Я от помітила, що люди в читанні поділяються на дві категорії - ті, хто читає все, що в тренді і ті, хто принципово не читає трендового.
Мені часом пишуть - порадь книгу. І додають якийсь "фільтр" - наприклад "щось особливе", "не попсове", "філософське, "не надто відоме" і т.д. Я ж не літкритик і читаю менше ніж багато хто з моїх знайомих, тому мені порадити щось завжди не просто.
В першу чергу тому, що у більшості випадків я вибираю книги інтуїтивно, сказати б навіть - випадково. Звісно я знаю авторів, звісно маю улюблені жанри, звісно іноді є просто необхідність почитати щось конкретне. Але я точно не помилюсь якщо скажу, що 60% вибрані все ж інтуїтивно. І так щоби по серйозному то промахнулась я хіба 2 чи 3 рази, але не буду говорити, що то були за книги.
В моїй маленькій бібліотеці дуже різна література. І вона вся мені подобається. Від Макса Фрая, в якого я таємно закохана до Лєшека Колаковського, з яким в думках люблю дуже посваритись. Я люблю попсове "Вимірюванн світу" Кельмана і науково-популярного Ларі Вульфа з його "Винайденням Східної Європи". В мене поруч стоять Платон і "Мандрівний Замок Хаула" Діани Вінн-Джонс. А ще я надаю перевагу "The land of decoration" Grace Mccleen перед будь-чим від Бредбері. Мені більш-менш сподобався Уельбек, але я не люблю Анни Гавальди. І так далі.
Хоча зрештою, я з задоволенням можу читати і те, що мені не надто близьке (наприклад світоглядно). Є тільки одна річ, на яку в мене алергія - це "натягнутість". Те відчуття, коли здається, що письменник тільки те й робив, що думав якби це написати щось такеееееееее - що буде звучати розумно, дотепно і модно. І мені дивно як це не кожен відчуває - отой "намір", що пронизує кожне речення, формулювання, метафору, якась "мистецька" фальш, покликана довести читача до літературного оргазму. Мені тоді якось заледве не гидко стає читати, я відчуваю себе обманутою і зрадженою.
А ще іноді виглядає на те, що у надмірі інформації, яка нас оточує (коли людину дедалі важче чимось здивувати і дедалі легше у чомусь переконати), ми доволі вперто закриваємо очі на справжнє, надаючи перевагу погоні за "креативом" (богом останніх років), "інновативністю" і т.д. І коли я нещодавно порадила знайомій одну книгу, на мій погляд дуже цікаву і, головне, "справжню", у відповідь я почула: "а, я чула про цю книгу, декілька років тому всі її читали" і "там немає нічого нового".
По-перше я на секунду ладна була повірити, що "популярність" чи "непопулярність" якогось твору справді впливає на його змістову цінність. Слава богу я вчасно переконала себе назад. А по-друге, я, власне, замислилась про оте "нове". І дійшла сумного висновку - його фактично не існує, принаймні в моїй бібліотеці. Можливо я його просто не шукаю і моя інтуїція не дає мені до рук такої літератури. Я люблю коли пишуть про природу і про стосунки між людьми - всі вони різні, але чи нові? Не думаю. А мені все одно цікаво. Бо якщо я правильно зрозуміла, оте "нове" пробувало народитись у тих декількох книгах, які я так і не дочитала, вчувши фальш (можливо й хибно, втім це інтуїція, а з нею я не сперечаюсь).
Я, мабуть, консервативний читач. Мені не важлива форма, але дуже важливий зміст. А ще важливіше те, як я, як читач, відчитую (вибачте за тавтологію) процес творення - як його уявляю, інтерпретую. Мені здається, що це дуже важлива складова мистецтва - як воно твориться. І література тут не виняток. Втім, не виключено, що це моя чудернацька надбудова до читання і нікого не цікавить як пишеться книжка чи картина. Але вже знаючи як воно в мене - не питайте, будь ласка, про "нове". Про нього вам розповість google.
