рай

ніч зійшла на землю як месія
скресло світло денне, вітер стих.
бродить чиясь тінь і тишу сіє
місто - степ покосів голосних

ніч клубочеться тонким туманом сірим
світло з стрілкою секундною втекло
тінь ніяк не може йняти віри
в те що місто голосом було

замело зірками небо ночі
на замок замкнувся світлий день
я сьогодні не закрию очі
не віддам нікому повних жмень

моїх пісень.

хай гарцюють чорні коні ночі
хай мороз скує гарячий чай
і гукають тінь усі охочі
втрапити у перший темний рай.

власне тіло зраджує

моє волосся наймертвіше 

не мовить так як очі чи уста

й здавалося б,

на нього можу я покластись

і не боятись зради,

та

одна тоненька прядка

вмить
спаде на моє 

кам'яне лице

й ти знатимеш, що це - 

моя душа,

що промовляє поза мною

все 

що мною вимовити 

не 

спроможна.

подорож на Новий рік, що не відбудеться

 

 я приїду опівночі

по пустому перону

ледь простукаю

тихий жіночий привіт

мештами

кольору

теплої

теракоти

пам'ять

світло дихає тобою

в час наївного чекання

сніг і ожеледь. думками

в нетрях теплого шукання

я знайду хіба що спогад

ніжний доторк твоїх пальців

слів твоїх непевний здогад -

- зграйка сірих горобців

горіхи

немає більше тут чи там

лише ніде

посеред вечора гряде

туманне віче 

що волочить

хоругви-шмати

очі мочить

сльозА

росА ядуча

ранить трави

землі не видно

тихо з лави

старий підводиться

і з церкви

несе своє

крихке подерте

одвічне серце

певно з глини

й з колючих галузок ожини

його сплели умілі руки

під тихі мелодійні звуки

овечих дзвоників

й горіхів

народжених лише для втіхи

земних  посріблених птахів

намоклих в зливі дітлахів.

зимою...

слова спинились спішно серед степу

думки надуті подихом димленим

зимові зорі як пшеничні зерна

у сивих сойок в лапках сірі стерна

пливуть птахи паленою рікою

шумить шалено течія широка

зловити б зараз сойок тих рукою

спинити б зараз ту ріку собою...

минає марево мізерне миттю

ріка чорніє чорною блакиттю
лопоче легко слово з того літа

замерзла пташка груднем не зігріта

...ація

 

ціннісна ескалація, 

політична дезінтеграфія, 

та чарівна майданна грація мас.

час

революція

словесна полюція

і громадянська еволюція

в нас

а в них 

патетична медитація 

політична агітація та

імітація 

праці

і мали вони  всіх нас

в с..аці

Nota bene. Сіддхартха

Перечитала вчора "Сіддхартху" і мені стало добре і легко на душі, ніби то я почула ту річку...

Так именно повиноваться - не приказу жизни, а  внутреннему  голосу,  быть  всегда готовым идти на  его призыв - вот что хорошо и необходимо; ничто иное не является необходимым.

****

Нет,  и  мир  мыслей  принадлежит еще потустороннему, и нет никакой пользы  убивать случайное  "Я"  чувств,  чтобы взамен усиленно  питать случайное  "Я"  мыслей  и приобретаемого  от  других знания. И то, и другое - как мысли,  так  и чувства  - прекрасные вещи, за которыми одинаково скрывается истинный смысл всего. И к тем, и к другим надо прислушиваться,  играть  ими,  ничего  в  них  не  следует ни презирать,  ни переоценивать, а во всем подслушивать звучащие в глубине тайные голоса.

***** 

Вот еще одно, что я узнал от реки: все возвращаются.

*****

"Писать - хорошо, мыслить - лучше.  ум  хорош, терпение лучше".

*****

Я - как ты. И ты ведь не любишь - иначе, как могла  бы ты предаваться  любви как искусству?  Люди, подобные нам, вероятно, и не  способны любить. А люди-дети способны: это  их тайна.

***** 

Из тайн же самой реки он в этот день узнал лишь одну, и та поразила его душу.  Он видел:  эта вода текла и  текла; она текла безостановочно и все же всегда была тут,  всегда  во всякое время была такою же, хотя каждую  минуту была новой.

*****

Ты также, - спросил он его однажды, -  узнал от реки  ту тайну, что время не существует? Лицо Васудевы просияло улыбкой.

- Да,  Сиддхартха,--  сказал  он. -  Ты  хочешь  сказать,  что   река одновременно находится в разных  местах -- у  своего источника, и в устье, у водопада, у перевоза,  у порогов, в  море, в горах  - везде в одно  и то же время, и что  для  нее существует лишь настоящее - ни  тени прошедшего, ни тени будущего?

