Сімейний лексикон

Коли ми з сестрою і братом у дитинстві починали дуріти, то мама казала "бо із грачки вийдуть плачки!" І дуже часто так і було, що в кінці хтось із нас трьох (переважно не я, бо я була найстарша, що мало свої фізичні в першу чергу переваги) обов'язково ревів.

А ще коли я з татом палко дискутувала (в нас дещо різі погляди на багато речей у світі), мама в певний момент казала "Ора небозка, они ся поб'ют неска"! Я собі це інтрепретувала як "Свята Марія, вони сьогодні поб'ються!" Ця фраза перекочувала до наших сімейних буднів з лемківської гілки родини, мама каже, що так говорила моя прабабця, яка мала 5 дітей, серед яких найстаршим був мій дідусь, і приводів для такої фрази, вочевидь, виникало чимало. 

У селі Різдвяне на Прикарпатті люди говорять пречудовим діалектом. Коли я дитиною проводила там всі канікули, то без проблем могла розмовляти так само як вони. На жаль зараз я багато забула, тобто забула як говорити, але не розуміти. Одна з фраз "Я сі бою", тобто "я боюся". Чоловік моєї тітки походить із Києва і для нього Прикарпатський діалект звучав дивно і часом незрозуміло, хоч він дуже його любив і любить, і старається на свій манер говорити цією говіркою. Ну і фразу "я сі бою" він вживає так - "я бою!" Скільки ми не намагались пояснити, що без частки "сі" фраза втрачає сенс, він вперто роками продовжує говорити саме так. І нас всіх це безмежно веселить. 

А ще бабця готує "зупу з кістом". Якби ви побачили, то можливо подумали б, що це "суп з макаронами". Але макарони - то макарони, а кісто - це кісто. Бо кісто - це домашні макарони, незрівнянні за смаковими якостями із купованими. Бабця замішувала жовтюще тісто, розтачувала тоненьку паляницю і нарізала вузькими смужками. А ще готувалась "зупа з литим кістом" - це коли у гарячу воду заливалось рідке тісто і воно тоді бралось такими невеликими кусками. Смакує, між іншим, зовсім по-іншому ніж те довге. Зупа з кістом вариться зав

жди коли я приїжджаю в гості в село, бо це моя улюблена перша страва. А на десерт готується "Паляниця з маком" - добре випечене дріжджове тісто, яке рветься на маленькі шматочки і перемішується із тертим і дуже солодким маком. Ну а на сніданок - палянички з масло. Це ще інший тип тіста, пухкого і не такого жовтого, яке випікається не у духовці, а на пательні. І поки палянички ще теплі на них намащується масло, яке тут же ж тане, тому їсти треба швидко, бажано запиваючи кавою з цикорію і з молоком.

Коли я думаю про свою сім'ю, родину і моє дитинство, то розумію як це я так виросла такою класною, в цьому моя заслуга дуже мала насправді ;)

ПроЧитання

Я от помітила, що люди в читанні поділяються на дві категорії - ті, хто читає все, що в тренді і ті, хто принципово не читає трендового.

Мені часом пишуть - порадь книгу. І додають якийсь "фільтр" - наприклад "щось особливе", "не попсове", "філософське, "не надто відоме" і т.д. Я ж не літкритик і читаю менше ніж багато хто з моїх знайомих, тому мені порадити щось завжди не просто.

В першу чергу тому, що у більшості випадків я вибираю книги інтуїтивно, сказати б навіть - випадково. Звісно я знаю авторів, звісно маю улюблені жанри, звісно іноді є просто необхідність почитати щось конкретне. Але я точно не помилюсь якщо скажу, що 60% вибрані все ж інтуїтивно. І так щоби по серйозному то промахнулась я хіба 2 чи 3 рази, але не буду говорити, що то були за книги.

 

В моїй маленькій бібліотеці дуже різна література. І вона вся мені подобається. Від Макса Фрая, в якого я таємно закохана до Лєшека Колаковського, з яким в думках люблю дуже посваритись. Я люблю попсове "Вимірюванн світу" Кельмана і науково-популярного Ларі Вульфа з його "Винайденням Східної Європи". В мене поруч стоять Платон і "Мандрівний Замок Хаула" Діани Вінн-Джонс. А ще я надаю перевагу "The land of decoration" Grace Mccleen перед будь-чим від Бредбері. Мені більш-менш сподобався Уельбек, але я не люблю Анни Гавальди. І так далі.

Хоча зрештою, я з задоволенням можу читати і те, що мені не надто близьке (наприклад світоглядно). Є тільки одна річ, на яку в мене алергія - це "натягнутість". Те відчуття, коли здається, що письменник тільки те й робив, що думав якби це написати щось такеееееееее - що буде звучати розумно, дотепно і модно. І мені дивно як це не кожен відчуває - отой "намір", що пронизує кожне речення, формулювання, метафору, якась "мистецька" фальш, покликана довести читача до літературного оргазму. Мені тоді якось заледве не гидко стає читати, я відчуваю себе обманутою і зрадженою.

А ще іноді виглядає на те, що у надмірі інформації, яка нас оточує (коли людину дедалі важче чимось здивувати і дедалі легше у чомусь переконати), ми доволі вперто закриваємо очі на справжнє, надаючи перевагу погоні за "креативом" (богом останніх років), "інновативністю" і т.д. І коли я нещодавно порадила знайомій одну книгу, на мій погляд дуже цікаву і, головне, "справжню", у відповідь я почула: "а, я чула про цю книгу, декілька років тому всі її читали" і "там немає нічого нового".

По-перше я на секунду ладна була повірити, що "популярність" чи "непопулярність" якогось твору справді впливає на його змістову цінність. Слава богу я вчасно переконала себе назад. А по-друге, я, власне, замислилась про оте "нове". І дійшла сумного висновку - його фактично не існує, принаймні в моїй бібліотеці. Можливо я його просто не шукаю і моя інтуїція не дає мені до рук такої літератури. Я люблю коли пишуть про природу і про стосунки між людьми - всі вони різні, але чи нові? Не думаю. А мені все одно цікаво. Бо якщо я правильно зрозуміла, оте "нове" пробувало народитись у тих декількох книгах, які я так і не дочитала, вчувши фальш (можливо й хибно, втім це інтуїція, а з нею я не сперечаюсь).

