пішла... З чого б це? 

Звісно є інші пам'ятники: посмішці, сажотрусу, батярам, лучнику і Швейку на велосипеді, пальма на вокзалі... Але вони доволі невеликі, загалом креативні й доволі приємні. Принаймні не претендують на щось гучне, тому писати тут про них не буду.

Взагалі мені тут як і у "сучльвівархітектурі" бракує наступного:

- креативних ідей

- використання нових матеріалів

- гуманності

- актуальності

- залучення громади до процесу прийняття рішень про доцільність того чи іншого об'єкту і його зовнішнього вигляду.

Це все лікується, я точно знаю, будемо працювати!

Ще кількома словами окреслю, що нас чекає в недалекому майбутньому:

1. Пам'ятник Шептицькому - більше про те, що, до чого і як читайте ось тут  або просто гугліть, заходьте на різні групи у фесбуці, там багато цікавого!

2. Антонич - багато про це не знаю за вийнятком того, що має стояти біля цирку. Ха-ха, Антонич біля цирку, Івасюк біля Макдональдсу... Все по феншую.

3. Вербицький - на розі Чупринки і Вербицького, детальніше про майбутній шедевр читайте тут.

4. Пам'ятник Героям Небесної Сотні. Одна спроба встановити якесь нєчьто вже була - на Сихові, і про це краще не згадувати. Однак, навіть якщо буде оголошено конкурс і проведено громадські слухання (про форма), це ризикує закінчитись десь так як із Шептицьким. Тому тримайте руку на пульсі.

Більше ніби ні про що не чула, але якщо чули ви - то пишіть, будемо доповнювати пост!

І на остаток декілька хаотичних думок:

1. В соцмережах блукає ідея мораторію на пам'ятники років етак на 5, просто щоби трохи совок з голів вивітрився і може Європи більше просочилось...

2. Я б була невимовно щаслива якби більшість конкурсів на пам'ятники оголошувались для МОЛОДИХ скульпторів, наприклад до 30 (ну хай до 35) років, тоді принаймні більше шансів на інновативні підходи і мислення адекватне вимогам сучасності. Старе покоління колись наліпилось бюстів Шевченка, Франка, Українки, Лєніна і інших. Дайте вже дорогу маладьожі, а? І ненадо тут про дискримінацію, це ще хто кого дискримінує, і в кого на що монополія!

3. Ніяких пам'ятників за бюджетні кошти (може за дууууже рідкісними винятками, але краще без них)!

4. Обов'язкова прозора і зрозуміла процедура проведення конкурсів і, що не менш важливо, широкого громадського обговорення - зі сторінкою проекту в соцмережах! І не варто забувати, що для цього має бути виділено досить багато часу, інакше всі слухання перетворюються на формальні зустрічі без жодних результатів! Якщо з архітектурою це важче врегулювати в силу того, що там більші бюджети, різні форми власності і т.д., то питання пам'ятників - це переважно питання громадських просторів міста і конкретної культурної спадщини (якщо йдеться про пам'ятники культурним, політичним, історичним діячам), які належать всім і стосуються всіх, а тому має бути докладено всіх зусиль щоби вигляд, концепція і ідея були максимально проговорені з громадськістю!

5. Скажемо "Ні!" гонитві за ювілеями! Один день потішитись, а потім 50 років нарікати шо гамно зробили - нє дякую, більше не хочу.

6. А ви помітили, що за винятком Німфи Мелюзини з риб'ячим хвостиком і Джульєтти за останні 10 років, а то й більше, не було жодного пам'ятника жінці? Ні тобі Крушельницька, ні Заньковецька, ні Кульчицька... Зрештою, може це й на краще. Може це як із створенням світу - попрактикуватись на чоловікові, а потім вже з набитою рукою і проаналізованими помилками приступати до жінки ;)... Хай буде так!

На цій високій ноті в мене все. Поки що.

Запрошую в моє Ехо!

Є дивна прикмета, забобон, який повторюють, коли ви задуваєте свічки на торті, або коли

просто починаєте речення "...в мене є велика потаємна мрія..." (прошу без алюзій на одну нехорошу пані)... Кажуть, не можна розповідати, бо не збудеться. Не знаю звідки воно взялося... Можливо це тому, що ми іноді боїмося, що нашу мрію хтось перехопить, ідею вкрадуть, або що ми, вимовивши її вголос, самі ж перестанемо в неї вірити. Мені здається, це все від страху - нашого вічного супутника. Проте я не знаю, що ще доброго в нашому житті може нам дати страх, окрім як бажання і здатність його переборювати.

Всі ми шукаємо себе. Хтось до себе прямує, хтось себе шукає, хтось до себе повертається. Але ми безумовно знаходимося у невпинному і прекрасному процесі самозанурення (самоповернення, самовіднайдення...) - хтось більше, хтось менша, хтось свідомо - хтось підсвідомо, хтось ліниво-пасивно, а хтось - цілеспрямовано.