*****

Ничего не было, ничего не будет: все есть, все имеет реальность  и настоящее.

*****

- Ты  называешь  себя  ищущим,  о  почтеннейший,  но  ведь  ты  уже  в преклонном возрасте и носишь одеяние монахов Гаутамы.

- Стар  я, - ответил Говинда, - а искать никогда  не  переставал. И не перестану - так уж, видно, мне  суждено.  И ты, сдается мне, искал: не скажешь ли ты мне чего-нибудь, почтеннейший?

- Что же я могу сказать тебе, достопочтенный? Разве то, что ты слишком много ищешь; из-за чрезмерного искания ты не успеваешь находить. Искать  -  значит  иметь  цель.  Находить  же  - значит  быть  свободным, оставаться   открытым   для  всяких   восприятий,   не   иметь   цели.

*****

у меня бывали свои мысли, от времени до времени даже являлись откровения. Иногда -- в течение часа или целого дня - я чувствовал в  себе  знание,  точь-в-точь как ты чувствуешь  жизнь  в своем сердце. Разные это были мысли, но  мне трудно было бы передать их тебе. Вот, к примеру, одна из мыслей, принадлежащих мне лично:  мудрость непередаваема.
Мудрость,  которую  мудрец пытается передать другому,  всегда  смахивает  на глупость.

*****

по поводу каждой  истины  можно сказать нечто совершенно противоположное ей, и оно будет одинаково верно.

*****

Стоит только высказать  какую-нибудь мысль  вслух,  как  она уже получает несколько иной характер, звучит немного фальшиво, немного глупо.
 

*****

А  вот наконец и мое  учение, над  которым  ты, наверное, будешь смеяться:  Любовь, о  Говинда, по-моему важнее  всего на свете. Познать мир, объяснить его, презирать его - все  это я  предоставляю великим мыслителям. Для меня же важно только одно  - научиться любить мир, не презирать его, не ненавидеть его  и себя, а  смотреть на него,  на себя  и на  все  существа с любовью, с восторгом и уважением.

Привілегія

Знову рАнок сіріє,

я твоЇми думками

загорнУсь ніби кОвдрою

тИшею мокрою 

спрагло нап'Юсь

і замОвкну я

щоб наслУхатись

шепоту стІн, що кохаються

з пЕршими тінями днЯ

забуваючи просто чиЯ

то насправді 

одвІчна привІлегіЯ

ранкОво кохАтись...

чекання в ХХІ ст.

чекати вміти треба
з неба
манни
або просто
ранку
із цигаркою
на ґанку
чи дощу
на капелюха
поли
бджоли-
краплі

та найбільше
хочу вміти
не зімліти
від чекання
слів кількох
простих чи ні
на двох
налите в стакані
вино
проте
лише одного з двох
уста торкнуть його
бо
інший ще чекає
ще не знає
що
є сухе терпке вино
десь там
за тисячу кеме
зітре мене
на порох
те
чекання
стигне
ніби чай якого
я насправді
не
хотіла дуже
та налила
зрештою
допила
фе.

чекати
я
тебе
не

вмію...

молитва за вокзали

світанки вокзальні теплом чарують
і з уст парують замовчаним свистом
старих поїздів, я тебе вже бачу
і приЇздів
трепіт навколо вирує,
я тебе вже чую, моя валіза
ще тримає мене при землі
а тебе
при в'їзді
у наше живе "бути рАзом"
головне не забути про все заразом
коли вперше торкнеться руки моєї
твоя рука,
тепла така як в'язаний светр
у білу смужку - я такий маю,
і добре знаю
як він гріє,
але тебе запевняю, що все ж
далеко йому з його смужками
до твоїх обіймів і до
отакого вокзального дива,
яка ж бо бурхлива
ця наша спокійна як слон ріка,
спокійно бурхлива така,
потрібна як твоя тепла рука
на моїй щоці
тане
наче мід у гарячому молоці
між нами не стане
нічого більше
ні валіза, ні "так" або "ні"
ні крихти брехні.
тільки легко відлунюють кроки
всі п'ятнадцять  хвилин
без мороки
ми затягнемо мої валізи туди
де вони не потрібні
мені чи тобі,
не потрібні також окуляри чи одяг, чи телефон
ми схожі будем на бродяг
що для щастя їм треба лиш трохи погрітись
щось пЕрекусИти і далі поринути
в своє непевне бродіння
щоб в когось просити пива, хліба, насіння...
а ми у бродінні нашім просити будемо
лише однЕ Одного
полум'я тихо гасити
ревно
молитися будемо
за
всі на світі вокзали
за те, щоб вони показали
всім людям які того варті, які того хочуть
як по справжньому жити
а не шукати на карті
неіснуючих міст
з неіснуючим устроєм "щастя"
і тоді воно може дасться
себе їм зловити
і жити,
і жити,
і жити.

