Майже рік тому (17 жовтня) на стіні, що по вулиці Вітовського, навпроти головного входу до парку ім. Богдана Хмельницького, з’явилися нові малюнки. Шухевич, Бандера, Коновалець, Стус, Шептицький, Франко, Леся Українка, Шевченко, Богородиця. Проект ініціювало спільно студентське братство Українського Католицького Університету.
Трохи більше ніж місяць тому (24 серпня) з нагоди дня Незалежності України на тій же ж стіні був втілений інший проект, головною темою якого було місто Львів. Вулиці, дерева, леви, будинки, Христос. Організувало акцію управління сім’ї, молоді та спорту Львівської міської ради, запросивши до участі художників зі Львова, Моршина, Дрогобича, Луцька, Ужгорода та Києва.
Стіну, що є полігоном для втілення новітніх художніх ідей, маю нагоду бачити щодня по дорозі до університету. Щоранку протягом хвилини, заки трамвай проїжджає повз парк та стоїть на зупинці, я вдивляюся у ті малюнки і шукаю щось нове, чого не було вчора і що є сьогодні. Первісні варіанти настінних художніх творів живуть не довго. Після кількох днів «експонування» у чистому вигляді малюнки «підправляються» колегами-художниками. Переважно це розлогі автографи, або ж одвічні послання на кшталт «violence is the only way», «свободу…» комусь там, чи «I love you СРСР». Не дивує також і те, що жіночі обличчя поростають вусами, а у чоловіків з’являються зайві частини тіла.
Я думала, що тут, у світі вуличного арту, відсутні правила, відсутня професійна солідарність, зрештою, проста повага до творчості інших. Може так, а може й ні. Одне тепер знаю напевно – в них є свої моральні табу.
Богородиця з проекту річної давності «пережила» всіх своїх сусідів, більше того – без жодного стороннього втручання. Те саме з Христом – хоч проект новий, більшість першомалюнків (між іншим графіка як на мене дуже вдала і колоритна) покрилися наступним шаром фарби, але не Він.
Не хочу щоби це прозвучало категорично, але для мене контингент молодих людей, чиїм захопленням є вуличне художнє мистецтво, ніколи не асоціювався зі спільнотою віруючих практикуючих християн. Це не якийсь безумовний абсолютний висновок, а радше інтуїтивне бачення. Окрім того, показником певного роду моралі для мене є не стільки слідування тій чи іншій традиції, почитання святих чи виконання обрядів, скільки буденна постава людини і її стосунки з оточуючим світом. Відтак, люди, які здатні «розмалювати», хоч я б радше сказала «помітити» будь-яку стіну в місті – починаючи від сірого сихівського під’їзду і закінчуючи щойно відреставрованою пам’яткою архітектури на пл. Ринок – це явно не зразки чемності та моралі. Шанувати віру інших, але не шанувати чужої праці – це абсурд.
Відтак, переді мною постало питання: що стримує «художників» від розмальовування двох зображень, які для одних означають дуже багато, а для інших – взагалі нічого?
Розмірковуючи, я дійшла висновку, що існує багато факторів, які пояснюють таке явище.
По-перше, як на мене, у Львові живе тягла і стійка традиція віри. З огляду на ментальні особливості галичан, львівське християнство (в більшості своїй греко-католицтво) має ознаки загального морального обов’язку. Часом цей обов’язок заступає щиру віру, але зараз не про це. Говорячи про молодь потрібно розуміти, що не зважаючи на сучасні тенденції відходу від традиційного християнства, та й віри взагалі, людина, яка виховується в такому середовищі (як Львів), апріорі буде плекати може й несвідому, але повагу до певних знаків і символів, важливих для більшості оточуючих.
По-друге, можу припустити, що часто людьми керує своєрідне відчуття непевності. Не залежно від того, чи людина є християнином чи мусульманином, євреєм, чи атеїстом – вона ніколи не знає на 100% що і як. Віра в бога – християнського, Аллаха, Єгову, Будду чи будь-якого іншого бога, не дає абсолютного знання щодо того як влаштований світ. І саме це неповне знання породжує сумнів і стримує від багатьох вчинків. Бо завжди залишається питання «А що, якщо раптом…?» і продовжуючи «…бог існує, хоч я в нього не вірю», «…Будда це і християнський бог, тільки в іншій іпостасі» і т. д. Думаю, людям не підіймається рука на ці зображення, бо вони їх бояться. Більше ніж Шухевича, Бандеру чи Коновальця хоч в існуванні цих впевнені куди більше…
Можливо існують й інші причини, до яких я не додумалась. Зрештою, час покаже.