Я не можу сказати, що саме роблю я - шукаюсь, повертаюсь, прямую. Але як би там не було, для мене це дуже важливо, мабуть - найважливіше. Бо я знаю, я відчуваю, що тільки так зможу зробити в цьому світі щось добре - коли робитиму те, що не можу не робити і так як можу це робити тільки я.

Тому сьогодні я вам просто розповім, про що я мрію - давно і сильно.

Розповім, бо вважаю, що це буде гарно, що це можливо когось усміхне, когось надихне, а комусь просто стане маленькою дрібною розрадою в нашому страшному і небезпечному сьогоденні. Мені просто іноді здається, що коли війна і смерть, коли розруха і непевність, то ми перестаємо мріяти. Точніше нашою мрією стає одне єдине - мир і спокій. Але так по правді, то це не має бути мрією, це має бути просто нашою підставою для існування, як наявність повітря, води, їжі, любові. І за це безумовно варто боротись, цьому варто віддавати сили, але не мрії. Вони для іншого - для майбутнього.

Колись я всіх вас запрошу в Ехо. Це буде моє маленьке місце, де буде багато дивних дрібниць, кожна з яких матиме свою історію, а тому ніколи не буде просто хламом на поличках - банальною декорацією.

В цьому місці будуть столики і стільці, диван в обшивці з гранатового (або глибокого смарагдового) замшу і лампи, які мені намалюють і зроблять мої друзі. Ще в Ехо буде неймовірний килим з Вірменії.

Я залишу вдома тільки особливі для мене книги - такі, знаєте, що без них мені буде дуже пусто (але їх насправді лише декілька), а решту моєї бібліотеки, яка до того часу точно не вміщатиметься вдома, перенесу в Ехо.

В Ехо я віднесу також свій програвач платівок і самі платівки - музику, яку я люблю не тільки слухати, а смакувати сонячними ранками, похмурими днями чи тужливими вечорами...

Ні мої книги, ні мої платівки не будуть чимось особливим - там не буде неймовірно непересічних представників, дорогих колекційних екземплярів, сторінок, що сипляться від столітньої давності чи автографів мертвих рокових легенд. Але я точно знаю, що всі вони разом будуть чимось особливим, чимось, що можливе буде тільки там і тільки тоді - в Ехо.

Бо Ехо це буде і місце і час, світло і люди.

Це буде нестатичний простір, де паралелі перетинатимуться, а гравітація тягнутиме хіба до верху.Звучить пафосно, але мрії вони часто такі - широкі і не піддаються законам фізими (зрештою, хто сказав, що людство відкрило всі фізичні закони?). А ще їх хочеться описувати звичайними словами, кожне з яких ми вживаємо щодня, але комбінації яких рідко звучать, бо видаються дуже нереальними, власне - мрійливими.

В Ехо буде кава, бо Ехо без кави неможливе, хто знає про що я - той зрозуміє ;)

Разом з книгами і платівками я переселю в Ехо свій кошик з винними корками. Я, звісно, не пам'ятатиму всіх тих вин, зрештою - я не сомельє. Але мені подобається іноді дивитись на той кошик і знати, що кожен корок я одного разу точно понюхала, як тільки була відкоркована пляшка. Хіба ж це не чудова підстава для таких речей бути в Ехо?

Я мрію щоби там було багато світла і щоби воно грало - в різну пору доби різним настроєм.

В Ехо будуть мешканці. Хтось на кілька хвилин, хтось щодня, хтось раз на 10 років. Але Ехо буде вловлювати і вбирати разом із запахом парфумів чи цигаркового диму, з голосом і інтонацією все непересічне і добре що кожен мешканець в собі приноситиме. Тому побувавши в Ехо раз ви назавжди залишитесь в ньому жити, чи то пак воно буде жити вас у собі.

В Ехо будуть дні тиші і дні галасу, дні прози і поезії, будуть стіни для голого тіла і для дитячих ієрогліфів.

Ви скажете, це неможливо, щоби все і відразу в одному часі і в одному місці? Але ж саме так і

живе наш з вами світ? Всі ми разом в ньому одночасно, з нашою люттю і любов'ю, з нашим миром і війною, в цьому світі одночасно дощ і сніг, одночасно посуха і повінь, мертві в землі, живі на землі і ненароджені в думках/мріях/повітрі. Тому якщо це можливо в нашому світі, то це буде можливо і в Ехо.

Я звідкись знаю точно, що десь це Ехо вже існує і в ньому є я, та, до якої йду чи повертаюсь, чи яку шукаю. Там я саме зараз можливо розкладаю на полички свої книги або говорю з новими мешканцями, або тру підлогу після одного з днів галасу, а може дивлюсь як після зливи заломлюються сонячні промені у фацетованому склі вікон Ехо.