Вірші два в одному. Наздоганяючи риму.

Сивий верес.....сірий листопад

з ким поговорити....сизий дощ

що кому шепнути....чорний брук

як розпочинати....тихий стук

скільки почекати....плинний час

як тебе знайти....стрімкий Парнас

і куди піти....пахучих мрій

речення, абзац....нехитрий крій

все немов ерзац....грузка земля

знов згубився лік....кричить здаля

знову жовтень втік....сипкий туман

я не маю крил....накрив лиман

а навколо пил....і виноград

сивий верес....сірий листопад

....

задивляння у минуле

я прочитаю всі твої старі думки,

пропахлі порохом, вином і млою.

там бродять замасковані стрункі жінки,

і грають в хованки з слабким тобою.

там тихо любий твій поет журбу журбує

і шкельця окулярів димом парить

він далебі себе вже ледве чує,

а ще й тобі весь розум сумом хмарить.

А втім, слова старі та мало чутні

з очей твоїх все ж витекли сльозами.

ти краще думай про роки майбутні

які, дасть бог, залишаться за нами.

маленьке місце з великою душею

я люблю щоразу пити там Ефіопію і зрідка - Гватемалу.

люблю щоразу бачити привітного і усміхненого власника.

люблю ірландський морквяний кекс 

з кремом маскарпоне,

босанову,

жовтуваті стіни

і дубовий прилавок.

люблю, що там на поличці лежать

"Смаки раю" Шивельбуша і що хтось колись вкрав всі мої закладки з цієї книжки.

люблю кандизований імбир і марокканську м'яту.

люблю людей, які люблять там бувати.

люблю, що в цій колоніальній атмосфері поруч з книгами про вишукані чаї, каву, вина... й інші "буржуазні принади", на столику є місце для "Критики політичної".
люблю знати те, чого я там не люблю - наприклад чай з лакрицею.
люблю говорити "мені як завжди" і що там розуміють про що я.

люблю відчувати різницю між цим місцем і двома сусідніми.

люблю, що іноді там можна декілька годин сидіти сам на сам з офіціанткою.

місце де можна побути самому.

місце де можна побути з кимось.

маленьке місце з великою душею.

прощання

 

 і ти мені пробач моє писання,

мрійливі вічності, сумне мовчання,

всі Образи, усі тонкі зізнання...

усе пробач,

і прошу дуже, 

з собою забери, мій любий друже,

оцю крихку облатку мою,

візьми її прісну з собою...

куди б ти не пішов,

кого б ти не знайшов

в ній моє слово, ум, душа і кров.

Молитва без логіки і рими

Я не розумію Твоєї логіки.
Я боюся Твоїх правил.

Я не знаю як з Тобою говорити,
як Тобі дякувати
і як в Тебе щось просити.

Я не розумію, я боюся...

Жити так як живеться,
приймати те, що не вдається,
і що вдається - теж приймати.

Але ж приймати - не те, що знати.

Бути старозавітньою вівцею - не для мене

І Ти як ніхто інший це знаєш.

Та чи приймаєш?

Чи приймаєш?

Я гублюся в здогадах де черговий урок, 

а де просто правдиве майбутнє.

Я мрію робити щось корисне, путнє.

Я хочу вірити, в те, що мої почуття - не приманка,

що кожне - важливе, кожне - щире, 

кожне - цінне саме по собі,

а не як дарунок чи кара.

я хмара, я дощова сіра хмара...

Мені часом здається, що це гра,

моїм іменем названа,

але правил якої я не знаю.

і не приймаю.

Чи все ж приймаю?

How Do You Measure A Year In The Life?

Є такий чудесний бродвейський мюзикл "Rent", про життя ньюйоркської богеми... І от Джонатан Ларсон, автор музики та слів, у головній пісні ставить одне-одненьке запитання.

Власне...

How Do You Measure A Year In The Life?

Як ви вимірюєте рік вашого життя? Чим ви його вимірюєте? - Кількістю випитої кави? Усміхом коханої людини? Сходами і заходами сонця? Подорожами? Заробленими грошима? А може потраченими?.. Як? Чим?

Дуже люблю цю пісню, і періодично повертаюсь до згаданого запитанням. 

Здається мені, що врешті знайшла на нього відповідь. Не впевнена чи можна буде таку одиницю виміру застосувати до вже прожитих мною років, чи всіх майбутніх. В кожному разі, цей рік я однозначно вимірюю добрими розмовами (часто випадковими) з цікавими непересічними людьми. 

