Належить 2011...

Вмикаю камеру. Сиджу на доставному кріселку в багажнику невеликої вантажної машини. Надворі вже потемніло. Коли авто зупиняється на світлофорі, фари машин, що позаду кидають на мене яскраве світло і тіні від ґрат на вікні задніх дверей. Коли авто рушає ці тіні так химерно мерехтять, змішаний спогад про дискотечну світломузику і якісь температурні марева. Неоднозначні відчуття. Але світло дуже гарне. Коли автомобілі знову рушають стає кольорово. Така гама дорожніх «світлокольОрів». Чеслав Нємен «Sen o warszawie».

«Mam tak samo jak ty,
Miasto moje a w nim:
Najpiękniejszy mój świat
Najpiękniejsze dni
Zostawiłem tam kolorowe sny…»

Цілком доречна пісенька, мене навіть не здивувало, що по радіо крутять саме її в момент коли ми їдемо на автовокзал, наче саме так і мало бути, як же ж інакше... Втім, не скажу, що текст пісні то про мене, доречність тут була якась інша, не дослівна, не буквальна, сама до кінця не розумію яка.

Згадала про це запихаючи в духовку лососеві стейки за декілька годин до Нового року. Світло в духовці нагадало тьмяне світло автомобільних габаритів. Подумала, що цей текст і цей спогад належить 2011 і справедливо буде написати про це ще в цьому році.

Чиста побутова обсервація. Або запрошую до "Wrzenie świata"!

Френч-пресс тут страшенно нагадує червону лондонську телефонну будку! Збоку цю тему вдало підтримують такі ж червоні поштові скриньки з невідомими мені прізвищами. Очевидно, дизайнери так і задумували: кольорові акценти будуть найбільш гармоніювати якщо клієнт сяде ось тутечки на це місце, поруч зі скриньками і неодмінно замовить френч-пресс. Я так і зробила. Отримала невимовне естетичне задоволення.

А ще тут роблять дуже добрий апельсиновий фреш. Чомусь він мені саме тут по-особливому смакує. Окрім того, колір фрешу чудово поєднується з сіро бетонним кольором стін і підлоги.
Навколо книги, газети, постери, горнятка, подушки, баночки… Все це створює неперевершений естетичний хаос, якраз такий, в якому хочеться щось робити – писати, читати, спілкуватись. Те, що треба!

Щойно до каварні зайшли дві екстравагантні дами бальзаківського віку. Обидві дуже різні, дуже вже екстравагантні, але чимось мені заімпонували. В однієї з них волосся чорного, аж воронячого кольору, а губи намальовані фіолетовою помадою, в тон з манікюром. Інша жінка – однозначно мінімалістка, нічого зайвого на ній нема, тим вона ще більш екстравагантною мені видалась ніж її подруга.

Замовили по капучіно і по шматочку «tego dobrego sernika» (тоном таким досвідченим, знаючим). Подумали хвильку. Так, ще, «proszę 50 gram vana tallinn». Тепер наче все.
Дами обрали сусідній від барної стійки зал, столик біля вікна.

На роздачі сьогодні чоловічий колектив. Кожен – інший. Один світлявий, волосся коротке, майже й не видно, що світлявий, але таким мені видався. Другий – чорнявий, волосся довше, бородатий, на футболці Че. Треті… Ну а третій, ні, ви послухайте, я не жартую! Третій – рудий. Що тут ще додати? Менеджер з набору персоналу старався на славу!

Метушаться троє за тою барною стійкою: тиснуть мій апельсиновий фреш, ріжуть сирника, запарюють каву. Достоту як в рекламі «Бонжур», тільки що одягнуті вони, і може не такі мускулисті, зате розкажуть, що на тому-то записнику – то Кафка, на іншому – Мілош, це я перевірила, точно знають!

Трудяться хлопці, заодно перекидаються собі милими польськими слівцями типу «odpierdol się!»

Я в захваті від цієї ненавмисної атракції. Сиджу і насолоджуюсь! Знаєте, навіть забула про щойно придбану книжку Щигела, яку на українську ще не переклали. Фантастичне видання! Але в цей момент атракція куди більш мене захоплює.

А дами в сусідньому залі вже якби зачекались…

Тут я доходжу до найцікавішого, найпікантнішого моменту оповіді!

