осінь за мурами

 

Власне, це не зовсім історія, а так собі, спостереження, типове львівське ранкове споглядання)…

Отож, був ранок, я відчитала свою лекцію у консерваторії, про культуру Месопотамії, і брела під сірим осіннім небом у бік площі Ринок. Думок крутилося в голові багато, а крім того, у вухах ще відлунювали химерні коридорні оркестри Львівської музичної академії… Осінь, особливо якщо вона сіра і вогка, завжди викликає в мене якісь нерозбірливі тривожні відчуття, які виринають ні звідки, а потім, як тільки надворі трохи проясніє, так само в нікуди зникають. Але в той ранок небо не ясніло і я тягла за собою свої думки, химерну коридорну музику і оті чудернацькі осінні відчуття… 

А я знаю де у Львові завжди ясно, завжди тепло, завжди затишно, яка б погода не панувала, які б настрої не нуртували… Це мої Мури. Взагалі-то каварня називається трохи по іншому, але слово Мури – воно так пасує до тог, чим для мене є це місце. Вони не в’язничні і не оборонні, вони рідні. Я приходжу туди і знаю – Ефіопія Харар – кава з кислинкою, дика кава, росте дуууууже високо в горах, середньої міцності. І ще я знаю кандизований імбир – буде щипати язик, його захочеться виплюнути, але якщо таки проковтнути – всередині розливається особливе відчуття тепла і свіжості водночас, а ще цей незвичний, більше ніде не спробуваний, смак… Іноді щастить і можна взяти до морозива кленового сиропу, або м’ятної есенції, або обнюхатись екзотичних чаїв і трав’яних сумішей і в кінці замовити звичайний чорний чай, який після такого нюхового дегустування буде смакувати незвично і по новому.

Тут можна просидіти 2-3 години і бути єдиним клієнтом, але можна й потрапити у незвичну компанію, так як того разу: київська екскурсія, діти десь так класу восьмого із класним керівником у спортивному костюмі – я думала вони помилились (тут це часто буває) дверима і хотіли зайти в Майстерню шоколаду, але вони з шумом (зовсім не притаманним цьому місцю) розсілися за трьома маленькими столиками і замовили каву (только эсли коффе натуральный, не растворимый, ггг;) і капучіно. За групою зайшли два іноземці, здається іспанці, які не говорили навіть англійською і довго, кумедно пояснювали чого хочуть. Ще в кутику заховався чоловік зовнішності дизайнера інтер’єрів (ну, ви знаєте, є такий характерний в них вигляд). І на додачу двоє фотографів фотографували процес приготування гарячого шоколаду (до речі, мого гарячого шоколаду) і пережартовувались із офіціантками…

Окрім колоніальних товарів у цьому місці є щось від колоніального клімату - теплого, ясного, приємного, пропахлого спеціями, чаєм, музикою...

Одвічне припущення матриці

Мені здається, що вони це спеціально з нами роблять.

Мені здається, що немає іншого сенсу у всіх цих подіях, окрім як прив’язати нас до невидимої павутини тем і слів, тих, які потрібні та вигідні їм. І нема різниці що саме ми будемо думати стосовно цих тем і слів, на чийому боці будемо, головне щоби ми думали про це і тільки про це. 

Головне, щоби у нас не залишалось часу і сили, бажання та ідей, креативу, творчості, моральної наснаги для чогось іншого, наприклад для самоосвіти, наприклад для доброї справи, наприклад для читання, наприклад для споглядання, так давно зневаженого і вилаяного, обізваного бридким словом «неробство» (хоча по правді, то споглядання не має нічого спільного із неробством, навпаки, часом це неабияка праця, оце вміння сконцентруватись і вийти думками за рамки павутини, за рамки того, про що нам говорять ми маємо думати).

Я зупинилась на мить і подумала – що я можу зробити? Що я можу зробити доброго, коли мої думки, все моє внутрішнє єство сповнене тривоги, якогось священного гніву на тих дебілів, які й не заслуговують ні на що священне, в тому числі і на гнів. На гнів народу вони також не заслуговують, бо вони такі низькі і брудні, такі слизькі, такі дво-трьо-чотириликі, що й не розбереш ніколи і ніде хто з них хто.