Моє Ехо не буде солодкавим чи сухим, не пахнутиме нафталіном антикварних речей, але й не гнатиметься за модою. Воно буде собою, робитиме те, що нам, людям, так важко і так хочеться - воно лише буде собою.

Ви просто не пройдіть повз коли раптом помітите десь на вулиці це слово. А може там навіть не буде слова, не вічно ж йому бути першим. Може першим буде звук Ехо?

І ще, не всякий випадок, не розказуйте про це все поки що нікому ;)...

краще в щось вірити

сьогодні я зрозуміла, що мені подобається як пахнуть пальці після цигарок
що мокрий сніг погано впливає на колір неба, будинків і мого настрою
що "кава з собою" надто швидко зимніє і крім холоду дивно вбирає сиру погоду
що жовте світло в офісі хилить до сну, а відтак до прокрастинації
що кохати можливо не тільки в межах державних кордонів
що без сенсу шукати по дорозі додому рівнішого тротуару
що електронні табло на трамвайних зупинках роблять моє життя більш структурованим
проте менш привабливим і розлогим
що улюблені музиканти дуже стрімко сивіють
і кожен їхній концерт - це радше прощання ніж музика
що сьогодні багато хто обирає між аутизмом, духовним паралічем і шизофренією
що багато для кого у рядочку вибору не існує слів "майбутнє" і "щастя"
що Щастя для когось - це Гради, а Піски - Урагани, а не болгарські пляжі
що Ураган для когось - не вітер, а серія пострілів
що краще в щось вірити, бо надто часто те, в що не віриш, насправді стається.

...

і коли тебе майже немає на світі

залишається тільки молитись і плакати

і чекати чужої просвіти і втіхи

і нового різдва і чиєїсь розплати

новий рік

 

не боятися тихих слів і голосних поглядів

жити згідно сенсів, що народжуються глибоко всередині

ходити новими дорогами і читати невідомих авторів

бути справжнім, що іноді також означає трішки прикидатись

не боятися невороття

не боятися квитків в один бік

вміти закривати очі й вуха, коли світ занадто голосний і занадто блискучий

вміти чекати без метушні

не боятися радіти щастю, якого не чекаєш,

любові, якої не шукаєш,

почуттям, яких не знаєш

не боятись смерті і пустих вулиць,

любити злих людей

і взагалі любити.

Портрет IV. Бармен

Він

високий, худий, років 35, але зовсім сивий, як Річард Гір - тільки волосся пряме, не в'ється. завжди усміхнений, завжди трохи заклопотаний. йому пасує чорний світшот і шоколадного кольору фартух поверха. в очах такі маленькі веселі бісики - він не підморгує, але вони в якийсь інший спосіб вилітають з двох блакитно-сірих великих озер і лоскочуть відвідувачок.

гарні великі чоловічі руки, дуже акуратні нігті. до чого б він не торкався, здається, що робить це з невимовною любов'ю - будь то кавомашина, свіжий круасан, який він пакує у гарний паперовий пакет чи срібні щипці, якими накладає імбирне печиво у глиняну тарілку.

якщо слухати його із зактритими очима, здається, що говорить 20-річний юнак. якщо дивитись на його рухи, здається, що це особа голубої крові. якщо просто стати з ним поруч, стає зрозуміло, що це проста, тепла і напрочуд гармонійна людина, яка, до того ж, володіє даром ширити свою гармонію на всіх і все, що його оточує.

Вони

щоранку дорогою на роботу вона забігала в пекарню. їй варто було лише показатись йому на очі і він без жодних запитань, з тихою усмішкою починав робити традиційне капучіно з корицею "to go". паперовий стаканчик завжди накривався кришкою, проте він все одно на пінці малював корицею листя чи смайлика. 

коли вона вперше прийшла сюди і поцікавилась, чи можна каву замовити зі собою, він відповів наче між іншим, що звісно так, для неї - все, що завгодно, вона навіть його може забрати зі собою, чи то в першу чергу його... звичайно, це доволі типова відповідь милого бармена, який має на меті "приручити" нових клієнтів "на постійно". проте з його уст ця фраза звучала так просто і щиро, їй було приємно і мабуть вона навіть трохи зашарілась, хоч взагалі це не так легко - засоромити її.

готуючи капучіно, все з тією ж, притаманною йому, любов'ю до дрібниць, розповідав їй про нові круасани і булочки, які випікає їхня кав'ярня, хоча знав, що вона не їсть цього. розповідав про класичну музику і ACDC, про нового клієнта - китайця, який щопонеділка заходить до них у пекарню о 9 ранку з великою червоною валізою, п'є еспрессо, їсть класичний круасан, або штрудель із лососем й іноді бере зі собою дві булочки з в'яленими помідорами і прощається до наступного понеділка.

вона любила ті кілька хвилин, що проводила у пекарні. з часом це стало маленькою необхідністю - зайти туди, послухати оновлене хлібне меню, подивитись на його гарні руки і піти собі далі, з відчуттям спокою і гармонії.