Я, мабуть, консервативний читач. Мені не важлива форма, але дуже важливий зміст. А ще важливіше те, як я, як читач, відчитую (вибачте за тавтологію) процес творення - як його уявляю, інтерпретую. Мені здається, що це дуже важлива складова мистецтва - як воно твориться. І література тут не виняток. Втім, не виключено, що це моя чудернацька надбудова до читання і нікого не цікавить як пишеться книжка чи картина. Але вже знаючи як воно в мене - не питайте, будь ласка, про "нове". Про нього вам розповість google.

Я таксист Урузький

Добрий день. Я туво на Копєрніка. вже доїжджєю. Такий синій мінівен. А ви де стоїте? Під

конем? Ну там і стийте. Я три мінутки і вже буду.

Добрий вечір! Я тойво, забувсі як вам дзвонив, шо то вже не день. Стемніло, то вже вечір. Вам де їхати?

- на Козельницьку 2а

- Де то є та Козельницька?

- біля податкової, новий корпус Католицького Університету.

- А, знаю вже. А шо ви там, живете?

- ні, вчуся (я забула на секунду, що я вже 3 роки як там не навчаюсь, ой)

- А ким будете?

- Не знаю, істориком якщо пощастить.

- А як не повезе?

- Тоді істориком.

- Я таксист Урузький. О, тамво ззаду то моя жінка, шоб ви сі не настрашили. (Добрий вечір! - тихий голос пані із заднього сидіння). Бо я тойво, вже додому їду на Сихів, забрав жінку та й ше думаю возьму ваше замовлення. Оксана, а ти вчерка говорила, шо то у Львові колись по якомусь іншому писали назви вулиць? Пані, то ви може знаєте?

- Що ви маєте на увазі?

- Ну тойво, шо не по-українськи було написано і не по-польски. 

- То було може по австрійськи? (каже пані ззаду)

- Ну, в Австрії говорять і говорили по-німецьки...

- Тоді не по австрійськи, бо я німецьку вчила в школі, то була якась інша мова - каже пані

- Може все ж таки по-польськи? - кажу я

- нє, там не було тихвово крючків

- Ну тоді я не знаю. Колись у Львові жило багато євреїв, може було щось на їдиші написано?

- Євреї? А то коли у Львові були євреї?

- Ну, ще перед ІІ Світовою їх було набагато більше ніж русинів...

 - А то вже русскі були перед другов світовов?

- Ні, русини, не росіяни. Можна сказати - це ті, кого ми сьогодні називаємо "українці"

- А я колись читала, що у Криму були євреї, але якісь особливі, щось із крабами пов'язано там було.. - каже пані

- Краби? А, краби! Це ви про караїмів! Так, були такі, але вже їх майже немає. Вони до речі і на Західній Україні були, наприклад в Галичі.

- Йой, та де тилько їх немає, тих євреїв. Нє, я нічого проти не маю. Але ну скажіт, вони відки прийшли? З Їзраїлю?

- Йой дурню ти, якого Їзраїлю, то нова країна - дорікає чоловікові пані.

- Йой то ти дурна, ше в Біблії було написано ЇЗРАЇЛЬ! Пані, ми сі вибачиєм. То коли вони прийшли?

- Хто прийшов?

- Краби. Ті, караїми. Ну чи євреї

- Ой, ну важко сказати, це заплутана історія - кажу я, бо ми вже підїжджаємо і починати з ашкеназі, хозарів і караїмів...

- А ви кажете, ви з Галича? Ви може теж шось маєте з євреїв?

- Ну не зовсім, в мене батьки...

- А в мене родина з Уружа, ну чи як воно. Ну того я Урузький. Мій якийсь там прапрапрадід був тимво, ну воєводою. Нє, ну чи там генералом. Кимсь там був. Сполячені. А взагалі я з Теребовлі.

- Шо ти мелеш. сполячені хіба євреї ви. Мама твоя як - РОЗА! Хто ше би ся РОЗА називав!

- Та йой, Воксано, не мели туво!

-  Ну, дякую, ми вже приїхали. Скільки з мене?

- А ви до ЗНО не готуєте? Може б ми сина до вас дали, на історію?

- Еееее...

- Бо він хоче на якісь комп'ютерні науки. Але шо то, сидіти за тов мамунов, вже і так зелений! Ну а історія то буде розумний хоч.

- Еееее... Гарного вечора!

Що з голови не викинеш

Ви ж напевно знаєте ці образи, які вам якось у житті довелось побачити і вони вже не відпускають. Сняться часом, або просто приходять до голови в момент коли там нічого іншого немає. 

Кабани

Кабанів я не бачила давненько. А тут раптом у Польщі. Серед ночі, дорогою до якогось Кенпна, на темній вузькій дорозі, що пролягала через густий ліс. Ні з того - ні з сього - 6 штук кабанів - двоє дорослих і четверо маленьких. Без поспіху і страху, спокійно собі переходять дорогу - як гуси в українських селах, корови у індійських і вівці десь в Шотландії.

Сузіря ВеликоїКорови

ВеликаКорова - це прекрасне сузір'я, якого офіційно не існує. Його угледіли і назвали діти на одному з дитячих таборів. І з того часу ця ВеликаКорова мене не покидає у подорожах, її якимось чином завжди дуже добре видно і вона завжди носом в той бік, у який я їду, будь то захід чи схід. Але може це я вже собі додумую. 

Коли бачу це сузір'я, на гадку спадає також одна дитяча пісенька, яку я вивчила ще зовсім
малою дитиною в ансамблі. Там такі чудесні слова:
"пісеньок є стільки милих,
стільки радості і слів,
про жираф і крокодилів,
про папуг і про слонів.
Тих пісень силенна сила,
в них такий шалений злет,
та корову не злюбили
му-му-музикант й поет.
Де ж му-му-му-му-му-мууууу-му-музика,
де ж му-му-музика і слово,
укотре б я не подивилася,
її краса і доброта,
її душе-душевні якості,
душевні якості корови.
Адже вона, вона вам віддана
до кінчика хвоста"!

Жидівка

І тут вже моя пам'ять заносить мене на "Жидівку" - велике пасовище поруч з Дністром у селі моїх бабусі з дідусем. Великі, флегматичні, абсолютно беземоційні істоти, які вміють жувати 24 години на добу,за необхідності можуть розвивати добрячу швидкість, якщо раптом припекло скуштувати свіжого бурячиння з прилеглих городів. А поза тим вони ще й доволі витривалі. В погоні місцеві хлопчаки часом так лупили тих корів палицями, натомість від останніх просто 0 реакції - жодного вияву болі чи злості, агресії чи обурення - тільки жує собі далі. Не розумію людей, які бояться корів, а я таких неодноразово зустрічала. Коли вже зовсім було нічого робити довгими днями на пасовищі, коли книжка вже була дочитана, а до вечора ще далеко - то ми сиділи з сестрами і плели віночки на кожну коров - такий собі додаткови сервіс пастухів. 