Бачте, не лише про політику йдеться. Те саме я відчуваю іноді й стосовно освіти, різноманітних закладів та інституцій, які наче покликані нести людям зерно істини, натомість несуть, як моя бабця каже «г…мно на патичку», і змушують нас його їсти і вдавати що ми отримуємо насолоду.

Думаю, мені пора потрохи звільнятись від усього цього, бо відчуваю, що лише звільнившись зможу стати повноцінною людиною, повноцінною особистістю і зробити свій повноцінний внесок у щось по справжньому добре та корисне, а не в чергове «г…мно на патичку».

Смішне кіно, або ми добре граєм свої ролі

До чого безглуздими і абсурдними можуть іноді бути наші дії. Я завжди з цього дивувалася, з себе в першу чергу. Та ще більше вони видаються безглуздими і абсурдними, коли не є вчинками одиниць, а сотень тисяч людей, сотень тисяч живих мислячих організмів, які мають вміння, таланти, бодай крихту почуття гідності, а якщо й ні - то інстинкт самозбереження точно.

Я читала книжку про одного тирана, який був втіленням всіх тиранів світу у всі часи. В книжці було написано про його життя і життя людей довкола нього. Я читала про найвигадливіші звірства і найжахливіші злочини, про море пафосу, яким би можна було затопити всю сушу на планеті, про таку багатоповерхову брехню, що ніхто ніколи і ніде не знав що правда, а що ні, кому можна довіряти, а кому ні, а тому в державі не було більше потреби у правді і довірі, бо ніхто не міг сказати що це таке, а якщо й міг, то ніхто б йому не повірив. Отож, вони зникли як мамонти, як динозаври.

Було також про людей, простих, звичайних, смертних. Вони працювали, відпочивали, розважалися. А коли приходив тиран і вбивав їх тисячами, коли ґвалтував першу жінку котра йому трапилася, коли заливав їхніх дітей цементом і підривав цю брилу в морі, коли продавав їхнє море і робив з їхньої землі пустелю… вони тільки злегка хитали головами, а потім кричали «Хай живе наш правитель, добрий муж, мудрий чоловік!», або ж не кричали, а просто стояли мовчки і дякували якимсь там богам, що цього разу конкретно для них все минулося. А ті кому не минулося… їм зрештою вже не було жодної різниці.

А тиран, тиран з-поміж них усіх був найнещаснішою людиною, він не належав собі, а був наскрізь прошитий нитками, за які його смикали наче маріонетку. Він вбивав тих, хто смикав, та на їх місце завжди приходили нові актори. І він грав свою маріонеткову роль, він не думав, не відчував, він просто грав.

Я читала книжку і думала собі, що це всього лише книжка, хай навіть і геніальна, але тільки книжка. Якщо в ній і є доля правди – то це правда минулого, правда історії, тієї яку я вже декілька років намагаюсь осягнути в стінах університету. А я ж живу в сучасності, все це не про мене, не про мою країну.

І я зрозуміла, що ці мої думки – це беззвучне кивання головою в бік книжкового тирана, байдуже «так» всьому, що на початку я називала безглуздим і абсурдним, всьому тому з чого сама я дивувалася і, знаєте, та навіть осуджувала.

Я живу в країні, яка зовсім не на шляху до диктатури, бо вона вже в ній, уми її людей вже поневолені, як писав Мілош. Та ні, не «вже», а «все ще». Ми не позбувалися цієї неволі ні на мить, навіть тоді коли думали, що позбулися – ми тільки притупили її, сховали глибоко в кишеню, як ті батьки свої почуття, коли їхніх дітей підривали в морі.

Я живу в країні де абсурду на стільки багато, брехня на стільки поширена, а безглуздя на стільки буденне, що ми й не помічаємо їх більше. Для нас, як для тих людей з книжки, нема іншого життя, бо ми його не знаємо, якщо ж нам його хтось пообіцяє – ми більше не повіримо. І навіть коли ми бачимо що десь в іншому місці й є те інше життя, ми не віримо в те, що воно можливе тут.

