Спочатку був Кінь

Як на мене, то все почалося з Коня. Я взагалі нічого проти коней не маю, і проти Данила Галицького також. Але все ж саме ця нерозлучна пара започаткувала, на мій скромний погляд, якусь дивну моду у нашому місті. А може не моду, а просто змінила напрямок карми, якщо карми мають напрямок, он Данило навіть впевнено цей напрямок вказує своєю сильною патріархільною правицею. Щоправда у 1999 було 2 передвісники - Юрій Змієборець і "Громадяни Львівщини полеглі в Афганістані", але це таке, все ж минуле тисячоліття, ми йому можемо пробачити. 

А от Кінь - ні, він вже наш, з 2001. І от якось після Коня прийшов Чорновіл і Швейк (біля Віденської кавярні). 

У 2004 Львів розбагатів на цілий комплекс, якому пафосу і масштабу не позичати - памятник до 110-ліття українського футболу у Стрийському парку. 2005 був відносно спокійний, зате 2006 потішив Никифором (біля Домініканського собору) і П'яничкою (біля кав'ярні Прага)

А далі... Навіть говорити важко, бо стався локальний катаклізм - спорудили пам'ятник Бандері. Хоч як на мене - це пам'ятник чотирьом стовпам рагулізму: 1. негуманність розмірів; 2. застарілі матеріали; 3. радянський благоустрій; 4. вульгарність по відношенню до середовища. І це я вже мовчу про невміння обрати доречне розміщення думаючи на перспективу. Якщо хтось ходив недавно повз це кармічно брудне місце, то мабуть помітив як органічно і впевнено доповнилася композиція пам'ятника жовтеньким таким житловим будинком з білими склопакетами на фоні. Ну хіба ж не краса? Якщо трішки ширше подивитись, то поруч страшненький дитячий майданчик, смітник позаду, закинутий кінотеатр, тролейбусна зупинка, і все це оформлено трьома дорогами - все що треба для вашого комфортного перебування! (фото без нового будинку, сорі, не знайшла).

2008 на пам'ятники розродився холдинг емоцій Фест, встановивши винахідників гасової лямпи на Вірменській і Захер-Мазоха на Сербській. От за цього останнього в мене особливо серце крається. Я страшенно люблю Мазоха як письменника і мені якось зовсім неприємно дивитись як турісти і турісткі у лижних костюмах пхають йому в кишені руки і "засоромлено" ойкають, а потім ще ці фразочки "да ето он мазохізм прідумал"... В мене просто питання - це хіба правильні акценти? Я вопше-то нічого проти BDSM не маю, але Захер-Мазох був у першу чергу прекрасним письменником. І коли ми встановлюємо пам'ятник, то думати повинні не лише про його вигляд (естетика, матеріали, актуальність), а й загальну ідею, концепцію, месидж, який ми ним хочемо донести. Мені, наприклад, прикро за те, який образ Мазоха творить його пам'ятник.

2009 - це Пабло Пікассо біля клубу Пікассо. В принципі, не маю особливих позитивних чи негативних емоцій до нього. Мені він видається доволі веселим і доречним у тому місці.

А от 2011 - це Івасюк на проспекті Шевченка і монах-бровар на проспекті Свободи. Чи то пак Івасюк біля Макдональдсу (нехай неподалік є консерваторія, але все ж це скоріше біля Макдональдсу) і монах-бровар біля Княжого Келиха. Що тут скажеш... Івасюк в кращих традиціях 90-х, якщо не 80-х, обране місце абсолютно не творить належного духу, цей пам'ятник там взагалі невидимий, не є просторовим маркером, бо просторовий маркер - це Макдональдс і з ним не посперечаєшся, щоправда тепер там ще ресторан Мафія... Нда, Володі з сусідством підфартило. Ну але кого гребе, галочку поставлено, шо ше нада? 

І цей бровар... Просто собі бровар - негарний, неособливий, нецікавий, але на вкус і цвєт, як кажуть...