Думаю, в житті це одна з найбільших цінностей - спільні роздуми, разом поставлені запитання і разом віднайдені чи не віднайдені відповіді, неймовірні інтенції на двох/трьох/чотирьох..., дотепи, зрештою спілкування тишею - мовчання як вища форма розуміння одне одного. Якщо я вмію мовчати в присутності людини - значить я цій людині довіряю, значить я цю людину можу відчути, а вона - мене...

Не знаю де, як і з ким фізично я зустріну Новий 2014 рік і проведу Старий, але те, що у вечір 31 грудня поруч зі мною будуть всі ті (а їх немало, і це моє велике щастя), хто наповнив цьогоріч моє життя розмовами - це я знаю точно, вже зараз, жодних сумнівів!

і все ж...

ти так тихо думаєш, що я нічого не розумію.
і так впевнено мовчиш, що я заледве чую твоє дихання.
наші горнятка опустіли і разом з кавою закінчився час.
ти знаєш куди далі йти?
підкажи мені напрямок,
або краще ні, просто візьми мене за руку,
я піду з тобою, за тобою, поруч з тобою.
можливо навіть в якийсь момент я зможу вести тебе.
бо кожен з нас має право бути слабким,
і кожен з нас має право бути сильним.
і добре коли нас двоє,
бо тоді наші права зажди мають шанс відбутися.
я не знаю що правильно, як правильно,
і ти маєш рацію -
цього не знає ніхто.
а тому те, що нам лишається - це відчувати.
все буде змінюватись:
світ навколо нас,
люди навколо нас,
кімнати
квартири
роботи
книги
музика
дискусії
тексти
ми...
цього, звісно, не уникнути,
та й навіщо?
і все ж,
терпнуть пальці, вихряться думки,
стискається серце,
бо кожне "завтра" несе
щось, до чого ми не готові
чого ми не знаємо,
що сьогодні нам не належить.
і все ж...

Все в нас добре...

Поки чекаєш, життя іде...

Ковток улюбленого коконат-лате, декілька повільних кроків, глибокий вдих, хочеться усміхнутися, хочеться зупинитися, хочеться дивитися...

Я сьогодні бачила як жменя ясенових літачків срібною зграєю вертілась на сонці.

Бачила як старий дідусь вів за руку свою стару і дуже немічну дружину і по дорозі підбирав для неї найгарніші кленові листки, хоч згинатись йому було дуже непросто.

Бачила як юна пара палко цілувалась на площі біля Домініканського собору і це виглядало як найбільше благословення і одкровення.

Я бачила двох французів, які зачудовано розглядали старенький жигуль.

І діти поміж опалого листя шукали горіхи в міському сквері.

І хлопець читав Чехова, спершись спиною на стіну будинку на Вірменській.

Вітер розвіває маленькій дівчинці довге волосся і мама їй говорить, що тепер ввечері доведеться його довго розчісувати.

Я не знаю що буде зі світом завтра, чи через місяць, чи за рік

Але сьогодні з ним було все гаразд.

З моїм світом.

Що почитати, де посидіти-походити, що послухати? Цукати моїх буднів

От не знаю як вас, а мене надихають книги, музика і місця. Звісно люди, образи, процеси, явища, емоції...- це все також, без бе!

Але книги, музика і місця - в особливий спосіб, принаймні цієї осені. 

А тому просто хочу поділитися з вами тим, що останні два місяці можна назвати "цукатами" моїх буднів.

КНИГИ:

Поетична збірка Пауля Целана, двомовна (німецькою і українською) - його поезія дуже метафорична, в ній цілий океан символів і підтекстів, читаєш і в голові метелики літають, образи якісь хаотичні і гармонійні водночас. Це таке читання для душі, над тими віршами задумуватись - марна справа, їх просто потрібно відчувати.

Наша маленька ПНР - новинка польської репортажистики, перекладена на рідну солов'їну. Про те як одна польська сім'я вирішила провести 6-місячний експеримент і "переїхала" з 2011 року у 1981. Багато смішного, цікавого і суперечливого. Читала по декілька сторінок перед сном. Не так мене захопило як "Убивця з міста абрикосів" чи книжки Щигела, але тим не менше почитати варто.

 Полковнику ніхто не пише - роман Ґабріеля Ґарсія Маркеса, про самотність, бідність і чекання, про півнів, сезон дощів, і про сім'ю. Про те, про що не хочеться говорити, але про що хочеться плакати. І я плакала. 