Три легіні наче за командою підхоплюють замовлення і гусачком, неквапно, так граційно (граційність добре підкреслена джинсами skinny), але не снобістично, вносять його в сусідній зал.

Хлопці не поспішають відходити від столика, мило бесідують з дамами. Знаєте, цей процес за своєю естетикою (так, це ключове слово на сьогодні) перевершив і френч-пресс аля телефонна будка і фреш-пресс сік і книжку Щигела! Одна з жінок, та котра не мінімалістка, так ніби не навмисне починає погладжувати руку одного з хлопців (того, котрий з Че).

Тут я чомусь не витримала і розсміялася… Ех, життя таке прекрасне! Що далі було значення вже не має... Бо того що описано цілком достатньо!

Wrzenie świata! Так називається каварня і в цьому воістину її суть! Таки гаряче тут, як не від гормонів - то від сміху. Принаймні сьогодні і принаймні мені.

Арівідерчі...

Отак є: які б труднощі не супроводжували мене там де я є, як би часом зле мені не було, як би я не скучила за домом, коли приходить час їхати – мені сумно. Тоді я просто більше не пам’ятаю ні труднощів, ні важких моментів, я просто перетворюю їх мимоволі на щось особливе і таки приємне, частинку мене, мого життя, моєї історії. І мені сумно що з цими моментами доводиться прощатися і надалі нести їх в собі лише як минуле.

Такі відчуття мені знайомі ще з дитинства, особливо з пластових таборів. Іноді лили страшенні дощі, все  було сире і холодне, а треба було готувати їсти на вогні з мокрих дрів, в'язати брами і таке інше… і бували ночі коли я лежала в наметі у вогкому спальнику і думала про те, щоби якомога скоріше б додому. І оте «скоріше» приходило, і я пакувала свої вогкі брудні речі, і в очах стояли сльози, ну бо ж так не хотілось їхати…

Зараз маю щось схоже. Вітаю ці відчуття як старих добрих друзів, бо насправді за ними я також дуже скучила, давненько не доводилось нести їх в собі.

Знаєте, я вже не раз писала про час. Що ми – це час, що час – це ми. Що час сам по собі меж не має, але має відрізки, точки проміжного відліку. І від точки до точки – це маленькі епохи в житті однієї людини. Вони мають дуже схожі алгоритми, хоча зміст їхній може бути найрізноманітніший.

Неодмінним атрибутом кожної такої епохи є її кінець і перехід до наступної. Те, що в мене в голові останній рік і буде ще мінімум два наступні – fin-de-siecle. Які б контекстуальні визначення науковці не давали цьому терміну (чіткі часові рамки, досить самобутня філософія, свої яскраві представники і т. д.) я однаково буду послуговуватись ним як терміном універсальним і таким, що належить кожному з нас, який має місце в житті кожного з нас, сотні, тисячі разів.

Отож, зараз маю тут свій черговий fin-de-siecle. Його супроводжують джазові і рокові фанфари, дощова погода. Ця епоха має колір сірий, але такий дуже гарний сірий, не сумний, чимось близький до лавандового. Ох, скільки в цій епосі музики! І скільки живопису! І скільки тексту! І емоцій! А ще ця епоха має цілий ланцюжок своїх власних фраз, які належать тільки їй і жодній іншій. Вона дуже багата. Тим більше мені шкода з нею прощатись.

Я матиму надалі цю музику, в мене залишиться той живопис, я зможу перечитувати ці тексти. Але це буде вже частина нової епохи, яка неодмінно міститиме елементи ностальгії за старою. Я зовсім не комплексую ностальгувати, для мене це дуже важливий процес, нагода знову пережити щось, що відіграло таку роль в моєму житті, що заслуговує на свій віртуальний меморіал, знову і знову.

Знаєте, я вже дуже давно не відчувала такої чіткої межі, такого виразного поділу на «до» і «після». І в цьому, безумовно, чарівність цього часу – його чіткий початок і не менш чіткий кінець. Це як спершу вдивлятися в «Жінку з парасолькою» Моне, де є межі, але вони такі м’які, ніжні, плавні, а потім раптом звернути увагу на щось таке як «Чоловік в кафе» Гріса, з його  значно виразнішими, чіткішими лініями, гострими кутами.