Ще на Жидівці у червні було повно суниць і ожини в серпні. Смакова пам'ять нагадує ще про теплий компот, який наливався у пластикові пляшки і після цілого дня на сонці мав дивний присмак, який ні з чим не зрівняти.

Папьор

Сільські пейзажі мелькають в пам'яті, дивно поєднуються з вогнями європейських автобанів,
обрисами польських міст на обрії... Я далі думаю про ці образи, які не залишають. Автоматично продовжую наспівувати пісеньку про корову. Згадую про мою першу поїздку закордон - в Білорусію. На кордоні назвала неправильну дату народження, що додало декілька годин додаткових перевірок вокалісток, які нас супроводжували. Потім якісь туманні спогади з жахливого готелю, де ми всі жили у одній великій кімнаті без душу. Вічний вогонь, дивна вечірка у справжньому клубі, а мені ж тільки 8 було - як я взагалі туди потрапила?! І МакДональдс, куди нас повели на мій День народження. Отруєння (методом виключення ми дійшли висновку, що це був гамбургер із цього ж омріяного МacD) і решта часу у Білорусії була проведна у ізоляторі замість виступів, катань на катамаранах і ще купи всього. Зате в мене була неабияка можливість мабуть вперше у житті поговорити російською, яку я до того знала лише "пасивно".  Ніч, я тупцяю темним коридором у пошуках туалету. Туалет є, але туалетного паперу немає. Шукаю когось, в кого його можна попросити, а принагідно ще намагаюся згадати як буде російською "папір". "Папьор" - ось мій вердикт."Дайтє мнє будь ласка туалєтний папьор", кажу черговій медсестрі. "Дєвочька, звучіт как бєлорускій язик, но нє бєлорускій. Чєво тєбє, дєвачька, нужна?" "Папьор, будь ласка". "Бумагу, што-лі?" "Ну да навєрноє". Наступного дня про "папьор" знала наша викладачка, а ще через день весь ансамбль. І пісенька була спеціально складена, на мелодію "Тучі как люді"... Боже, я і таке колись слухала!

Це була поїздка Львів-Дрезден. Поруч з тим є ще розмови з попутниками, зупинки на заправках з традиційними смол-токс, сон звісно і т.д. Вкотре дивуюсь скільки всього береже наш мозок, скільки всього можна витягнути з себе, якщо тільки не давати собі на стримання...

Йожик

Сідаю на чергову лавочку. Навколо мало людей. Лавочка довга, але з одного боку оббльована.

Мабуть тому на ній ніхто не сидить. Я тішусь, бо сподіваюсь, що оскільки я зайняла неооббльований край, то до мене точно ніхто не підсяде.

Гортаю на телефоні Frankfurter Allgemeine Zeitung: в Німеччині пересохла р. Ельба через 40-градусну спеку; німці думають, що робити з новими хвилями іммігрантів-біженців; статтю про провал реформ в Україні пропускаю, я це і так знаю. Натомість відкриваю текст про те, чому міста у Німеччині "so hässlich sind" (такі жахливі) - йдеться переважно про Франкфурт, про корупцію в містобудівній сфері, нехтування інтересами мешканців на користь бізнесу. Щось мені це до болю нагадує. Я більше не читаю, а прокручую в пам'яті події останніх 5 місяців у Львові.

Хтось копнув пластикову пляшку і цей звук повертає мене у вінницьку реальність.

До лавки підійшов якийсь чоловік в білій кепці і з кульком "Boss". Його рухи дуже ексцентричні, різкі. Обличчя також дивне. Пакую в наплічник воду і встаю, я ж знаю, що буде далі.

- Дєвушка, хатітє я вам штота пакажу?

Мені тут же згадується таксист, який на мені демонстрував дбайливість старшого пана до його старшої дружини.

- Ні дякую, не хочу.

- Так ви ж даже нє знаєтє что я вам хачю паказать!

- Все одно не хочу, перепрошую, я маю йти!

- Дєвушка, ну пасматрітє, такоє всєм дєвушкам нравіцца!

Мене за секунду охоплює паніка. Але ще перш ніж я роблю крок, чоловік вже стоїть переді мною з простягнутими руками. В руках їжак, великий колючий їжак. В мене якийсь когнітивний дисонанс. 

Я на автоматі відповідаю:

- Дякую, не хочу.

- Так я і нє прєдгалаю. Я просто хатєл паказать. Што ж ви животних нє любітє? Ну ви дайотє! - каже мені з помітним роздратуванням і розчаруванням в голосі.

Я приходжу до себе, мені стає трохи смішно, але сміятись я не буду, бо він ще подуамає, що мені приємно і втягне в чергову розмову.

- Ви нє скривайтє, я же віжу што вам нравіцца!

От блін, думаю, так він ще й психолог. Псих-психолог, мелькає в голові. Н-да, не дуже привітна думка, але день сьогодні такий.

- А навіщо він вам?

- Я єво нашол. Мнє вот в туалєт захатєлась, я так нємножка аташол, вот здєсь на Артьома в двор, там кусти. Стаю, ну ви панімаєтє. Тиха так, но вот слишу шота шуршит прям у ног. Я сматрю, а то йожик! Вот я єво і взял

- А нащо ви його взяли? Нехай би собі далі йшов! Шо ж ви з ним тепер будете робити?

- А у мєня філасофия в жизні такая - "дают - бєрі, бют - бєжи!" Вот я і падумал, што ета ж нє проста так я єво нашол. Ви шоб панімалі, ета у мєня уже сємнадцатий йожик за два года.

Вот бляяя, думаю, шо за день, шо за люди! Як не конфети - то йожики.

Дядько цей вже старший, років 55-60. Середньої тілобудови, вдягнений як типовий український мужик з провінції.  Раз за разом шморгає носом і витирає його рукою - скоріше звичка ніж реальна потреба. Ви тут трохи наберіться терпіння, бо далі буде його довгий монолог, я просто слухала. Бо слухати було що. Скажу ще тільки, що вся його розповідь супроводжувалась різкими рухами, ходінням туди-сюди, його ж голосним сміхом, постійним шморганням носом і витягуванням/запиханням їжака з і до кулька. 