МУЗИКА:

Cloud Cult - інді-рок група з Мінеаполіса. Еклектична в них така музичка, мені подобається. Улюблені треки - You're the Only Thing in Your Way і Complicated Creation

Of monsters and man - ісландська інді-фольк група, я тащусь, особливо від little talks, sloom, your bones i six weeks 

The Lumineers - фольк-рок група з Денвера. Обожнюю як соліст співає так, ніби щойно прокинувся і йому все впадляк, і він би краще під ковдрою з дівчиною ще полежав і взагалі дайте йому спокій. slow it down i flapper girl тепер ще довго будуть для мене дуже особливими піснями, що пов'язані з дуже особливим часом. 

Ingrid Michaelson - прекрасна кобіта з прекрасними піснями і голосом. you and i і the way i am не те щоби найгарніші її пісні, просто мені вони були дуже доречні і близькі, бо про лябов, але не сопливо, а з долею простого жіночого гумору)

МІСЦЯ:

Вулиця Котляревського - оскільки дороги у Львові перекопані, мій коханий трамвай № 2 їздить нетиповим маршрутом - через Котляревського, і я дуже за це йому дякую, бо ця вуличка восени - варта того щоби колії ремонтували ще рік, вона прекрасна! Просто раджу поки ще є жовте листя на деревах, вибрати собі один сонячний ранок і пройтися нею - поволі, роздивитися будинки, сади, неймовірний дерев'яний ганок біля трамвайної зупинки... Словом, Кастелівка як вона є!

Мануфактура кави - я її обходила десятою дорогою дуууууже довго, чомусь не хотілось туди заходити, ну зовсім. І от сьогодні вранці несподівано таки зайшла, випила кави о 9 ранку з хорошою людиною, з'їла на сніданок сирника, і зрозуміла що це місце - варте кави і сирника і хороших людей, варте бути місцем моєї осені. Тут світло, високо, без пафосу, хламу і постійно мелють каву і звуки ці прокидають краще за саму каву)!

А ВАС ЩО НАДИХАЄ ЦІЄЇ ОСЕНІ?

 

осіннє полювання на дикий виноград

підеш зі мною на велике осіннє полювання?
Будемо вистежувати дикий виноград,
що підступно нависає над балконами сторічних будинків,
химерно вилазить крізь щілини периферійних халабуд,
бере в полон стіну сусіднього будинку
і навіть коли йому обрубують коріння
міцно тримається змертвілими звивистими руками
за польську теракотову цеглу,
показує нам тисячі своїх жовто-червоних язиків
він нас не боїться
він знає, що його так багато,
і скоріше то він нас вполює, ніж ми його,
обстріляє дикими терпкими виноградинами
ноги зв'яже  відсохлим торішнім віттям
а насамкінець нацькує на нас армію таких самих здичавілих,
як ті виноградини сіро-синіх голубів,
що причаїлись в нетрях цих химерних міських хащів
і грають роль одвічного союзника
що бере платню маленькими кислими пігулками.

кімната о 5 годині ранку або тонкі ілюзії виживання

Ранок
туманним
маревом
прийде
над вечір

легіт
тихий
очі
розплющить
сонному
велетню

стіни
розіп'яті
простором
на
попелищі
всесвіту

будуть
відлуннями
бавитись
перекидаючи

чиїсь
голоси
наче м'яч
на футбольному
полі

мало тут гри,
мало екстазу,
мало тут волі.

як народжується ангел-охоронець. триптих

Перепілки яйце 

маленьке крапчате

лежить в долоні

немов у схроні

його життя 

заледве почате

стає тут і зараз

на невидимі чати

пташиної долі

в розімкнутім колі

небесної сині

--------------------------------
і гнізда осині

між гілля сухого

між листя тонкого

гудуть потягами

осиними снами

лісами віщують

нову долю чують

в ній краю немає

бо край в ній згасає

------------------------------------

без меж не зблукаєш

знайдеш як шукаєш

ранкові співи

і крил повіви

птаха нового

ангела мого

Одним єдиним

А все тому, що було надто гарно

щоби покинути, залишити і марно

чекати поки висохне коріння

моє насіння 

чи твоє прозріння

впаде в безодню пам'яті чужої

змете сліди твої чи може мої

слова несказані і не забуті

думки закуті

але все ж почуті

морозяно надворі, пахнуть стіни 

майбутньою зимою, будуть зміни

в моїх садах де яблука і сливи

холодні зливи

потім теплі зливи

і буде час - дорога, гори, хата

балкон, цигарка, і одна кімната

залита сонцем, пам'яттю, тобою

одним єдиним

і ще може мною.

мої маленькі внутрішні страховиська

мої маленькі внутрішні страховиська
вони чекають завше на збіговиська
Сусуватарі з фільму Міядзакі
маленькі, чорні і такі ніякі.