«Арівідерчі, Рома!» як співають Брати Гадюкіни, і просто «stand by me» (принаймні в думках:), як співає Ben E. King.

http://www.youtube.com/watch?v=Vbg7YoXiKn0

Свято поруч...

Вчора вперше в житті мені довелось спостерігати свято. Саме так, спостерігати. Переважно я його співпереживаю, беру в ньому участь. А вчора - мені здавалось, що я як Патрік Свейзі в "Привиді" - бачу всіх, чую, можу доторкнутись, але мене ніхто не бачить. Ну тобто, в цьому нема нічого поганого, навпаки - це якось так особливо. Бачити свято збоку. Люди ходять собі, ціла купа дітей, спалахи фотоапаратів, замість колядок - знайома музика мандрівних індіанців (я їх зустрічала вже у Відні, Мюнхені, Львові, вже навіть не дивуюсь:)...

Мені важко словами передати ці враження. Все що в голові крутиться - це "свято збоку", або "свято поруч".

 До цього ще й дивовижна інформаційна блокада. Відсутність інтернету, який, вочевидь, змовився з мобільними операторами (ті навідріз відмовлялися надавати смс-послуги) привели до особливого стану самозосередження, самозанурення. Звісно, музика. Надворі, в сусідніх квартирах, всюди свято. А я сиджу і, гм.., ну чим я займаюся? Я не знаю такого слова. Це коли думаєш, читаєш, слухаєш, бавишся в "Сапера", п'єш (чай-каву-яблучний сік)... Не прокрастинація, не те... Ну от просто якийсь такий незвичний стан. 

Одним словом, з католицьким Різдвом всіх! Воно десь поруч...

Процес винахідливого та цілеспрямованого (усвідомленого) само...

ніколи не знаєш, що буде далі. не можеш бути певним чи твої цілі - справді цілі, а не спосіб довести тебе (себе) до того, до чого ще навіть не здогадуєшся. тому часом губишся, коли результат інший від того, який очікувався. спершу думаєш - гірший (результат), але потім усвідомлюєш, що ні, не гірший, просто інший. приймаєш його і ставиш нову ціль, і все починається знову. а власне, не починається, просто продовжує тривати.

іноді складно змиритися з цим процесом, він бо лякає і нерідко перекреслює усвідомлені плани, змінює середовище, хоч може того і не бажаєш (усвідомлено). іноді ранить, позбавляє тебе чогось або когось. але взамін завжди, завжди дарує щось нове, з чим на початку навіть не знаєш що робити, чи згодиться воно тобі, чи це не така заміна, знаєте, як мандаринки на шкірки, де ти отримуєш саме шкірки.

але час – ключовий гравець в житті. поза тим, що життя – це не що інше як час, оликотворений, наповнений запахами, смаками, відчуттями... Час, окреслений межами однієї людини. людина – спосіб тривання часу.

так от цей час, він бо і визначає, лікує, дає зрозуміти, заспокоює, втихомирює, спонукає, підганяє.

можна цього боятися, а можна це прийняти і навіть почати насолоджуватись.

а ще, мабуть, можна трохи боротись ("боротись"). процес – це не якась машина, не доля, не бог і не фатум, він не визначає наперед як все має бути і не робить тебе своїм заручником. цей час -  процес – твоє власне творіння, але напівусвідомлене.  боротися з ним означає усвідомлювати його глибше, іншими словами – бути усвідомленим співтворцем процесу.

свобода винахідливого та цілеспрямованого самостворення. процес винахідливого та цілеспрямованого (усвідомленого) самостворення-самонаписання-самовиліплення-самомалювання-самопроектування-самобуття.