- Дєвушка, ну вот спасіба што ви так ка мнє распалажени! Я так хатєл каму-та расказать!

 Я етіх йожикав как нахажу?! Ви прєдставляєтє, єщьо год назад я вєсил 117 кіло. От мєна жена ушла, но нє чєрєз вєс, тачьнєє нє толька. Ана такой оващь гламурний! Єйо на работє пависілі, ана рєшать стала. І гаваріт мнє - ти вашє нікто, нічьо нє дабілса. І ушла. Дура такая. Я кагда-та катьонка дамой приньос, єй падаріл. А ана гаваріт "Нафіг ката, у мєня каври, тюлі". А зіма же, куда я катьонка-та. І я єй сказал, што пусть толька папробуєт єво викінуть, я голаву єй разабю! Я Вапшє пєрвиє дні баялса єво дамой прінєсті, павсюду за сабой таскал, в курткє. Патом как жена сказала, што викінєт, ми сільна паругалісь і я єй сказал, што пусть толька папробуєт кату што-та сдєлать, увідіт мой правєдний гнєв. Но ана всьо равно сдєлала, викінула проста на уліцу, я так і нє нашол. Ідіотка. Ну а чєрєз нєскалька лєт ана сама ушла. Ну і пусть. Хоть мнє тяжело била, тоскна очєнь, даже бєз дури етай, но тоскна. 

Ну і тагда я рєшил што вєс нада сбросіть і начял проста па гораду хадіть, сначяла панємножку, а патом і за горад вишел, на траси. Ну ви же відітє, я сєйчяс 80 кіло вєшу, а била 117. У мєня до сіх пор куртка старая єсть, так, для внукав аставіл, штоби зналі какім дєд бил і какім стал.

Я к чєму ета. Вот на етіх трасах я тєх йожика і нахаділ.

- Так а нашо ви їх брали? Вони ж вільні створіння, куди ви їх потім?

- Дєвушка, ну што ж ви такая суровая?! Ну нє єм же я іх. У мєня дачя, вот я іх туда важу і атпускаю. Падумал проста што на трасах етіх іх пєрєєхать могут, а у мєня на дачє лєса, рєчька - рай. 

Я аднажди і саву нашол. Маааалєнькую такую, лєтать нє умєла. Сідєла у дарогі. Єйо я тоже с сабой взял. Карміл, сдєлал єй атдєльнаю комнату, а там разних штук настроіл штоби єй інтєрєснєй жить била! Какая же ета красата, сава ета!  Ана лєтать как учілась, так я ночі напральот нє спал, всьо сматрєл как ана с кавра на двєрь, с двєрі на тєлєвізар! Во іщьо што інтірєсна. На тєлєвізарє стаіт там у мєня разнає - духі жени, какіє-та там баначькі. І вот сава ета прізємлялась так, што нічєво даже нє сдвінулась. Ана на духі еті саділась, лапкамі на калпачьок, патом злєлата - всьо на мєстє, ні звука, толька крилья шумят. Во прірода дайот, думаю!

- І де ця сова зараз? Все ще у вас? Може б ви її відпустили, їй волі мабуть хочеться, пару собі знайти...

- Ну вот ви снова за свайо. Нєт, ну канєша я атпустіл, хоть очєнь нє хатєлась. Я так прівик! Ана мнє вмєста жени била, ну ви панімаєтє, маральна. Трі мєсяца у мєня жила, а патом мнє знакомий тоже гаваріт, вот как ви, што єй би на свабоду. Ну я двє нєдєлі настраівалса, пасматрю на нєйо, падумаю, што больше нє будєт і плачю. Но всьотакі атпустіл. Атньос на то мєста, гдє нашол. 

А Йожикі еті всьо врємя мнє встрєчяютса. Вот я вазьму єво в рукі, животік паглажу, он мнє улибньотса. І я нє прєувілічяю, правда улибаютса! Но ви ж нє вєрітє, я вижу. Вот давайтє я вам пакажу.

Витягає їжака з кулька, пальцями між голок чухає живіт.

- Вот, сматритє, ну улибаєтса же! 

Каже мені і сам смієтьсяна на всі 32.

- В нього просто форма мордочки така, що вам здається, що він сміється. 

- Нічєво ви, дєвушка, нє панімаєтє. Вот кто єщьо улибаєтса так ета мая сабачька, Умка. Я кагда начял па гораду хадіть, чястєнька бивал в паркє нашем. А там многа сабакаводав. І бил адін такой старий дєд. Вот он мєня навєрняка вичісліл, што я сам пастаянна хажу. І аднажди падходіт і спрашиваєт: "ти сабачьку нє хочєш? У мєня 5 штук малєнькіх". Нє, гаварю, зачєм мнє, то ж гємароя сколька. А он мнє: "Давай ти ка мнє зайдьош я тєбє пакажу, ти нє устаіш!" Я тагда думаю, нє, мужик, мнє так нє нравіцца, знаю я такіх, катория к сєбє дамой завут. А он старий, лєт 80. Єврєй, Баріс Казіміравічь.

- Точно єврей? Казимирович то радше поляк! - кажу йому

- Да точьна єврєй. Ми тєпєрь друзья. Я ту сабачьонку такі взял. Самую хилєнькую, полнастью чьорная, чістая пародістая. І дєд нє захатєл за нєйо дєнєг. Мнє, гаваріт, на старасті бумажкі еті нє нужни, ти ка мнє лучче інагда пріхаді пагаваріть, піва випіть, а то я сам, скушна мнє. І тєбє, віжу, тоже скушна. Псіхолах такой! Он і правда психолаг, прафєсар. 35 лєт прєдпадавал в унівєрсітєиє. І такі угаваріл мєня на ту сабачьку, знал на што давіть.

Це я вам, невеликий фрагмент тут пишу. Далі була ще довжелезна розповідь про пса. Мав той пес називатись "Чєрнушка", бо так хотів Баріс Казіміравічь. А новий власник вирішив шо буде Умка і пофіг шо Умка був біленьким ведмедем. "Кто ж еті мультікі тєпєрь та помніт!"

- Вот дєвушка, а ви йожикав находітє інагда?

- Ні, якось не траплялись. Але колись в бабці в селі жила сім'я їжаків, я їм готувала фруктові салати, яких вони ніколи не їли. І ше пробувала насиляти на голки грушки, бо думала, шо то так має бути. Потім мене дід просвітив, шо їжаки взагалі мишей їдять і молоко п'ють хоч від молока їх пучить. Я тоді спробувала на мишоловку ловити їм мишей, але думаю, що вони самі робили це ефективніше за мене.