мої кохані монстри та перевертні
і персональні гобліни та велетні
не забаріться на п'янкий Бенкет
там з Етики й Ідей буде шербет

мої безкрилі мухи й таракани
дилеми щеми серця урагани
моя душа сьогодні - Фаетон
я ваш Вольтер, Хаяо і Платон

осіннє не-хоку

 

 Шепіт листя під ногами?

то насправді так звучать 

осені цілунки.

він шукає жінку...

далекому другові бажаю

гарно було б не лежати самому в цей день в цьому ліжку
гарно було б знайти таку жінку
з якою просте лежання не менш цікаве та бажане ніж все інше.

гарно було б не самому дивитись на перший сніг посеред осені
гарно було б знайти саме ту жінку
з якою просте споглядання не менш яскраве та приємне ніж все інше

гарно було б не самому мовчати вечорами і ранками
гарно було б знайти таки цю жінку
з якою навіть найтихіше мовчання безмежно багате на слова і думки

гарно було б...

чи то Бог в трамваї шукає апостолів..?

Дядько в сірому плащі
спить собі у трамваї на червоному кріслі.
Замість подушки пригортає картату потерту сумку
що служить йому
ще з тих картатих потертих часів,
які починаються мабуть на букву С.

На шостій зупинці сон дядька поглибшав,
забрав його разом із сивим волоссям
в якісь свої потойбічні широти.
І проспав би так дядько напевно аж до Погулянки
та й то невідомо, чи там був би хтось,
хто б його розбудив

Але байдуже, бо все скінчилося тут і тепер,
обірвалося разом зі снами і тишею,
а заразом і картатою сумкою.
Залишки марева вщент розлетілися
червонобокими соковитими яблуками
по брудній трамвайній підлозі.

Вагон загудів ніби вулик з бджолами,
а усміхнені пасажири, ніби щойно знайдені апостоли
влаштували міські запізнілі обжинки,
збираючи щедрі осінні плоди
поміж крісел, ніг, кульків та пилюки.

Дядько в сірому плащі
якось на диво голосно у всій цій метушні
якось на диво лагідно у всій цій метушні
якось на диво чітко
якось на диво вчасно сказав:
"хто що собі знайшов - те буде його,
а мені вже час!"
І миттю вибіг з трамваю
на найближчій, одинадцятій зупинці.

...пасажири-апостоли заходились
до блиску натирати
солодкі уламки дядькових снів
напевно щоб потім комусь
їх подарувати.

100 грам, розчинна кава і морозиво на вагу

Колись я мала щастя жити практично в самісінькому центрі Львова - на початку вул. І. Франка.

Про спокій і тишу годі було мріяти, звісно. Коли повз будинок їхав трамвай (в той час про зміну колій ще навіть близько не йшлося) наші вікна на 4 поверсі дзвеніли як під час землетрусу. У квартирі була лише одна кімната, зате велика і ми називали її футбольним полем. Ще була кухня, теж велика, але без вікна і опалення, і ми називали її холодильником. Ну і звичайно коридор та ванна кімната, без опалення звісно, і її ми називали ... втім, не важливо як ми її називали. В цій чудовій квартирі нас жило п'ятеро. І це було щонайменше незабутньо! 

Час делітнув всі мої негативні спогади про це місце, я тільки пам'ятаю, що квартира на Франка пахла мені пломбіром, пам'ятаю що одним з улюблених занять у недільний ранок було пускати мильні бульки з балкону 4 поверху на зазвичай жваву, але саме в недільний ранок тиху і заспану вулицю. 

Пам'ятаю як виглядали сусідні дахи і які історії зринали в моїй дитячій голові коли я на них дивилася. Пам'ятаю історії про вороняче весілля, які ми з сестрою придумували напередодні перших снігів, коли чорні крикливі зграї хмарами пролітали перед нашими вікнами. Нам це нагадувало весілля, таке як ото в селі - де 500 гостей, всі кричать і в дитячих очах зливаються у одну вібруючу голосну масу, що до ранку наминає голубці, пляцки і кишку, запиваючи все це солодкою водою зі скляних пляшок і ще чимось прозорим і смердючим. 

Пам'ятаю як нам подобалось прораховувати куди впаде наступна крапля в дощові сезони, щоби вчасно підставити горнятко з лялькового набору, бо всі інші вже "на посту". О, наш дах - це був справжній голландський дах, з рекордною кількістю вишуканих дірок і дірочок, які додавали чарівного шарму цій пломбірній квартирі. І напевно мої батьки мають інші спогади, проте для мене гроза дотепер найкраща і найсправжнісінька тоді, коли перечікується під дірявим дахом.