на Миколая

Мамі, татові, мамі, татові,
Олі, Ромкові, Тані, Тарасові, Любкові,
Оксанці, Маркіянові, Андрієві
На Миколая

Найкраще мені тут цього вечора сидіти і слухати щось таке як «Із янголом на плечі» Чубая чи «Хтось із дитям удвох» Бурмаки. Слухати і думати про те як на Єфремова в кухні Біляха сидить на пічці або на витяжці і спостерігає за дивним подарунковим дійством, кольоровими паперами, шурхотом цукеркових папірців, за тканинними янголами. А в той час на Маринецькій всі ще лише чекають, бо тут Миколай приходить вночі. Всі тут вже наче дорослі, але все одно, чемно лягають спати і чекають ранку і від тої дорослості анітрохи диво не применшується. І я знаю що скоріш за все комусь згадаються вечори перед Миколаєм на Франка – ми часом бавилися в свічадійвське «меморі» «Вертеп», а ще співали пісні про Миколая, які нас з Олькою на Кукурічках навчили…

О, а в Любка перший Миколай! І майже перший рочок! Скоро так!

Одним словом, на Україні, у Львові, на Єфремова і на Маринецькій, як і на багатьох інших, зараз буде диво. Це не метафора, не просто формальність. Це справжнє диво і ніхто ніколи не переконає мене в протилежному!

Тому гарного вам свята, кольорового Миколая, білого снігу і щоби було так тепло-тепло як Білясі на пічці!

Виписки зі статті Ергарда Бусека

Мені імпонує як цей чоловік думає і пише тут про Європу. Ви не знайдете нових геніальних теорій, сенсаційних заяв чи чогось подібного. Просто цитати, які мені доклали кілька пазлів до загальної картини світу, яка ще далека до завершення, та все ж...

Часопис «Ї» 1997, №9, ст. 4, Ергард Бусек. Європа ідей – утопія чи реальність.

Європа ідей останні 400-500 років є сильною, глобально діючою машиною модернізації, інновацій, та суспільної динаміки, тобто – «гарячим суспільством» у розумінні французького етнолога Клода Леві-Стросса.

Заснований на межі Середземного моря трикутник духу, культури та торгівлі сьогодні значно розширився, він перетворився в багатокутник науки та техніки, кодифікованого права і капіталістичної економіки, мистецтва, літератури, абстракції та логіки, просвітництва, демократії та універсалізму, гегемонії колоніалізму, націоналізму і еворцентризму.

(про Європу) Майже безмежна свобода індивідуума і групи поряд з екстремальним опануванням зовнішньої та внутрішньої природи, релігійний фанатизм поряд із радикальним секуляризмом, позмінне посилення капіталу, честолюбства і влади, але водночас толерантність, респект, авторономія і, врешті, добродушність.

Європа Західна у дзеркалі Північної Америки, так би мовити, персоніфікує історію її успіху, а у дзеркалі Росії, яка символізує поразку її власних бажань і власних уявлень про світ, але водночас є таємничим, і разом з тим чарівним, душевним «незнайомцем».

Танцювати під дощем. На диво весняне бажання мене наздогнало...

Тібор Дері в книзі «Любий бо-пер» (до речі, книга просто неперевершена!) любив починати речення фразою «послухайте, що я вам скажу»… Це якась дуже зручна фраза, мені також весь час хочеться нею почати.

Отож, послухайте, що я вам скажу.

За вікном дощ. За вікном взагалі-то грудень. За вікном ніч.

В навушниках Тіна Тюрнер і її «Dancing in my dreams». Диск цієї співачки був третім моїм CD по рахунку після «Моделі» Океану Ельзи, «Forever & Ever» Деміса Руссоса. Четвертим був диск Стніг «Brand New Day».

Але повернусь до Тіни. Оту пісню я любила так, що аж страх, могла слухати її надцять разів підряд. Мені тоді було мабуть років 13. До бабусі на село, куди нас, як ми тоді говорили, «засилали» на всі канікули, я незмінно тягнула подарований на День народження магнітофон. Закривалася в спальні і танцювала, або мріяла саме під цю пісню. Я тоді не знала англійської, не розуміла про що, власне, пісня. Але це й добре. Так я краще її відчувала.

В цій пісні мені чувся дощ. На початку – стук серця. А ще якісь наче ірландські мотиви. Я уявляла широке зелене поле з деревами обіч і сильну зливу під якою я біжу і мені добре, радісно, вільно.

Зараз є та ж Тіна і її танець в сні. Зараз є дощ. Навіть дерева навпроти. Єдине що поля нема.
Послухайте, що я вам скажу.