- Ну вот, ви всьотакі любітє животних! Я так і знал. Ви ж нє проста так ка мнє так распаложени! Дєвушка, а у вас язик странний очєнь. Ви аткуда?

-  В мене мова дивна? Нуу, я зі Львова.

- А, ну тагда панятна. Вот інтірєсна сколька ва Львовє йожикав на трасє я би нашол.

- Мені вже йти потрібно, оголосили мій поїзд. 

- Да-да, я панімаю. Ну жаль, правда. Вєть у мєня єщьо чєрєпашка єсть, тоже нашол у дома в горадє. навєрняка ктота патєрял. Так у мєня столька с нєй праблєм била, асобєнна кагда сава у мєня жила!

- Я чесно би послухала з задоволенням. Але мушу йти.

- Ну ідітє, да. Ви толька ж нє падумайтє, я іх правда нє єм, атпускаю!

- Вірю!

Поїзд запізнюється на 40 хв. Я нарешті сідаю у своє купе. Там вже сидить бабуся з малим внуком. Бабуся, знаєте, з тих, що можуть для ікон зійти - суцільне смирення. Малий теж прикольний. Треба б з ними поговорити. Треба... може завтра.. ні дякую, чаю не хочу... так, я до львова. так, добре давайте поміняємось місцями... ні, дякую, я не хочу булочки... я тільки спати...

Лучік залатой!

Он декілька днів тому написала, що найкурйозніші зустрічі у Вінниці мені траплялись на центральному автовокзалі. Так і було. До вчорашнього дня.

Лада

Дядечко років 65. Типовий такий вінничанин, принаймні в моїх очах. Говорить типовим для того регіону суржиком. Називає мене "Лучік залатой". Авто в нього старе і потріпане - біла лада. Мені потрібно швидко дістатись із автовокзалу до залізничного. Пішки це десь 20 хв, можна і громадським транспортом, але в мене мало часу і 35-градусна спека не сильно мотивує ні до першого, ні до другого варіанту. Отож біла лада.

- Лучік залатой, што ж ти еті тяжесті сама таскаєш, - каже до мене і сумно киває на мій 35-літровий наплічник.

- Так він не дуже важкий... - не встигаю я закінчити речення.

- Давай я тєбє памагу, а то больна сматрєть.

Не можу сказати, що мені приємно від цієї допомоги, якось не по собі, але протестувати я також не маю часу. Тому віддаю наплічник і сідаю на переднє сидіння.

- Нєту уже нармальних мужиков в етой странє. Я вот всьо врємя людєй важу, разного насматрєлса і наслишалса... Вот к примєру недавна пара адна. Дєвушка, ну вот как ти, но єщьо ніже і похрупчє (тут я думаю, що це такий комплімент в мій бік, бо "хрупкой" я себе точно ніколи не вважала). Так вот дібіл етот сєл в машину, а ана бєднєнькая тащіт двє сумки. Я у нєйо ети сумки бєру і панімаю, што мнє, мужику, нєпроста - тяжесть страшная, а ана - прєдставь сєбє! І я етаму ідіоту гаварю "шо ж ти, мужик, женщінє нє паможеш?". А он мнє "ана маладая, здаровая, нічьо єй нє будєт". Ну, думаю, скатіна! Ти ж еті сумки патом жрать будєш, ані же с сєла єдут, там пално аващєй і всьо такоє... Так вот он, тот дібіл, жрать будєт, трєбовать будєт, а памочь - ета нє к німу. Болєє таво, он патом ночью всьо астальноє патрєбуєт! І я єй гаварю, дєвушкє етай "Ти єму нє давай, вот пасмотриш как он у тєбя запайот". І што ти думаєш?! Придурак етат мнє "Такіх как ана здєс пално, нє будєт давать - другую сєбє найду." Ти прєдставляєш? А ана ні слова. Вот мужик скатіна! Ані ушлі, а я всьо нікак нє забуду.

А в другой раз пажилую пару падвазил. Так дєдок етат двєрь бабушкє аткрил, усаділ і даже платіце паправіл (в цьому місці таксист навіть продемонстрував як він це плаття поправляв - на мені продемонстрував. мене аж пересмикнуло від його доторку до колін. це тривало секунди дві, я навіть не встигла спохватитись). Патом как вихаділі - он єй всновь двєр аткрил, ручьку падал і пацелавал (тут вже я свої ручки на всякий випадок в кишені запхала). Вот ета любось і уважениє. Красівая ти.

- Дякую, але я не дуже люблю такі компліменти, вони дуже поверхові. - не знаходжу я іншої відповіді, а всередині вже просто киплю.

- А чьо ета ти камплімєнтав нє любіш? Всє женщіни любят!

- Навіщо узагальнювати. Я люблю тільки від тих, хто мені важливий.

- Ну, лучік залатой, ти наслаждайся лучче, пака маладая. Мужчіни далжни у тваіх ног ползать. Патом как замуж вийдєш, вот тагда уже нічєво нє жди, і камплимєнтав в пєрвую учєрєдь.

Слава богу приїхали. Думаю, не буду вже його розчаровувати і розказувати що я думаю з цього

приводу. Просто швидко виходжу з машини, ще перш ніж він обійде її щоби мені відкрити двері. Встигаю навіть сама наплічник витягнути з заднього сидіння.

- Скільки з мене?

- Сорак рублєй.

40 гривень, йоп твою мать! Це ж він мене 7 хвилин віз, зі світлофорами. Певно, думаю, надбавка за джентельменство...

Конфети

В мене міняються плани і я вже нікуди не поспішаю. Навпаки, з'являється 2 години часу. Книжки зі собою не маю, ноутбук розрядився. Сідаю на лавочку біля вокзалу і втикаю в будку з шаурмою і вічних китайців.

- Часи є?

Відводжу погляд від шаурми, біля мене стоїть старезна бабуся, згорблена і потріпана, значно більше потріпана ніж лада у таксиста.

- Є

- То то которий час?

- Десята

- Десята... А конфетку маєш?

- На жаль ні. Але давайте я вам гроші дам, ви собі купите, або я зараз вам куплю.

- Та нє, не надо.

Сідає біля мене, витягає з кулька зелену цибулю і починає її жувати - це дається їй не просто, бо має якихось 3-4 зуба, принаймні я тільки їх бачу.

