я вам розповім, яке воно...

це трішки схоже на перестук сухих зерен кукурудзи
і на запах осінньої землі, перекопаної після збирання картоплі
а ще воно пахне дідусевими цигарками-самокрутками.
і на смак як щойно просушене в пічці гарбузове насіння.
на вигляд іноді як пасовище під час дощу
і як весняне гілля улюбленої верби, що родом з дитинства,
схоже на пам'ять про ранки на бруківці перед облупленим Адонісом
часом смакує як курдський чай з яблуневого цвіту
і як той бабусин маковий торт
а ще як перестигла паперівка
і остання трускавка, знайдена в траві десь в липні
і як дикий аґрус
і як деревна смола з вишні
як білі нектарні сливи...
воно відчувається як пшеничне зерно між пальцями,
що його треба ногами змішувати під сонцем на величезній розпростертій мішковині
воно як улюблена пісня про апостола, що плаче
іноді воно пахне як припарені серпнем трави на Лисій горі
або як найбільший кущ чебрецю десь посеред гір
його звук ще нагадує дзенькіт старих шибок коли проїжджає трамвай
і тріск бенгальських вогників
на дотик воно як теплий п'єц після гри в сніжки без рукавиць
і як ніс щойно народженого лошатка
а колір - колір в нього як у вересу, що в мене на столі
або як у віконних рам на вулиці Сербській
або як в диму над Дністром
іноді воно як позолота ікони в Уневі

мені здається, що відчувати його -
- це відчувати все найкраще що зі мною сталося в житті
водночас.

прохання до тебе

ранок опісля
рясніє росою
рябіє димом
іскриться легким
манливим
порухом пальця
на кінчиках
люстри
висять
недоказані речення
зухвало
зневажені
палкими цілунками

вібрує повітря
під тяжістю ранку
що світло, хоч й сіре,
беззвучно вливає
у нашу кімнату без стін

я прошу
мені так важливо
тебе не забути
тебе не згубити
і хоч би світло, і хоч би ранок
та хоч би й день
в мені не померла
жоднісінька нота
написана в темряві
дрібним гострокраїм дощем

я їх складаю
відцентричним колом
від серця свого
і з важкістю
всіх кілометрів
таємною віолончеллю
старанно відтворю
кожнісіньку ноту
дану мені
наче скарб
який я не певна
чи
заслужила
і вже точно можу його
хіба прихистити
та ніколи не в праві
явити
світові
він бо те, що мені належить
і не належить водночас.

я - риба

вслухатися в себе -
то ніби ловити рибу:
сидиш собі тихо на березі
вічної річки
і хвиля погойдує
твій поплавок
як листок
осики
вітер леліє весною.
чекаєш й дивуєшся
як то вода ненароком
вже й розчинила твій погляд
в своїй непрозорості,
вже й розчинила твоє чекання
у своїй вічності.
бо яке ж то чекання там, де ніщо не триває,
а просто якОсь собі є...
отож ти сидиш, ловиш рибу,
але так по правді - то вже й не ловиш зовсім,
а лИше гадаєш про неї,
і про свій поплавок,
і про те, що здається окрім поплавка
там нічого й немає -
ані гачка,
ні хробачка,
чи хоч би грудки пшоняної каші...
нічого в тебе немає крім може погляду...

врешті, все, що тобі залишається -
то зрозуміти і визнати,
що в дійсності риба - це ти
і що хвилі ріки - либонь гострі гачки
і що тихе річкове буття
то ж і є жовта грудка пшоняної каші
на яку ти отак без вагання
цілком добровільно
зловилась.

люди та їх самотності

сонні люди за дерев'яними столами
різдвяний вечір на задвірках
чайників із чаєм
у кожного своя терпка самотність
на смак як зріле винко з терну
і може кожен стиха мріє
що інший хтось
знайде в собі відвагу й силу
з середини пробити
порцелянову вітрину
й на друзки рознестИ
свою
неспішним вечором
посріблену самотність
чи то самотню новорічність...
і може бути, мрія кожного
про чужу відвагу й силу
стає спроквола
безнадією спільною
стає спроквола
неможливістю
втілення.
відтак кожен відсуває свого дерев'яного стільця
сумно запихає руки в рукави шерстяного пальта
і йде то на північ то на південь
й пошепки мовчить про все
з своєю єдиною
ніким не вбитою самотністю
ніким не названою терпкістю
ніким не відшуканою спільністю

опівнічні варіації на вічну тему чекання

 

ле ле лелійно

хилиться

вечір

до ночі.

хочеш - приходь,

я чекатиму

навіть крізь сон.

вже відлетіли

світ за очі

вісті пророчі

стих камертон.

не не незвично

промовиш

ім'я моє

стиха.

знаєш - забудь,

бо не стерплю

коли замовчиш.

тишею тою

я знаю

накличеш ти лиха.

може ти спиш?

може ти спиш?

може все ж спиш?

місто перед Різдвом

макове зерня
губиться в сіні
крутиться віхола
спогад осінній
печений коник
грива золочена
і з рукавиці
нитка торочена

небом мандрує
півмісячне коло
пахне морозяним
парком довкола
снігу обійми -
скрипучі лещата
вітру зимового
срібні санчата

сіном запахло
на вулицях міста
хтось ліпить пташок
з соленого тіста
коні з дзвіночками
й синім намистом
площа у центрі
з старим гітаристом

слів і речей

пальцем торкатимусь імені твого
тихо розгублено ледве свідомо
тільки не йди.

поміж сторінок засну ненароком
стану твоїм запізнілим пророком
щастя й біди.

не зупинятимусь навіть попити
буду твоїми найменнями жити
тут і тепер

солодом лакричним скроплю дороги
кину вельветові стрічки під ноги
в холод озер.

ти не лякайся моєї присутності
я не скалічу глибокої сутності
твоїх очей

віриш, не легко знайти буде в світі
стільки загублених в яблучнім цвіті
слів і речей

сон

забери мене з собою у вчорашній день
на три хвилини

розкажи про всіх драконів і коней
про всі провини

що гризуть зухвало серце і думки
крають душу навпіл й навпаки
зліплюють дрімотною смолою
полум'я розпалене тобою...

а коли мені прокажеш кожну суть
і кожне значення

мирно коні і дракони враз поснуть
і до побачення

я твоїх очей вечірню тишу добре чую
в голосі твоїм без сну я заночую
і прокинусь через три хвилини - ти зі мною
більш ніколи не будУ тобі чужою.

часом простяглося наше ліжко
наше поле

ковдрою загорнеш мене ніжно
як ніколи

віднеси мене у мить що ще триває
де про подорож мою ніхто не знає
і не бійся, не забуду суті й значення
й не скажу тобі ніколи до побачення