Леонарду Когену

Цей чоловік за димовою завісою
пахне осінню, пахне ранками
пахне свіжими газетами
і сніданками
пахне пристрастю, незрозумілістю
і такою дитячою
зрілістю.

Цей чоловік по той бік екрану
має руки створені
для фортепіано
має очі створені
щоб від них ховатись,
має чорний плащ
щоб удвох загортатись

Цей чоловік з чужими словами
має суцільні незгоєні рани
має пальці пожовклі
від нікотину
і все одно він подібний
чомусь на дитину

ця музика така, що тільки ти і я

Ця музика така,  що дерева аплодують пожовклим листям, а сонце тулиться ближче до землі білою повітряною кулькою, що її можна за нитку зловити і ще на п'ять хвилин зробити собі солодке серпневе літо серед осені.

Ця музика така, що сіра кам'яна стіна будинку навпроти стає ідеальним полотном для проектування найвідомішого в світі театру дерев'яних тіней.

Ця музика така, що тільки б лежати поруч з тобою і разом рахувати чорних і білих овець, які стрибають через пліт, намагаючись нас приспати. І не варто пручатись, бо ця музика така, що тільки наші спільні сни будуть найкращим для неї солом.

Ми прокинемось поруч і вона буде з нами кавовою парою, дрібкою ранкових цілунків і секундним блиском в очах, який вартий тисяч світлових шоу, мільйонів вуличних ліхтарів і, зрештою, мільярдів жарівок.

Ця музика така, що тільки ти і я її чуємо, 

тільки ти і я її бачимо, 

тільки ти і я,

тільки її, 

бо вона така...

Світле

Здається мені, що все світле і чудове оселяється в нас назавжди, а все темне з часом вивітрюється як алкогось... А те що світле, яке ж воно дороге, цінне, яке насправді сильне і непереборне. І мені так шкода часом, що є люди, які мені те світле дарували, але я не встигла за це як слід подякувати. Втім, я завжди сподіваюсь, що ми відчуваємо більше ніж розуміємо, що моє палке бажання подякувати і є самою подякою, яку впізнають серед тисяч інших відчуттів, адресованих підсвідомості. І ні відстань, ні час, ні буденність цьому не перепона. Я вірю, що ми сильніші за все це, що є в нас щось позачасове, позапросторове, не знаю, метафізичне, якщо хочете. Нехай ми його не знаємо, не вміємо назвати, не вміємо шукати, не вміємо з ним говорити, але вірю, що воно є. І все, що ми так вміло не вміємо воно так чи інакше доповнює. Чи може не все, але найважливіше. 

До чого все це? Я просто хотіла в чергове це собі сказати, ще раз себе в цьому переконати, ще сильніше повірити. І здається вийшло)

Право на хитання

Я чую як поскрипує пружина

в моєму сучасному ортопедичному матраці.

То вона не витримує більше напруги,

що вперто натягує струни в моїй голові.

Я сиджу і хитаюся

як божевільні з американських фільмів,

здається нарешті починаю

їх розуміти...

Коли почуття і думки зливаються

в єдину безформну вібруючу

масу,

все що мені залишається

це право хитатися

туди-сюди

як маятник

з краю в край

з крайності в крайність.

І ще сподіватись,

що десь на шляху

з одного боку в інший

я все ж зустріну

той мій улюблений оскаженілий тандем
що цілковито вийшов з-під мого контролю.

І ми зможемо втрьох,

як старі добрі зрузі

сісти за стіл і випити

по чарці, келиху і горнятку

рому, вина і чаю.

І можливо нам навіть вдасться при тім

побалакати 

про те, що кожному з нас актуально:

про те, чим болять почуття,

про те, чим не розуміють думки,

про те, чим самотнію я.

про що ця ніч

 Сьогодні у мене поселилося

жовто-зелене сонце

з десятком чорномолочних в нім зір.

І вже їм не треба самотнього синього неба,

бо в них є мій дім

моя стеля, моє вікно і мій стіл.

Мені цілу ніч так хотілося

порахувати ті зорі.