- Я конфети люблю, але не пакупаю. Когдато була у мене тут квартіра, двокомнатная. Так вот нєвєстка забрала, пріватізіровала. І мене не пускаєт. Я вот с плємянніцей хотіла встретитись, шоб вона мені ключик від квартіркі дала, бо нєвєстка нє пускаєт. А плємянніца не пришла. І вчора не прийшла. Я сама живу в селі. Син нє прієжає, каже шо занят, работа. Ага, работа. Кагда я ім квартиру отдавала, так казали шо будут приєжати кажду суботу. А вже 15 лєт нє приєжают. Я ім даже пєнсию отдавала, бо син нє работал долга, а нєвєстка мало зарабативала. І тоді тоже нє приєжали.

Стара сидить і похитується, як колись Лобановський. Гризе ту цибулю. І суцільний потік свідомості. Мені важко її розуміти, через те, що вона не має зубів, жує цибулю і ще й говорить дуже сильним суржиком з якимось місцевим сільським акцентом.

Наступні декілька хвилин цей уривок розповіді крутився по колу. На питання вона не реагувала. Розказувала одне і те ж як мантру.

- Конфетку маєш? - Питає мене знову після 5 кола розповіді.

- На жаль ні, але зачекайте, я зараз вам куплю!

- Я конфети люблю, але не покупаю. Вот в мене син дурак, квартіру мою забрал і мене не пускаєт...

Кидаю їй в кульок гроші, так щоби вона не помітила, встаю і йду. Розумію, що більше не можу це слухати. Не тому, що набридло, не тому що від неї дуже смердить. А просто тому, що я ніяк їй не допоможу і мені від цього надто важко.

Відходжу на декілька кроків, на моє місце сідає якась жінка. Я не оглядаюсь, але чую:

- Часи є? А конфетка?

Шукаю іншого місця щоби повтикати, бажано без людей, бо щось мені сьогодні їх забагато. Йду і думаю, що шукати конфети у Вінниці - це якась особлива зла іронія.

Не сотвори собі кумира. Памятник як прояв глибинного патерналізму і не тільки

"Не роби собі різьби і всякої подоби з того, 

що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею 

Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, 

Бог твій, Бог заздрісний" (Вихід 20, 4-5)

Золотий телець

Можливо у когось із вас після епіграфу зринула в пам'яті історія, що відбулась після того як Мойсей зійшов із гори Синай де отримав Заповіді на скрижалях. Пам'ятаєте "золотого тельця"? Якщо не пам'ятаєте, то коротко поясню - той "телець" був вилитий із золота ізраїльтянами, яким набридло чекати на Мойсея і страшно бракувало об'єкту поклоніння - от вони собі намутили щось таке дороге і гламурне, чому не соромно поклонитись. Мойсей повернувся і тупо розтрощив золоте одоробло, бо Бог сказав, що це не комільфо, і що за таке він каратиме наступні покоління, аж до четвертого.

Відколи на порядок денний у славному місті Львові постало питання пам'ятника митрополиту Андрею Шептицькому (глибоко мною шанованого і любленого!), мені ця історія все ніяк не дає спокою - ні та, що з пам'ятником, ні та, що із золотим тельцем. 

Кажуть, треба розбиратись з тим, що не дає спокою... Ну я спробую.

Золотий телець - це були ще цвіточьки, так як далі людство неодноразово доводило як йому стрьомно коли немає чогось такого великого, дорогого і егоцентричного десь на центральній площі міста чи на власному подвір'ї, і насамперед - у власній голові.

Два "але"

Перш ніж почати прямі наєзди, я скажу, що не маю нічого проти:

а) утилітарних пам'ятників - тих, які окрім функції "поклоніння" мають інші - піраміди, велика китайська стіна, Колізей і т.п. - все це відноситься сьогодні до пам'ятників, але першочергово окрім поклоніння і "пам'ятання" ці споруди створювались для інших крутіших тєм - поховання, захист, мистецтво, розваги, соціалізація і т.д.

б) пам'ятників як об'єктів мистецтва (в першу чергу), які водночас (але в другу чергу) виконують функцію збирання до купи такої загальної суспільної пам'яті. Проте тут треба бути обережним - я от нещодавно прочитала, що в певних колах пам'ятник Бандері у Львові вважається зразком сучасного монументального мистецтва. Відтоді дана категорія в мене рєзко перейшла в групу ризику. З хороших прикладів можу навести пам'ятник Ленону в Ужгороді, це щоби всі прошарили де мої межі.

Я хочу щоби ви зрозуміли, мені тут йдеться в першу чергу про персональні пам'ятники, іменні так сказать - про ті, де рівень абстракції і зв'язку зі вселенною зведений до нуля. Бо от стоунхендж, скульптури на острові Пасхи і т.п. - це ж чистої води зв'язок із космосом, минулими і майбутніми поколіннями. А от пам'ятники Леніну, Наполеону чи папам Римським - ніякий не космос, а сухий ращьот.

Стародавній Єгипет, антична Греція, Рим - всюди ж бо були різного роду пам'ятники окремим богам, чи всім разом. Людям просто було важливо бачити, хто відповідальний за їхні життя, до кого йти просити і кого потім звинувачувати єслішо. Єгиптяни, греки, римляни взагалі були круті і якби не вони, то ми б з вами мабуть ще досі порпались в землі паличками-копалочками. Правда вони вірили, що Земля плоска і тримається на черепахах, а небо - на Атланті, і що фараону без нутрощів буде комфортніше в потойбічному світі. Ну таке, потім же ж прийшло християнство і від давнього світу залишилось лише "хороше", а все "погане" кануло в небуття. Наприклад беззмістовне ідолопоклонство. Правда не на довго.

А тепер по тємі

Взагалі все тут буде страх як суб'єктивно, не сподівайтесь на науковий підхід чи ще щось таке.

Я вважаю, що пам'ятники сьогодні в Україні мають декілька страшних хворіб:

1. Вони підсилюють комплекс неповноцінності - тобто ми ставимо пам'ятники минулому оскільки нам явно не вистачає чогось в сьогоденні, аби цим гордитися. Ми й не задумуємося скільки енергії (моральної, фінансової, інтелектуальної) ми могли б вивільнити на корисні і стратегічно важливі речі якби звільнили себе від необхідності обмусолювати тему пам'ятників!