Пам'ятаю магазин на розі Левицького і Франка. Він був дуже схожий на славнозвісний Протяг на проспекті Шевченка. Дотепер мені здається, що я пам'ятаю як пахло в кожному з його відділів. Особливо незабутнім був запах, що доходив з-за прилавку, де продавали соки на розлив. Я любила найбільше яблучний і вишневий. І знаєте, з тих часів нічого не змінилось, хіба вже немає тих чудових скляних графинів, тітоньки у високій білій "кухарській" шапці і важких стаканів, які кожного разу ризикували висковзнути з дитячих рук і голосно дзвякнути до кам'яної підлоги... Зате є тетрапаки...

Але найулюбленішим був останній відділ - 100 грам, кава і морозиво на вагу. Тут було чотири

"стоячих" столики, за якими завжди чатувало декілька чоловіків (взагалі не пам'ятаю щоби коли-небудь бачила за ними жінок). Ці чоловіки замовляли незмінні, улюблені 100 грам, гарячу канапку і підозрілу розчинну каву. А я - я зажди крутилася біля прилавку з "одноразовим" целофановим пакетиком і чекала поки огрядна пані мене помітить (а це було дуже не просто, оскільки прилавок там був височезний, а я була малееееесенька). І коли вона нарешті помічала, питань в неї не було - звісно кілограм морозива, яке потім дуже швидко потрібно буде донести додому, щоби не розтало, особливо у нестерпні літні дні, коли спека струменить не так від неба, як від бруку та тротуару.

І от я вже біля 16 під'їзду, лишаю за собою шлейф солодкого ванільного аромату, мої руки липнуть до пакету, солодкі краплі вже стікають на підлогу. Я вибігаю на 4 поверх, ще 2-3 хвилини і велика металева миска наповнюється омріяною молочно-ванільною масою, не крижаною, але і не теплою. І ми з сестрою озброюємось столовими ложками, сідаємо посеред залитого сонячним світлом нашого приватного футбольного поля і на декілька хвилин поринаємо в особливу медитацію - тут і тепер, з ложкою, мискою і розталим пломбіром, яке, втім, окрім як ваніллю, пахне і як 100 грам і як та підозріла розчинна кава...

О. Герні

Щосили тримається лапкою

останній листок на юному дереві.

Здивований власною останністю

не може ніяк зрозуміти 

куди йому тепер і що.

побутова філософія

Знаєш, це не має значення
які у нас із тобою бачення
щодо часу і щодо простору
щодо прання одягу
і миття посуду

Не важливо як ми одягаємось
не важливо від чого ховаємось,
чи що ховаємо... чого лякаємось
чого не знаємо,
що проклинаємо,
хвалимо,
лаємо...

Бо зрештою, коли прийде ранок
я зготую тобі сніданок,
чи ти завариш мені чорну каву
ми обговорим якусь неважливу справу
почитаємо разом неважливі новини
поговоримо про книжки,
горобців, уродини
чиїсь або інші свята...
словом, ця вся неважливість
на теми багата.

І звичайно, високе,
палке,
глибоке,
вдумливе,
чисте,
звабливе
ігристе
кохання - найважливіше на світі...
можеш це вигравіювати на граніті
чи на мармурі, чи на бетоні
все увіковічнити
як на іконі...

Але йдеться мені все ж про неважливість
про її чарівну і легку дитинність
ця дитинність як тепла літня злива...
любий, ця неважливість для мене важлива

Леонарду Когену

Цей чоловік за димовою завісою
пахне осінню, пахне ранками
пахне свіжими газетами
і сніданками
пахне пристрастю, незрозумілістю
і такою дитячою
зрілістю.

Цей чоловік по той бік екрану
має руки створені
для фортепіано
має очі створені
щоб від них ховатись,
має чорний плащ
щоб удвох загортатись

Цей чоловік з чужими словами
має суцільні незгоєні рани
має пальці пожовклі
від нікотину
і все одно він подібний
чомусь на дитину

ця музика така, що тільки ти і я

Ця музика така,  що дерева аплодують пожовклим листям, а сонце тулиться ближче до землі білою повітряною кулькою, що її можна за нитку зловити і ще на п'ять хвилин зробити собі солодке серпневе літо серед осені.

Ця музика така, що сіра кам'яна стіна будинку навпроти стає ідеальним полотном для проектування найвідомішого в світі театру дерев'яних тіней.

Ця музика така, що тільки б лежати поруч з тобою і разом рахувати чорних і білих овець, які стрибають через пліт, намагаючись нас приспати. І не варто пручатись, бо ця музика така, що тільки наші спільні сни будуть найкращим для неї солом.

Ми прокинемось поруч і вона буде з нами кавовою парою, дрібкою ранкових цілунків і секундним блиском в очах, який вартий тисяч світлових шоу, мільйонів вуличних ліхтарів і, зрештою, мільярдів жарівок.