Я хочу вміти так як тоді закритись в кімнаті і просто довго-довго танцювати, щоб ніхто не бачив. Так від душі, так як тільки вмію. А ще хочу вміти так як тоді просто мріяти. Ні, ви не думайте, зараз я також мрію. Але тоді це було особливо, глибоко, пронизливо. Кожна мрія як насправді прожита мить. Мені часом забувалось, що я насправді не бігла через те поле, не бачила тих дерев, не мокла під тим дощем.

Ну так, все це можливо надто сентиментально, сопливо, як кажуть деякі мої знайомі.
А все одно хочу знову так вміти…

про речі

 

Звичайні речі не такі вже й звичайні якщо їх дуже-дуже полюбити ;)...

Варшава раз-два-три

Ніколи не думала, що перше, що мене найбільше вразить в чужій країні – це прапорці на номерних знаках автомобілів. Дивно так, але саме це явище змусило мене усвідомити, що я вже не вдома, я вже десь далеко-далеко і тут все інакше. Саме так – все інакше.

Слухайте, це не буде оцінка цього місця, це навіть не песимістична рефлексія, це не наслідок депресії чи чогось такого. Це просто пейзаж.

Тут холодно, вітряно, переважно вогко. Тут є річка, сіра-сіра, на її фоні білі чайки виглядають ще білішими.

Тут приємні люди, переважно дуже ввічливі і усміхнені. Мені подобаються тутешні типажі, як на мене дуже симпатичні. Особливо цікаво спостерігати за старшими панами і панями, які, не залежно від свого фінансового становища, виглядають якось так доглянуто, щось на зразок вбогої шляхетності – вбогий вигляд і шляхетна постава. Дідусі тут часто носять білі (колись білі) мешти і коричневі або картаті капелюшки. Ці дідусі дуже формальні, навіть трохи строгі.  Вони мені подобаються, але я їх трохи боюсь. Шкода, що молодь, і тут йдеться не лише про поляків, а в принципі про молодь, втрачає великою мірою оту самобутність. Нема якоїсь характерної постави, характерного стилю, манери. Є, звісно, відмінності. Але того, що мене захоплює в цих старших людях нема, майже нема.

На рекламних постерах звертання на «ти», а не на «ви», це теж незвично і дуже безпосередньо.
А ще я чомусь тут не відчуваю передсвяткового духу, хоч теоретично вже якраз час.

Транспорт. Транспорт. Транспорт. Транспорт + книжка (я виняток, я так на жаль не вмію)

Добре їхати коли надворі темно. Тоді всі будинки схожі на мурашники, які світяться зсередини. І через міст над Віслою також добре їхати пізно ввечері - вогні помножуються і від того чомусь крутиться голова.

...

Варшава і чоловіки

Інтуїтивно...

Останнім часом відчуваю, що упускаю щось важливе. Не сьогодні і не вчора, це не стосується конкретно тільки мене. Просто в світі стільки всього робиться. В нас в країні стільки всього стається. І всі смикають за якісь нитки і намагаються розв'язати найзаплутаніший клубок з людських життів, трагедій, грошей, свят... А він чомусь тільки ще більше заплутується. А часом, знаєте, здається що вже от-от вийде, а тоді виявляється, що забракло одної дії, або що ми помилились десь раніше і зараз вже нічого не вийде. І все починається спочатку.

Інтуїція то така штука, яка щось підказує, але робить це в дуже тихий і "нечитабельний" спосіб. Щоб її зрозуміти, треба посидіти і помедитувати, як над каменем зі стародавнім надписом, який майже втратився. От коли в вас в голові наче крутяться якісь думки, або десь в грудях є таке відчуття, що ви вже майже знаєте, що потрібно робити, але це "майже" може тривати і тривати, і тривати і тривати. Так от, це вона, інтуїція. В неї трохи проблеми з дикцією, зате вона знає більше ніж наше свідоме, більше.

Читати статті, дивитись фільми, чиїсь виступи, читати книги, писати щось самому, говорити з людьми, думати, думати, думати...

Інтуїтивно я відчуваю, що цей світ добрий, але йому погано

що можу щось зробити, але не знаю що саме.

що багато чого поганого могло б не трапитись якби люди більше ВІДЧУВАЛИ.