2. Вони часто стають каменем спотикання на основі історичної пам'ятні, в якій країна дуже неоднорідна. Питання героїв та антигероїв до тієї міри антагоністичне, що при спалахах активних соціальних конфліктів пам'ятникам страх як непереливки - їх одягають чи роздягають, вимащують фарбою (це в кращому випадку), валять і на їх місці тут же ж будують нові. Для чого, чому?

3. А тому, що вони можуть бути і найчастіше є фатальними збудниками і без того живучих патерналістичних схильностей нашого народу на побутовому рівні, особливо якщо вони виходять із релігійного контексту, як то й же ж пам'ятник Шептицькому. Я маю на увазі, що ми відповідальність за власне життя, подібно як наші предки греки-єгиптяни-римляни, покладаємо не на самих себе, а на абстрактних, зазвичай давно мертвих персонажів. Їхня роль у нашому житті насправді може проявлятись виключно у їхньому досвіді, словах і настановах, які ці персонажі десь зафіксували а ми, будучи мудрими і розсудливими, взяли до уваги у нашій практиці. Це наче всі розуміють, проте наші емоції, які ми перекидаємо на пам'ятники, свідчать радше про те, що ми десь на підсвідомому рівні звинувачуємо їх у наших насущних бідах, чи завдячуємо їм нашими насущними успіхами. 

Діагноз

Якщо звести воєдино три хвороби "комплекс неповноцінності", "загострення історичних протиріч" і "плекання патерналізму", виглядає, що пам'ятники - це суще зло. Особливо це зло для і без того закомплексованих, розрізнених і патерналістичних суспільств, яким є і наше, українське. 

Чому мені це так важливо саме сьогодні? Тому, що в нас війна, в нас економічна криза, в нас взагалі криза! Як ми не намагались уникнути постреволюційної ейфорії, вона все одно жила в наших головах і серцях, і оце лише останні місяці поволі розвіюється. Ми гордимося нашою гідністю, нашою Небесною Сотнею, нашими бравими вояками, нашими численними волонтерами... Але ж як безпорадно ми себе відчуваємо перед курсом валют, перед пустими полицями в магазинах, перед все новими і новими втраченими територіями, перед неминучим ростом безробіття і десятками інших проблем! 

Нам потрібна точка опори, точка консолідації, точка здорового глузду, точка стратегічної доцільності, тактичного розрахунку, моральної стабільності. І серед усіх цих потреб, в розпал кризи і війни церква, яка могла би стати середовищем, з якого буде струменіти і здоровий глузд і стратегічна доцільність і консолідація і моральна стабільність пропонує ніщо інше як... поставити пам'ятник! Кому - загалом байдуже, в цьому випадку не пощастило Шептицькому. 

Шептицькому, який казав (і це за іронією долі висить на Південному ринку): "Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну"!

Шептицькому, який казав: "Подавайте молоді таку освіту, яка навчила б її не тільки теорії, але теж і практики. Учіть її як має жити! Збуджуйте в неї бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других! Учіть не оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного життя! Виробляйте у молоді почуття правости та сумлінної праці!"

Ось цьому Шептицькому ставлять пам'ятник, у військовий і кризовий час, вимагаючи з міських коштів 32 млн грн. В його ім'я хочуть загаратати велетенську площу, залиту бетоном і закладену гранітом. В його ім'я хочуть зрубати заледве не цілий давній історичний сквер! Прикриваючись його ім'ям не хочуть слухати голосу громади, не хочуть слухати голосу експертів, не хочуть взагалі слухати!

Як на мене, то просто хочуть поставити чергового золотого тельця, тільки по іншому названого.

• Заміть створити фонд імені Шептицького, який був би спрямований на підтримку талановитої молоді, яка підніматиме країну!
• Замість відновити митрополичий сад і дати його ім'я!
• Або замість створити новий з його іменем!

Замість десятків інших корисних, прекрасних речей, яких потребує сьогодні наша країна і на які можна було би спрямувати ці кошти, вибір впав саме на пам'ятник. Та ще й який!

Друзі, я от не знаю, що і як ми ще можемо зараз змінити, але просто прошу вас принаймні задуматись над цією ситуацією. Попереду нас ще точно чекають інші війни - за пам'ятники Небесній Сотні, Героям АТО і т.п. Краще зараз перехворіти на всі дитячі хвороби, бо деякі з них у дорослому віці вкрай важко переносяться, не рідко з летальним закінченням.

Ще про пам'ятники читайте "Спочатку був кінь" і "Обговорення проекту пам'ятника Андрею Шептицькому. Висновки "

На базарах вже майже не залишилось тих дерев'яних коробок, обтягнутих цератою зі запаленими свічками всередині. Це такий єдино можливий спосіб виживання квітів у зимову пору. Мені ж ця форма виживання так схожа на похорон - дерев'яний каркас, пластикові стіни і запалені свічки. 

Але це вже позаду, бо весна прийшла. Прийшла і принесла плюс на наші термометри, принесла відчинені вікна у квартирах, принесла подушки і ковдри, що поволі виповзають на балкони після глибокої і вогкої зимової сплячки. Все вона принесла, а найголовніше - прозорість в голові і затихлий трепіт серця. 

"Трепіт серця" і "прозорість в голові" після зими звучать якось по Тичинівськи занадто романтично і заледве не пафосно. Ми ж трохи черствіємо короткими зимовими днями, все наше тепло, яке можемо дарувати світові, бережемо для себе, щоби зігрівати руки і ноги в очікуванні останнього трамваю, щоби зволожувати обвітрені уста, щоби формувати свій комфортний мікроклімат під шубами, лижними костюмами, хіпстерськими пальтами...

Але вже прийшла весна і тепло тепер буде з нас струменіти як струменить із сонця. Ці потоки будуть собі змішуватись, будуть п'янити повітря і птахів, будуть робити нас вдвічі щасливішими, вдвічі теплішими, вдвічі добрішими.

...

стоїть в кутку стара обдерта шафа
жан-клод вандам, лав із, єдиноріг
а на подвір'ї сніг
- цукрова вата
і з ніг
збива мене твій сміх
лицем в той сніг.

чи ти б не міг ще трохи посміятись?
ще трохи не іти
ми ж тут на ти
повитягаєм з шафи
лисячі хвости
і зайців будем полювати
а потім спалим всі старі листи

лисиця - я, лис в нас звичайно - ти
а далі ми вже риби
і пливти нам треба вздовж подвір'я
у снігах
замість чобіт хвости в нас на ногах
не сміх, проте також не страх
жене вперед...