Та видко не було їхньої чорномолочності

в теміні тонко загуслої ночі.

І тільки загострені кінчики

можна було розрізняти

двома вказівними пальцями,

так нАче я бог,

і рахую своїми тонкими руками

скелі, кОтрі вціліли після потопу.

Почало світати,

і вікна всі були зачинені.

Нізвідки здійнявся пахучий

(груші то, чи виноград)

мабуть чоловічий вітер,

ніби хтось заварив мені чаю

на холодній ранковій росі,

не пОшкодувавши при тім

пучка пожовтілого позаторішнього листя,

яке так непросто знайти на початку 

чергової осені.

Коли ранок тремтливо віддався

в руки насущного і неминучого "днесь", 

зорі ніжно жевріли п'янким

комариним дзижчанням.

І мені не піднялась рука

ще рАз намагатися 

Їх

пОрахувАти.

Я допила свій час,

ним по вінця наповнені пригорщі мої.

Я дивилась на зорі і сонце,

що бУло для них м'яким ложем.

Зараз ніч і світанок як водночас бува дощ і сніг.

І мені до нестями помріялось

(і мені до нестями повірилось)

як дитині напередодні

грудневого свята,

раптом знайти тебе

загорнутися в твою картату синю сорочку

і довго-довго,

аж до пізнього завтра,

подумки рахувати

мене і тебе,

а ще

оті чорномолочні зорі.

І потім просто тобі розповісти,

що булО їх не більше й не менше

ніж дві.

подорож, якої не буде

Ми приїдем і там буде повно птахів

переважно жовтих і темно-бурих

вони нас зустрінуть

пір'їним падолистом

і проведуть до дверей

що сьогодні прочиняться

тільки і тільки 

для нас

куди вітер

закручені вії

і втомлені мрії

а вітер все віє

а вітер все віє

і погляд глибокий

і подих широкий

такий одинокий

чомусь одинокий

дві смуги чорніють

і пальці німіють

слова вже не гріють

ні, більше не гріють

ще запах присутній

і присмак відчутний

то вітер попутний

то вітер попутний

про що сьогодні плаче небо

слізьми дощовими

словами чужими

моїми думками

вогкими руками

лице закривають

від суму і сорому

крила ламаючи

чорному ворону

вони все ж не винні

що наші невпинні

серця так вагались

на атоми рвались

коли ми щосили
 зорі гасили
руками торкались

очима кохались

просто питаю...

За тонкими фіранками усмішок і безтурботності

Через матове скло звичних тем і терпкої байдужості

Чи помітиш ти тіні моєї в'язкої самотності

Чи відчуєш несправжність моєї безликої чужості?

враження від однієї форумівської презентації

Голий голос голослівно голосить
голу правду
і нас безупинно просить
завершити справу
що її він почав
й не закінчив
передчасно на неї
кінчив
байдужістю
а тепер, коли пізно
йде з нею нарізно
з голою правдою
нескінченною справою
рядом чи лавою
лівою й правою
рукою й ногою
ну і головою
тому голосу більше
не бути собою

та й до мене йому з його правдою зась
перед носом його я дверима лиш "Трась!"

коротко про світ

Якось важко не знати, але відчувати
І дивитись на світ під гарячим прицілом.
Він нас просить його по частинках кохати,
Та любити його він нас просить всеціло.

...IV

На чистім листку, з нової сторінки

найкращим олівчиком типу Гаш-Бе

виводить він обриси теплої жінки, 

він креслить границі нової "тебе".

я мертве море

Я мертве море.

у водах моїх ніщо не живе,

одне тільки добре - 

навряд чи ти зможеш
в мені потонути

моя глибина - не твоя,

ти навіть ніколи
і знати не будеш, 

що я її маю

залишусь для тебе лише мілководдям

де просто приємно

собі час від часу

лежати на сонці

ногами своїми

спроквола, небавом

лічити гладеньке 

мертве каміння.

зі мною ти можеш не хвилюватись,

що вжалить тебе 

прозора медуза,

чи палець поріжеш 

до гострої мушлі.