З того часу як цей народ начебто звільнився від жахливого політичного утворення («потворення»), кажуть, виросло аж ціле покоління, яке не знало тих часів, не знало «режиму» та «ідеології». І, кажуть, це покоління інше, має щось змінити, мусить щось змінити, воно ж бо вільне. Але це така ж брехня як і багато що в цій державі. Бо це покоління надії має своїх мух в голові, свої залежності, які з часом можуть виявитися куди гіршими за неволю. Тому то ми й не дочекаємось ніяк змін, справжніх гарячих чи холодних революцій, яскравих лідерів, людей честі, за якими підуть інші, та які не стануть такими ж тиранами як попередники.

Ми йдемо в кіно, платимо кілька десятків гривень і дивимося останній фільм про диктатора, й від душі сміємося з нього. Та по правді ми сміємося з себе, глибоко в душі всі ж бо ми знаємо, що тільки б вистачило часу – і ми матимемо нагоду отак від душі сміятися з кожної хвилини свого власного життя, воно буде таке як втому кіні, як в тому смішному абсурдному кіні.

В тій книжці не було кінця. Така особлива вона. А отже цей геніальний автор дав мені право, чи скоріше завдання, додумати закінчення. А я собі поставлю за завдання його ще й втілити.

Справа наших рук...

ті, що були перед нами.
фото взяте з http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/

 Нам кажуть, що все набагато складніше ніж може здатись на перший погляд.

Юнацький максималізм і відсутність досвіду служать чудовими аргументами, щоби відбити в нас бажання що-небудь робити.

Однак, нам потрібно жити, і з-поміж усіх тих, хто поблажливо (часом зневажливо) поглядає на нас з висоти свого досвіду і з-під брезенту життєвих здобутків, нам чи не найбільше є що втрачати – все своє майбутнє, все своє життя, свій талант.

Ми не маємо сотень гектарів землі і будинків, багато з нас навіть маленького помешкання не має, ми не їздимо на автомобілях, ми не маємо нагрітого робочого місця і численних зв’язків, наукових ступенів, незламного авторитету…

І хоч ми маємо більше ніж мали наші батьки, ми не маємо майже нічого, а тому маємо майже все. В нас є наша молодість, наша внутрішня сила, наші направду широкі можливості в цьому світі.

Окрім того в нас є свобода, яка, хто б що не говорив, існує до тих пір допоки ми в неї віримо, а не допоки її не заборонять.

І нашою найбільшою помилкою буде не скориста з цієї пори, з цього часу, який ми з вами оликотворюємо.

Великі речі починаються з малих кроків, з несміливих, але щирих ідей. Великі речі починаються з друзів, які спробують з вами не лише п’янкий смак слави і успіху, а й гіркоту помилок і навіть сорому.

Великі речі – справа рук маленьких людей. Справа наших рук.

п.с. тут не написано абсолютно нічого нового і вражаючого. це звичайна, нічим не оригінальна думка, якою мені сьогодні захотілось поділитись зі своїми друзями - з тими кого я бачу щодня, з ким я спілкуюся, розважаюся, вчуся, на кого я можу покластися і з ким можу робити свої маленькі-великі справи. В моєму житті не раз було так, що для того, аби я змогла щось зробити, мені потрібен був хтось, хто скаже мені дуже звичайні, але дуже потрібні слова, які я знаю, але які надалі потребую чути, знову і знову.

Реквієм за диким виноградом

Є два місця у Львові повз які я більше не можу проходити просто так, щоб в голові не виникало спогадів, а в серці якоїсь навіть трохи злості. А втім, найбільше що виникає – це нерозуміння.

Обидва місця мали душу – зелену влітку і навесні, жовто-червону восени, і павутинну взимку. І цю душу хтось колись посадив, виплекав її форму, викохав кожен пагінець. Ця душа давала плоди – маленькі темно-сині ягідки, які людині може й не сильно до вподоби (люди ж вони такі, сьогодні вкрай перебірливі), зате птахам у скупі зимові пори були за манну небесну. Синиці забувались, розкошуючи серед павутини дрібних пагонів, між якими ховались грона диких родзинок… забувались і можна було підійти впритул, роздивитися це полохливе чудо в найменших деталях. 