подай із шафи той старий берет
тепер я мов моне
ти ж будеш джим корбетт
- піскова шапка, шкіряний жакет
з індійських квітів польових букет
мені лиши

а потім вже й спіши
шукати інших
тільки перед тим
ще поки від трави ядучий дим
ховає наші ігри,
напиши
мені присвяту в книзі
і лиши.

Романтичний пост про пластикові кульки

Йдеш собі по вулиці і харишся на тему жахливих пластикових вивісок магазинів і пластикових

вікон замість добротної деревної столярки у сецесійній забудові. І добре ще, якщо це вивіска, буває ж і гірше - цілі коробки, прикручені до історичних фасадів. Всі ці "полунички", "продукти", "ремонти ноутбуків", "секондхенди"... Жизнь боль.

Щоправда є деякі зрушення в позитивний бік, якось намагаються всю цю бадзьганину впорядкувати і вже ось центр такий більш-менш терпимий, і навіть віддалені вулички стають схожі на Львів, а не на Шанхай... Прогрес поки що не доповз до кінцевої трамваю четвірки, наприклад, чи в район привокзального ринку. Але ж не все відразу. 

Зрушення стають очевидними по поверненню до Львова з інших міст і містечок. Недавно була в Чернівцях... Нда, це канєшна жесть. Місто-базар. І страх як прикро, бо стільки насправді краси ховається за тим пластиком. Але і тут ще буде свято на вулицях, зуб даю шо буде!

Ну це був такий ліричний вступ. Насправді я хотіла написати про інше. 

Скажіть, у вас також є така чарівна шухлядка десь на кухні чи в коридорі, куди запихаються всі пластикові кульки? В мене вона  є, і в батьків моїх є, і в принципі, за моїми спостереженнями (obsevaciji - це, як не як, моє хобі;) такі шухлядки є чи не у кожній квартирі, ну принаймні в тих, яких я буваю. Йдете в магазин, один лимон - в кульочок, чотири помідори - в кульочок, два банани - в кульочок, на касі ще ваш пакет молока запхають в окремий кульочок, а якщо окрім продуктів ви купили, наприклад, мило - його за правилами на касі теж запакують в окремий кульочок. Приходите додому і всі ті кульочки - гоба, в чарівну шухлядку, тіпа щоби було всьо екологічно, використаєте ще раз, кажете ви собі, правда?

От так по часноку, часто їх використовуєте?

Знову ж таки, за моїми спостереженнями (і практикою) з тієї чарівної шухлядки мені вдається повторно використати ну відсотків 20, не більше, і то переважно таких грубших пакетів, і то доволі рідко. Переважно ж, коли шухлядка, будучи навіть чарівною, перестає вміщати цей пластиковий хлам, тоді раптом в один момент половина її вмісту мандрує у смітник. А далі ми знову починаємо колекціонувати нові пластикові пакети і пакетики, ну щоби було екологічно, щоби ще раз використати....

Є ще один нюанс. От йдете ви у Сільпо. Всьо, канєшна, по кульочках - лимон, помідорки, мандаринки. А потім їх треба зав'язати і приліпити таку наклейку зі штрихкодом. Часто вдома ці пакетики просто рвуться бо розв'язати їх важко, і ше та наклейка зіжмакує целофан. Тоді, звісно, кульочок для повторного використання не годиться і відразу викидається. Ну а шо ж дєлать, як ми вже знаємо - жизнь боль.

Я не можу сказати, що мій побут страшенно екологічний. Я ще не привчила себе сортувати сміття. А ще у мене постійно накопичуються тетрапаки від соків і йогуртів, які безмежно ліньки мити і відділяти в них картон від фольги і роздільно викидати куди треба. Ну це ще попереду, лінь вона, гадина, сидить в мені глибоко, але і її можна перебороти, поступово.

Але ці кульочки, вони мене, чесно, харять. Тому я взяла собі за правило різко зменшити контакт з ними. В сільпо коли беру лимон (зазвичай один) то клею наклейку прямо на нього і хай тільки попробують мені на касі його запхати в пакетик. Молоко стараюсь брати в тетрапаку (не в коробці, але і не в пластиковому пакеті), менше шансів що воно проллється і тому також можна протестувати на касі щоби його пхали в пакет. Мило і іншу побутову хімію пхаю в окреме відділення в наплічнику чи в окрему екоторбу. З великими маркетами поки що трохи важко. Але наприклад всі ближні магазинчики, в які я заходжу щодня, загалом вже знають, що для мене кульки - це табу, ну за дуже рідкісними винятками. 

Спочатку було напряжно, бо продавщиці вони за звичкою абсолютно все одягають в ці кульочки, навіть пачку макаронів (зачем???). Але поволі, поволі... І вже мені овочі важать окремо і складають в один кульочок (якщо в мене немає екоторби), ну бо ж не покусаються помідори, перець і огірки, правда ж? Я одного разу так і сказала жіночці за прилавком і вона погодилась.

А декілька днів тому в моєму улюбленому магазинчику (званому на районі "білою будкою") переді мною в черзі було три жіночки і продавщиця їм популярно пояснювала чому вона перекладає помідори до одного кулька з огірками - не тому, що їй шкода кулька, а тому що це не екологічно. Я канєшна, прифігіла, так по доброму. А потім моя черга підходить і мене ця ж сама продавщиця питає - "маєте свою екоторбу? давайте я вам все спакую!" Вау!

Слово "екоторба" в лексиконі продавщиці на районі і просвітницька кампанія на тему пластикових кульочків - це, безумовно, прогрес, європа і просто пріятна.

Тому, таваріщі, ви не стісняйтесь! Постійте собі, поговоріть з вашими продавщицями про те, про се (от мене наприклад недавно одна питала, що в мене за духи, бо кожного разу як приходжу, то так гарно в магазині потім пахне! відчула себе освіжувачем для туалету, але то такоє, ну гарно ж все одно:)! А поміж розмовами про духи, ціни і черги на кордоні запитайте так між іншим чи не було ідеї дарувати в магазині постійним покупцям (ну це варіант для районних "білих будок", не для Сільпо, там має бути щось інше) "екоторби" і потім кожного разу перепитувати чи вона в покупця зі собою, бо магазинчик сповідує політику відповідальної екологічної торгівлі!

Я от думаю, що треба це діло далі продвігати в інших магазинчиках поруч з домом, воно ж нічого не коштує, а ефект з часом може бути доволі значний. Не у світовому масштабі звісно, і навіть не в національному, а тільки в такому районному, що, погодьтесь, не маловажно, ми ж за децентралізацію як не як ;)!