це зручно, приємно

це вигідно

мабуть

а що найпривабливіше 

і найвагоміше

ти також можеш не хвилюватись 

що зраниш мене.

я ж мертве море...

...ІІІ

тіні
торують
шлях
собі
у розпечене
літо
годинами
в черзі
стоять
і тремтять
бо за п'яти
хапає
волога
коса
якоїсь
рудої
кобіти
і вже
світлофор
от-от
загориться
своїм
зеленкавим
оком
либонь
буде пізно
приблизно
на мить
або
трохи більше
хто зна
може вдасться
іще
комусь
із тих тіней
згадати
своє
мистецтво
кудись
проникати
без дозволів
довідок
карт
і перепусток
без
світлофорів
а просто
отак
собі взяти
і раптом
гайнути
туди
куди хоче
душа
щоправда
не знаю
чи в тіней
бувають
такі
мандруючі
душі

Історія, яка вже відбулася

Історія, яка вже відбулася, і не відомо чи матиме продовження...
Просто коли слухаю цей твір Рахманінова, мені кожна мить історії перед очима візуалізується, оживає, і так само як і мелодія - закінчується.

... ІІ

літепле виноградне гроно синявою посрібленою виграє
тихий сплеск крил, око-терен, кораловий дзьоб
вітер-перевертень сумно тривожить осіннє
крихке ластовиння
вуличний шум
озерне шумовиння
яблука з саду чужого
готові віддати всі соки
трави
болота
руде трясовиння
і я
десь на повітряній кулі
мрію згори про одне
виноградне посріблене гроно
просто щоб знати
що я ще хоч трохи жива

Ідеальна форма буття

Ось іде він. - дерев'яного коня свого - залишив в гущавині лісу. - а сачок для метеликів - служить йому лиш опорою. - і його не хвилює - усе божевілля палітри - ані останнього літнього дня, - ані останньої літньої ночі. - він байдужий до того, - що кожному з нас до вподоби, - він не бачить облич,  - він не чує мого нарікання. - не читає  ні прози ні віршів, - не дивитись в дзеркало. - вІн навіть цілі своєї не має.

а тільки дві стрілки - мала і велика, - що для нього як сестри, батьки і як друзі. - в них він може знайти - втіху жінки, - ласку матері, - припис лікаря. - і не спиняючи ходи відсвяткувати свій день народження. - день народження того, хто є днем народження нашим.

Неквапність як еротика, ґудзики як чекання

Сьогодні в місті неквапно. І ті, хто п'є каву надворі чи "поспішає" на зустріч або на роботу, чи заходить в трамвай, роблять це так спроквола, так ліниво, так "між іншим", що все це мені мимоволі починає нагадувати солодкий процес розщіпання ґудзиків на власній блюзці...

І погляди їхні, людей, що не квапляться, примружені, розслаблені, ясні і звабливі. Вони дивляться в свої горнятка, де на дні ще трохи кави, дивляться на водія, що так само неквапно намагається продати їм квиток, дивляться на мене, і від того стає млосно. І я знову згадую ґудзики. 

І мені так хочеться глянути на когось, неквапно звісно ж, і довго дивитися, навіть тоді коли пальці мого погляду обернуть голову того, кого спостерігаю. Можливо мені захочеться усміхнутись, і я не буду вважати це фліртом, і ніхто не буде так вважати. Всі розумітимуть, що це всього лише даність неквапності, всього лише плата за те, що вона готова прийти і показати себе у всій своїй чарівній ліні, без якої це місто і я з ним просто не змогли би жити. 

...

повільно, повільно, повільно, довго і флегматично

витікають ранкові думки, наповнюють кімнату

разом із запахом кави і нічного дощу

і впевнені акорди на фортепіано

і сусіди згори прокидаються

мене неквапом розриває

невідь-звідки і невідь-ким явлене

бажання роздягнутися повністю, сісти на підвіконня

і слухати як по щоці стікають сльози,

не прив'язані до жодного почуття

вони просто користають з цього тіла і з цієї миті,

бо саме тут і тепер їм найлегше народитись

і прожити своє коротке мокре життя,

аж до повного висихання