2012 - Рюкзак (в дворі географічного корпусу ЛНУ) - ну принаймні креативно.

2013 безумовно зробив наше місто "кращим"! Попрошайка-Кульчицький, Ромео і Джульєтта, Німфа Мелюзина. Знаєте, жоден з них мені навіть коментувати не хочеться, особливо той, що посередині. 

І нарешті 2014 ознаменувався ще одним пивоваром біля Залізничного вокзалу, Пивним пупом в переході між Староєврейською і пл. Ринок і пузатим винолюбом біля дегустаційного залу Масандри. Якась тєма алкоголю пішла... З чого б це? 

Звісно є інші пам'ятники: посмішці, сажотрусу, батярам, лучнику і Швейку на велосипеді, пальма на вокзалі... Але вони доволі невеликі, загалом креативні й доволі приємні. Принаймні не претендують на щось гучне, тому писати тут про них не буду.

Взагалі мені тут як і у "сучльвівархітектурі" бракує наступного:

- креативних ідей

- використання нових матеріалів

- гуманності

- актуальності

- залучення громади до процесу прийняття рішень про доцільність того чи іншого об'єкту і його зовнішнього вигляду.

Це все лікується, я точно знаю, будемо працювати!

Ще кількома словами окреслю, що нас чекає в недалекому майбутньому:

1. Пам'ятник Шептицькому - більше про те, що, до чого і як читайте ось тут  або просто гугліть, заходьте на різні групи у фесбуці, там багато цікавого!

2. Антонич - багато про це не знаю за вийнятком того, що має стояти біля цирку. Ха-ха, Антонич біля цирку, Івасюк біля Макдональдсу... Все по феншую.

3. Вербицький - на розі Чупринки і Вербицького, детальніше про майбутній шедевр читайте тут.

4. Пам'ятник Героям Небесної Сотні. Одна спроба встановити якесь нєчьто вже була - на Сихові, і про це краще не згадувати. Однак, навіть якщо буде оголошено конкурс і проведено громадські слухання (про форма), це ризикує закінчитись десь так як із Шептицьким. Тому тримайте руку на пульсі.

Більше ніби ні про що не чула, але якщо чули ви - то пишіть, будемо доповнювати пост!

І на остаток декілька хаотичних думок:

1. В соцмережах блукає ідея мораторію на пам'ятники років етак на 5, просто щоби трохи совок з голів вивітрився і може Європи більше просочилось...

2. Я б була невимовно щаслива якби більшість конкурсів на пам'ятники оголошувались для МОЛОДИХ скульпторів, наприклад до 30 (ну хай до 35) років, тоді принаймні більше шансів на інновативні підходи і мислення адекватне вимогам сучасності. Старе покоління колись наліпилось бюстів Шевченка, Франка, Українки, Лєніна і інших. Дайте вже дорогу маладьожі, а? І ненадо тут про дискримінацію, це ще хто кого дискримінує, і в кого на що монополія!

3. Ніяких пам'ятників за бюджетні кошти (може за дууууже рідкісними винятками, але краще без них)!

4. Обов'язкова прозора і зрозуміла процедура проведення конкурсів і, що не менш важливо, широкого громадського обговорення - зі сторінкою проекту в соцмережах! І не варто забувати, що для цього має бути виділено досить багато часу, інакше всі слухання перетворюються на формальні зустрічі без жодних результатів! Якщо з архітектурою це важче врегулювати в силу того, що там більші бюджети, різні форми власності і т.д., то питання пам'ятників - це переважно питання громадських просторів міста і конкретної культурної спадщини (якщо йдеться про пам'ятники культурним, політичним, історичним діячам), які належать всім і стосуються всіх, а тому має бути докладено всіх зусиль щоби вигляд, концепція і ідея були максимально проговорені з громадськістю!

5. Скажемо "Ні!" гонитві за ювілеями! Один день потішитись, а потім 50 років нарікати шо гамно зробили - нє дякую, більше не хочу.