Ця музика така, що тільки ти і я її чуємо, 

тільки ти і я її бачимо, 

тільки ти і я,

тільки її, 

бо вона така...

Світле

Здається мені, що все світле і чудове оселяється в нас назавжди, а все темне з часом вивітрюється як алкогось... А те що світле, яке ж воно дороге, цінне, яке насправді сильне і непереборне. І мені так шкода часом, що є люди, які мені те світле дарували, але я не встигла за це як слід подякувати. Втім, я завжди сподіваюсь, що ми відчуваємо більше ніж розуміємо, що моє палке бажання подякувати і є самою подякою, яку впізнають серед тисяч інших відчуттів, адресованих підсвідомості. І ні відстань, ні час, ні буденність цьому не перепона. Я вірю, що ми сильніші за все це, що є в нас щось позачасове, позапросторове, не знаю, метафізичне, якщо хочете. Нехай ми його не знаємо, не вміємо назвати, не вміємо шукати, не вміємо з ним говорити, але вірю, що воно є. І все, що ми так вміло не вміємо воно так чи інакше доповнює. Чи може не все, але найважливіше. 

До чого все це? Я просто хотіла в чергове це собі сказати, ще раз себе в цьому переконати, ще сильніше повірити. І здається вийшло)

Право на хитання

Я чую як поскрипує пружина

в моєму сучасному ортопедичному матраці.

То вона не витримує більше напруги,

що вперто натягує струни в моїй голові.

Я сиджу і хитаюся

як божевільні з американських фільмів,

здається нарешті починаю

їх розуміти...

Коли почуття і думки зливаються

в єдину безформну вібруючу

масу,

все що мені залишається

це право хитатися

туди-сюди

як маятник

з краю в край

з крайності в крайність.

І ще сподіватись,

що десь на шляху

з одного боку в інший

я все ж зустріну

той мій улюблений оскаженілий тандем
що цілковито вийшов з-під мого контролю.

І ми зможемо втрьох,

як старі добрі зрузі

сісти за стіл і випити

по чарці, келиху і горнятку

рому, вина і чаю.

І можливо нам навіть вдасться при тім

побалакати 

про те, що кожному з нас актуально:

про те, чим болять почуття,

про те, чим не розуміють думки,

про те, чим самотнію я.

про що ця ніч

 Сьогодні у мене поселилося

жовто-зелене сонце

з десятком чорномолочних в нім зір.

І вже їм не треба самотнього синього неба,

бо в них є мій дім

моя стеля, моє вікно і мій стіл.

Мені цілу ніч так хотілося

порахувати ті зорі.

Та видко не було їхньої чорномолочності

в теміні тонко загуслої ночі.

І тільки загострені кінчики

можна було розрізняти

двома вказівними пальцями,

так нАче я бог,

і рахую своїми тонкими руками

скелі, кОтрі вціліли після потопу.

Почало світати,

і вікна всі були зачинені.

Нізвідки здійнявся пахучий

(груші то, чи виноград)

мабуть чоловічий вітер,

ніби хтось заварив мені чаю

на холодній ранковій росі,

не пОшкодувавши при тім

пучка пожовтілого позаторішнього листя,

яке так непросто знайти на початку 

чергової осені.

Коли ранок тремтливо віддався

в руки насущного і неминучого "днесь", 

зорі ніжно жевріли п'янким

комариним дзижчанням.

І мені не піднялась рука

ще рАз намагатися 

Їх

пОрахувАти.

Я допила свій час,

ним по вінця наповнені пригорщі мої.

Я дивилась на зорі і сонце,

що бУло для них м'яким ложем.

Зараз ніч і світанок як водночас бува дощ і сніг.

І мені до нестями помріялось

(і мені до нестями повірилось)

як дитині напередодні

грудневого свята,

раптом знайти тебе

загорнутися в твою картату синю сорочку

і довго-довго,

аж до пізнього завтра,

подумки рахувати

мене і тебе,

а ще

оті чорномолочні зорі.

І потім просто тобі розповісти,

що булО їх не більше й не менше

ніж дві.

подорож, якої не буде

Ми приїдем і там буде повно птахів

переважно жовтих і темно-бурих

вони нас зустрінуть

пір'їним падолистом

і проведуть до дверей

що сьогодні прочиняться

тільки і тільки 

для нас

куди вітер

закручені вії

і втомлені мрії

а вітер все віє

а вітер все віє

і погляд глибокий

і подих широкий

такий одинокий

чомусь одинокий

дві смуги чорніють

і пальці німіють

слова вже не гріють

ні, більше не гріють

ще запах присутній

і присмак відчутний

то вітер попутний

то вітер попутний