Я неймовірно люблю фотографії. Я не завжди вважала (і навіть зараз часом в цьому можу засумніватися) що фотографії це добре. Був час коли я принципово нічого не фотографувала (тепер іноді дуже про це шкодую) і не хотіла щоби мене фотографували (зокрема і тому що не вважаю що я фотогенічна).
Це дещо особливе, знаєте... Я ніколи не захоплювалась фото-мистецтвом власне як мистецтвом (хоча тепер навіть полюбляю побавитись фотоапаратом і зрідка в мене навіть виходить щось гідне, але будьмо чесні, це радше тренд, бо зараз фотографує кожен другий), для мене фото - річ ну майже метафізична. Ми якось звикли до того, що зображення - це лише зображення, тим більше що воно всюди - на рекламних щитах, в журналах, рухоме на телебаченні. Ми вже майже не сприймаємо фото як щось, що покликане нас із чимось поєднати, або розказати нам якусь історію. Навіть репортажні фото - це тепер мистецтво, а не метафізика (мистецтво як таке - це також метафізика, але тут вартувало би просто пояснити які для мене бувають метафізики і які бувають мистецтва, і тоді б не виникло питань, тільки шкода місця і вашого часу).
В цьому, власне кажучи, нема нічого дуже поганого. Однак мені (і це безумовно тільки моя проблема) бракує тої історії, бракує внутрішнього об'єму фотографії - це коли тобі видається що ти як в Хроніках Нарнії, раптово можеш провалитися в те зображення, бо задній план - це не студійний антураж і не постановочні декорації, і не випадковий клац (а з появою цифровиків цих випадкових клаців... та ну, майже все зараз випадковий клац, бо йому нема ціни, не те що був кадр фотоплівки), а історія. Тю, говорю як якась зашкарубла консерваторка. Не подумайте що я проти цифри, зрештою в мене самої якраз вона, добре хоч не мильничка...
Можливо ви також відчуваєте різницю між тим що є фото наших батьків і що є фото наші. Якщо відсіяти якісь інтимні сімейні сентименти, забути про моду на чорно-білість і сепію і на ретро. І просто відчути що різниця й надалі залишається. І це якраз різниця об'єму і метафізики. Безперечно, зараз також робляться такі фото. Але ж як вони губляться серед всіх інших зображень, як їх важко побачити, знайти. І все ж, коли раптом натрапляєш (в альбомі друзів, на якомусь сайті, та де завгодно) - то чітко розумієш чому це фото притягує, де його магніт.
В мене є старі сімейні альбоми і я вважаю їх великим скарбом. Але зараз хочу довершити ці роздуми не моїми фотографіями, а тих людей (всі вони відомі), які потрапляли в мій фокус протягом останнього часу. Цінність цих фотографій для мене і в тому хто на них зображений, і в тому які вони самі, ці фото. Скажу чесно, в деякі з них я провалювалась з головою - думками і емоціями.
Густав Клімт з котом
на І курсі я клеїла цю фотку на всі свої зошити:)
Не журись!
я недавно виклала це на своїй сторінці FB і
прикольно було дивитися як багато тих, хто є на цій
світлині пише коментарі, якісь свої спогади, думки...
Я тоді знову слухала Морозова, Чубая, перечитала Мальву Ланду,
а ще вивчила Сахару Панчишина.
Олдос Гакслі
Всі знають його "Дивний новий світ".
А я випадково зачиталась "Жовтим Кромом",
що просто кардинально відрізняється від першого твору.
Не знаю чим, але він мене таки "приручив", як отого кота.
Жак Дерріда
А це взагалі випадковість. Мене ніколи особливо не цікавила деконструкція.
Але якось довелось подивитись фільм про цього філософа
і я більше ніколи не забуду як виглядає, а ще який голос в цього чоловіка.
Грицько Чубай
з цим паном в мене взагалі дуже довгі стосунки.
Мій улюблений поет, що тут ще додати.
А якщо в тебе є улюблений поет - то це майже те саме що ти закоханий в цю людину.
Амадео Модільяні
Напевно якби я його знала особисто то страшенно б не любила. Скільки читала його біографію, ну такий собі мачо і п'яничка, і взагалі...
А от картини його, особлива ота жінка в помаранчевому светрі...
Коли дивлюсь на це фото то мені здається, що він зараз мені скаже
"ну то що, по чарці віскі? бо як ні, то чого я тут розсівся і пантуюсь перед тобою?"
Умберто Еко
Про нього знаєте мабуть багато.
Але моя коронна історія останнім часом (почута від викладача в університеті)... Зрештою, просто процитую уривок з його "Вічного фашизму" де він сам все розказує.
"В 1942 году, в возрасте 10 лет, я завоевал первое место на олимпиаде Ludi Juveniles, проводившейся для итальянских школьников-фашистов (то есть для всех итальянских школьников). Я изощрился с риторической виртуозностью развить тему «Должно ли нам умереть за славу Муссолини и за бессмертную славу Италии?» Я доказал, что должно умереть. Я был умный мальчик."
Фріда Кало і Дієго Рівера
Я люблю їхній синій будинок і мене вражає історія їхніх стосунків.
На фото вони на демонстрації. Соціалістами були. А ще в них якийсь час жив Троцький.
Словом, дуже особлива пара, з дуже особливих людей.
Клод Моне.
Знаєте, я собі його уявляла дуже симпатичним молодим чоловіком, струнким, з модним тоді білим припіднятим коміром, з хустиною на шиї і коричневою маринаркою.
Бо хто ж іще може малювати ті мої улюблені поля квітів і дерева і жінок з парасольками...
Я дуже довго сміялася, насправді сама з себе.
Моне тут саме такий яким має бути - неперевершений!
Яцек Куронь і Вацлав Гавел
А оце вже зовсім недавня історія, у всіх значеннях.
Фото показав мені один знайомий.
Особливі люди, які так багато означають. А які безпосередні і прості.
п.с. таких фотографій є ще багато. і знаєте, всі вони мене страшенно надихають. я хочу мати такі фото на які колись хтось подивиться і пірне в них так як я пірнаю в ці.