6. А ви помітили, що за винятком Німфи Мелюзини з риб'ячим хвостиком і Джульєтти за останні 10 років, а то й більше, не було жодного пам'ятника жінці? Ні тобі Крушельницька, ні Заньковецька, ні Кульчицька... Зрештою, може це й на краще. Може це як із створенням світу - попрактикуватись на чоловікові, а потім вже з набитою рукою і проаналізованими помилками приступати до жінки ;)... Хай буде так!

На цій високій ноті в мене все. Поки що.

Запрошую в моє Ехо!

Є дивна прикмета, забобон, який повторюють, коли ви задуваєте свічки на торті, або коли

просто починаєте речення "...в мене є велика потаємна мрія..." (прошу без алюзій на одну нехорошу пані)... Кажуть, не можна розповідати, бо не збудеться. Не знаю звідки воно взялося... Можливо це тому, що ми іноді боїмося, що нашу мрію хтось перехопить, ідею вкрадуть, або що ми, вимовивши її вголос, самі ж перестанемо в неї вірити. Мені здається, це все від страху - нашого вічного супутника. Проте я не знаю, що ще доброго в нашому житті може нам дати страх, окрім як бажання і здатність його переборювати.

Всі ми шукаємо себе. Хтось до себе прямує, хтось себе шукає, хтось до себе повертається. Але ми безумовно знаходимося у невпинному і прекрасному процесі самозанурення (самоповернення, самовіднайдення...) - хтось більше, хтось менша, хтось свідомо - хтось підсвідомо, хтось ліниво-пасивно, а хтось - цілеспрямовано.

Я не можу сказати, що саме роблю я - шукаюсь, повертаюсь, прямую. Але як би там не було, для мене це дуже важливо, мабуть - найважливіше. Бо я знаю, я відчуваю, що тільки так зможу зробити в цьому світі щось добре - коли робитиму те, що не можу не робити і так як можу це робити тільки я.

Тому сьогодні я вам просто розповім, про що я мрію - давно і сильно.

Розповім, бо вважаю, що це буде гарно, що це можливо когось усміхне, когось надихне, а комусь просто стане маленькою дрібною розрадою в нашому страшному і небезпечному сьогоденні. Мені просто іноді здається, що коли війна і смерть, коли розруха і непевність, то ми перестаємо мріяти. Точніше нашою мрією стає одне єдине - мир і спокій. Але так по правді, то це не має бути мрією, це має бути просто нашою підставою для існування, як наявність повітря, води, їжі, любові. І за це безумовно варто боротись, цьому варто віддавати сили, але не мрії. Вони для іншого - для майбутнього.

Колись я всіх вас запрошу в Ехо. Це буде моє маленьке місце, де буде багато дивних дрібниць, кожна з яких матиме свою історію, а тому ніколи не буде просто хламом на поличках - банальною декорацією.

В цьому місці будуть столики і стільці, диван в обшивці з гранатового (або глибокого смарагдового) замшу і лампи, які мені намалюють і зроблять мої друзі. Ще в Ехо буде неймовірний килим з Вірменії.

Я залишу вдома тільки особливі для мене книги - такі, знаєте, що без них мені буде дуже пусто (але їх насправді лише декілька), а решту моєї бібліотеки, яка до того часу точно не вміщатиметься вдома, перенесу в Ехо.

В Ехо я віднесу також свій програвач платівок і самі платівки - музику, яку я люблю не тільки слухати, а смакувати сонячними ранками, похмурими днями чи тужливими вечорами...

Ні мої книги, ні мої платівки не будуть чимось особливим - там не буде неймовірно непересічних представників, дорогих колекційних екземплярів, сторінок, що сипляться від столітньої давності чи автографів мертвих рокових легенд. Але я точно знаю, що всі вони разом будуть чимось особливим, чимось, що можливе буде тільки там і тільки тоді - в Ехо.

Бо Ехо це буде і місце і час, світло і люди.