Для першого місця душа була ще й захистом перед гамірною дорогою, вона щільним зеленим живоплотом відгороджувала затишне подвір’я перед будинком, де ростуть яблуні і де бавляться діти, від машин та сотень пар чужих очей. Водночас вона не сковувала зовнішній простір вулиці, слугувала окрасою, яка змінюється, дихає, живе і приносить користь.

Для другого місця душа була чимось на зразок рятівного кола. Це місце – такий собі лабіринт із дуже незручними сходами, який єднає між собою дві вулиці. По один бік проходу – багатоповерхові будинки, подвір’я з виліпленими героями Вінніпухіади, кущі і стара-престара розлога плакуча верба. А по другий бік – майже глуха сіра металева огорожа, заввишки десь зо два метри, яка відділяє тенісні корти. Саме зі сторони кортів хтось колись посадив душу. Те, що посадив зрозуміло з регулярності стовбурів, з того як повилися пагони. Це було єдине, що прикрашало шматки старого, погнутого, роками нефарбованого металу, який, особливо в пору пізньої осені чи ранньої весни, створював би атмосферу прогулянкового двору для в’язнів-довічників, якби не ця гуща пагонів з гронами диких родзинок і незмінним голодним птаством. 

Чомусь душі не стало, ні одної ні другої. Їх зрубали, знищили, якось так просто, наче нічого й не сталося, наче це не душа, а просто собі ніщо. А вона нікому не могла заважати, вона нічого не нищила – ні штукатурки на стінах, ні фундаментів, нічого, вона тільки прикрашала, вдихала життя в наш міський машинний простір, зрештою, вона видихала наш кисень, і годувала птахів, яких ми не годуємо. Вона не займала функціонального простору на якому можна щось збудувати чи змонтувати чи посіяти петрушку при загазованій дорозі. На місці душі немає нічого, тобто на місці душі утворилося ніщо, як в «Нескінченній історії» Міхаеля Енде.

Особливий фотоальбом

Я неймовірно люблю фотографії. Я не завжди вважала (і навіть зараз часом в цьому можу засумніватися) що фотографії це добре. Був час коли я принципово нічого не фотографувала (тепер іноді дуже про це шкодую) і не хотіла щоби мене фотографували (зокрема і тому що не вважаю що я фотогенічна). 

Це дещо особливе, знаєте... Я ніколи не захоплювалась фото-мистецтвом власне як мистецтвом (хоча тепер навіть полюбляю побавитись фотоапаратом і зрідка в мене навіть виходить щось гідне, але будьмо чесні, це радше тренд, бо зараз фотографує кожен другий), для мене фото - річ ну майже метафізична. Ми якось звикли до того, що зображення - це лише зображення, тим більше що воно всюди - на рекламних щитах, в журналах, рухоме на телебаченні. Ми вже майже не сприймаємо фото як щось, що покликане нас із чимось поєднати, або розказати нам якусь історію. Навіть репортажні фото - це тепер мистецтво, а не метафізика (мистецтво як таке - це також метафізика, але тут вартувало би просто пояснити які для мене бувають метафізики і які бувають мистецтва, і тоді б не виникло питань, тільки шкода місця і вашого часу). 

В цьому, власне кажучи, нема нічого дуже поганого. Однак мені (і це безумовно тільки моя проблема) бракує тої історії, бракує внутрішнього об'єму фотографії - це коли тобі видається що ти як в Хроніках Нарнії, раптово можеш провалитися в те зображення, бо задній план - це не студійний антураж і не постановочні декорації, і не випадковий клац (а з появою цифровиків цих випадкових клаців... та ну, майже все зараз випадковий клац, бо йому нема ціни, не те що був кадр фотоплівки), а історія. Тю, говорю як якась зашкарубла консерваторка. Не подумайте що я проти цифри, зрештою в мене самої якраз вона, добре хоч не мильничка...