Інтуїція... Мені здається, вона багато що в цьому світі вирішує, незважаючи на те, що говорити про неї чи від її імені якось ніби непристойно. Скажіть політикові чи бізнесменові чи науковцю, що інтуїтивно ви відчуваєте, що зробити варто те і те. Думаю, 90 % з них вас засміє. Сьогодні всім потрібен "тверезий погляд", "переконливі аргументи", "цифри", "беззаперечні факти"... Однак, я переконана, що більшість з них в своїй кар'єрі, роботі, досягненнях, інтуїцією послуговуються навіть частіше ніж розумом, просто вони не зізнаються в цьому.

Зимове червоне...

Дивні люди ХХ століття

Яке прекрасне фото! Шептицький тут як гора, такий великий і величний, водночас якийсь дуже близький. А Вільгельм ще такий хлопчик, зовсім юний, відсторонений і нахабний. І Дивне було це ХХ століття, дивні зустрічі дивних людей з дивними поглядами і мріями. Що б вони сказали про наше "сьогодні"? Хто зна... Однак відчуваю до них невимовну симпатію, яка абстрагована від їхніх поглядів і дій, а просто як до дивних людей ХХ століття, яких важко зрозуміти, але про яких хочеться думати.

 

Тільки питання

Чи може світ бути інакшим ніж він є?

Чи можуть люди бути добрішими, повітря чистішим, вода прозорішою?

Що означає історія людства з часу його зародження? Рух вперед? Прогрес? Регрес? Цивілізування? Розвиток? Псування (людини, планети)? Може просто існування? Просто так і ніяк інакше, і не відомо чому…

Хтось проживає життя і щасливий померти бо вже несила жити. А хтось помираючи сповнений сумом за своїм прекрасним життям. Хтось живе в достатку від народження і до кінця своїх днів. А хтось в цей же ж час знає тільки злидні. Хтось мріє. Хтось заробляє гроші. Хтось народжує дітей. Хтось вбиває людей. Хтось вірить в Бога. Хтось думає, що він бог. Хтось їздить на велосипеді. В когось в гаражі 5 автомобілів…

 Куди нам рухатись далі? Думати про високе? Чи тихо працювати на своєму місці? Пориватись до змін? Чи прийняти вже існуючий стан речей? Вірити в те, що ще ніколи не траплялось? Чи пророкувати майбутнє виходячи тільки з того, що історія людства вже містить?..
Робити все це водночас?

Ах, чи може цей світ бути інакшим ніж він є?

Історія, філософія, політика, економіка… все це схоже на салат Олів’є – картопля з горошком і з ковбасою, морквою, кислим огірком, і майонез, неодмінно майонез, дрібка солі, трохи перцю – вуаля – універсальна страва – замість салату, замість гарніру, замість масла на хліб – на обід, на вечерю, на сніданок – в ресторанах, в їдальнях, вдома.

Це втомлює, набридає, лякає. В певний момент починаєш відчувати себе курчам, яке загнали в курник і немає звідти виходу, цілу ніч сидіти і слухати незрозумілі прицмокування старих курок і півнів поруч, і похрюкування свиней під карником, і плямкання корів отам навпроти, і тупання коня за стіною.

Брррр. Холодно.

Які в тебе політичні погляди? Ти лібералка? Комуністка? Консерваторка? Анархістка? Соціалістка? Націоналістка? А яка форма державного правління на твою думку найкраща? Монархія? Республіка? Якщо республіка, то яка: президентська, парламентська, змішана, радянська? Федерація? Конфедерація?..

В кого або що ти віриш? В Христа? Будду? Аллаха? Єгову? В Ідею? В Ніщо? Заратустру? Дао? Зевса? У всіх відразу? Не віриш взагалі?..

Що ти слухаєш? Рок? Джаз? Етно? Блюз? Поп? Класику? Реп? Транс? Ска? Хаус? Хіп-Хоп? Диско? Індастріал? Ембіент? Техно? Без різниці? Птахів? Нічого не слухаєш?..

Що ти дивишся? Що ти їж? Що ти читаєш? Що ти одягаєш? Де відпочиваєш? Що куриш? Що п’єш?

Де ти живеш? Як ти живеш? Навіщо ти живеш?

Що це за світ, в якому ти живеш?

Людино, хто ти?