Це буде нестатичний простір, де паралелі перетинатимуться, а гравітація тягнутиме хіба до верху.Звучить пафосно, але мрії вони часто такі - широкі і не піддаються законам фізими (зрештою, хто сказав, що людство відкрило всі фізичні закони?). А ще їх хочеться описувати звичайними словами, кожне з яких ми вживаємо щодня, але комбінації яких рідко звучать, бо видаються дуже нереальними, власне - мрійливими.

В Ехо буде кава, бо Ехо без кави неможливе, хто знає про що я - той зрозуміє ;)

Разом з книгами і платівками я переселю в Ехо свій кошик з винними корками. Я, звісно, не пам'ятатиму всіх тих вин, зрештою - я не сомельє. Але мені подобається іноді дивитись на той кошик і знати, що кожен корок я одного разу точно понюхала, як тільки була відкоркована пляшка. Хіба ж це не чудова підстава для таких речей бути в Ехо?

Я мрію щоби там було багато світла і щоби воно грало - в різну пору доби різним настроєм.

В Ехо будуть мешканці. Хтось на кілька хвилин, хтось щодня, хтось раз на 10 років. Але Ехо буде вловлювати і вбирати разом із запахом парфумів чи цигаркового диму, з голосом і інтонацією все непересічне і добре що кожен мешканець в собі приноситиме. Тому побувавши в Ехо раз ви назавжди залишитесь в ньому жити, чи то пак воно буде жити вас у собі.

В Ехо будуть дні тиші і дні галасу, дні прози і поезії, будуть стіни для голого тіла і для дитячих ієрогліфів.

Ви скажете, це неможливо, щоби все і відразу в одному часі і в одному місці? Але ж саме так і

живе наш з вами світ? Всі ми разом в ньому одночасно, з нашою люттю і любов'ю, з нашим миром і війною, в цьому світі одночасно дощ і сніг, одночасно посуха і повінь, мертві в землі, живі на землі і ненароджені в думках/мріях/повітрі. Тому якщо це можливо в нашому світі, то це буде можливо і в Ехо.

Я звідкись знаю точно, що десь це Ехо вже існує і в ньому є я, та, до якої йду чи повертаюсь, чи яку шукаю. Там я саме зараз можливо розкладаю на полички свої книги або говорю з новими мешканцями, або тру підлогу після одного з днів галасу, а може дивлюсь як після зливи заломлюються сонячні промені у фацетованому склі вікон Ехо.

Моє Ехо не буде солодкавим чи сухим, не пахнутиме нафталіном антикварних речей, але й не гнатиметься за модою. Воно буде собою, робитиме те, що нам, людям, так важко і так хочеться - воно лише буде собою.

Ви просто не пройдіть повз коли раптом помітите десь на вулиці це слово. А може там навіть не буде слова, не вічно ж йому бути першим. Може першим буде звук Ехо?

І ще, не всякий випадок, не розказуйте про це все поки що нікому ;)...

краще в щось вірити

сьогодні я зрозуміла, що мені подобається як пахнуть пальці після цигарок
що мокрий сніг погано впливає на колір неба, будинків і мого настрою
що "кава з собою" надто швидко зимніє і крім холоду дивно вбирає сиру погоду
що жовте світло в офісі хилить до сну, а відтак до прокрастинації
що кохати можливо не тільки в межах державних кордонів
що без сенсу шукати по дорозі додому рівнішого тротуару
що електронні табло на трамвайних зупинках роблять моє життя більш структурованим
проте менш привабливим і розлогим
що улюблені музиканти дуже стрімко сивіють
і кожен їхній концерт - це радше прощання ніж музика
що сьогодні багато хто обирає між аутизмом, духовним паралічем і шизофренією
що багато для кого у рядочку вибору не існує слів "майбутнє" і "щастя"
що Щастя для когось - це Гради, а Піски - Урагани, а не болгарські пляжі
що Ураган для когось - не вітер, а серія пострілів
що краще в щось вірити, бо надто часто те, в що не віриш, насправді стається.

...

і коли тебе майже немає на світі

залишається тільки молитись і плакати

і чекати чужої просвіти і втіхи

і нового різдва і чиєїсь розплати