Можливо ви також відчуваєте різницю між тим що є фото наших батьків і що є фото наші. Якщо відсіяти якісь інтимні сімейні сентименти, забути про моду на чорно-білість і сепію і на ретро. І просто відчути що різниця й надалі залишається. І це якраз різниця об'єму і метафізики. Безперечно, зараз також робляться такі фото. Але ж як вони губляться серед всіх інших зображень, як їх важко побачити, знайти. І все ж, коли раптом натрапляєш (в альбомі друзів, на якомусь сайті, та де завгодно) - то чітко розумієш чому це фото притягує, де його магніт.

В мене є старі сімейні альбоми і я вважаю їх великим скарбом. Але зараз хочу довершити ці роздуми не моїми фотографіями, а тих людей (всі вони відомі), які потрапляли в мій фокус протягом останнього часу. Цінність цих фотографій для мене і в тому хто на них зображений, і в тому які вони самі, ці фото. Скажу чесно, в деякі з них я провалювалась з головою - думками і емоціями.

 Густав Клімт з котом 

на І курсі я клеїла цю фотку на всі свої зошити:)

 Не журись!

я недавно виклала це на своїй сторінці FB і 

прикольно було дивитися як багато тих, хто є на цій 

світлині пише коментарі, якісь свої спогади, думки... 

Я тоді знову слухала Морозова, Чубая, перечитала Мальву Ланду, 

а ще вивчила Сахару Панчишина.

Олдос Гакслі

Всі знають його "Дивний новий світ". 

А я випадково зачиталась "Жовтим Кромом", 

що просто кардинально відрізняється від першого твору. 

Не знаю чим, але він мене таки "приручив", як отого кота.

Жак Дерріда

А це взагалі випадковість. Мене ніколи особливо не цікавила деконструкція. 

Але якось довелось подивитись фільм про цього філософа 

і я більше ніколи не забуду як виглядає, а ще який голос в цього чоловіка.

 Грицько Чубай

з цим паном в мене взагалі дуже довгі стосунки. 

Мій улюблений поет, що тут ще додати.

А якщо в тебе є улюблений поет - то це майже те саме що ти закоханий в цю людину.

 Амадео Модільяні

Напевно якби я його знала особисто то страшенно б не любила. Скільки читала його біографію, ну такий собі мачо і п'яничка, і взагалі...

А от картини його, особлива ота жінка в помаранчевому светрі...

Коли дивлюсь на це фото то мені здається, що він зараз мені скаже 

"ну то що, по чарці віскі? бо як ні, то чого я тут розсівся і пантуюсь перед тобою?"

Умберто Еко

Про нього знаєте мабуть багато.

Але моя коронна історія останнім часом (почута від викладача в університеті)... Зрештою, просто процитую уривок з його "Вічного фашизму" де він сам все розказує.

"В 1942 году, в возрасте 10 лет, я завоевал первое место на олимпиаде Ludi Juveniles, проводившейся для итальянских школьников-фашистов (то есть для всех итальянских школьников). Я изощрился с риторической виртуозностью развить тему «Должно ли нам умереть за славу Муссолини и за бессмертную славу Италии?» Я доказал, что должно умереть. Я был умный мальчик."

 Фріда Кало і Дієго Рівера

Я люблю їхній синій будинок і мене вражає історія їхніх стосунків.

На фото вони на демонстрації. Соціалістами були. А ще в них якийсь час жив Троцький.

Словом, дуже особлива пара, з дуже особливих людей.

Клод Моне.

Знаєте, я собі його уявляла дуже симпатичним молодим чоловіком, струнким, з модним тоді білим припіднятим коміром, з хустиною на шиї і коричневою маринаркою.

Бо хто ж іще може малювати ті мої улюблені поля квітів і дерева і жінок з парасольками... 

Я дуже довго сміялася, насправді сама з себе. 

Моне тут саме такий яким має бути - неперевершений!

Яцек Куронь і Вацлав Гавел

А оце вже зовсім недавня історія, у всіх значеннях.

Фото показав мені один  знайомий.

Особливі люди, які так багато означають. А які безпосередні і прості.

п.с. таких фотографій є ще багато. і знаєте, всі вони мене страшенно надихають. я хочу мати такі фото на які колись хтось подивиться і пірне в них так як я пірнаю в ці.

випадково знайшла сьогодні те, що написала як була зовсім малою...

коли ітимеш по дорозі

і випадково знайдеш сонце

візьми його і заховай в кишеню

а коли стане зовсім темно

так темно що не бачитимеш навіть вікон

ти витягни його

нехай всміхнеться

оце й буде життя.

Чиста побутова обсервація ІІІ. Або "Трамвай поділився на 3"

Їду в трамваї, стою в другому вагоні, якраз посередині. З кінця вагону хтось передав гроші на квитки - 2 грн. на три студентські (майже без здачі, так що все нормально). Трамвай переповнений, тому підійти до водія самостійно людям з кінця трамваю неможливо. Ну і передають ті 2 грн., через мої руки теж пройшли, якось всі чемно уточнюють що саме 3 студентських... Пройшло декілька хвилин і квиток повернувся. Квиток, а не квитки - 1 повний і здача. Коли дійшло до мене я попросила передати назад до водія і пояснити ще раз, що має бути 3 квитки, може там три особи їде, один квиток їх не врятує. Люди передають назад. І тут я чую, як десь посередині трамваю починає обурюватись якась старша жінка, мол чого це я маю передавати вдруге, йдіть ви в баню, обійдуться одним, передайте назад. І люди чемно передають в другий бік. За цим разом передача оминула мої руки і хтось отримав свій непотрібний 1 повний квиток.

А тепер давайте подумаємо, що в нас виходить:

1.Є собі людина, студент (або 3 студенти), які зайшли в трамвай на зупинці, де нема кіоску щоби купити квиток. Вони мають право купити його в трамваї. За згаданих вище обставин змушені передавати гроші десятками рук до водія. Люди  хочуть щоби все було чесно і не планують їхати зайцями.

2. Є ті, ким передають гроші. Переважно це сидячі пасажири, бо їм легше, руки вільні. От ці пасажири й поділилися на 3 типи:

І - жінка, налаштована агресивно-негативно по відношенню до студентів, які передали гроші (хоч вона тих студентів навіть не бачила) і по відношенню до людей взагалі, бо те як вона говорила можна окреслити трьома словами: голосно, злісно, по-хамськи.

ІІ - основна маса людей, яким абсолютно все одно в який бік, скільки разів і для чого передавати квитки чи гроші і також їм абсолютно все одно чи дійшли ті квитки до адресата, чи бува не помилився хтось з тих що передавали з інформацією (бо хтось таки та й помилився, або тупо проігнорив інформацію про 3 студентських)

ІІІ - пасажир Х (це типу я, фу, це дуже нескромно, але пишу як було) який налаштований активно-позитивно по відношенню до тих студентів, який здійснив спробу все виправити АЛЕ...

Чия позиція в результаті продиктувала кінець? Відповідь зрозуміла. Якщо говорити з деяким перебільшенням, то виходить, що люди, які хотіли зробити все чесно і правильно, - порушили закон (якби був контроль, що зараз в трамваях не рідкість, то двох з трьох студентів оштрафували б на 20 грн. кожного), лише тому, що комусь іншому було ліньки зробити 2 простих рухи і сказати три прості слова, а більшості було просто все одно.

Іноді дивуюсь, на скільки звичайна житейська ситуація з абсолютно хаотичним і випадковим підбором учасників, точно відтворює ментальність, стан всього суспільства.

п.с. будьте ввічливі в громадському транспорті, ОСОБЛИВО коли він переповнений і незручний, це створить приємнішу і зручнішу атмосферу! Погодьтеся, краще їхати коли люди, які затиснули вас зі всіх боків усміхаються вам і кажуть "перепрошую, я не навмисне", аніж плюються на вас слиною "чого штовхаєшся, відійди, я шо винен шо тобі тісно"!!! Просто потрібно пам'ятати, що в ситуації коли влада не завжди дбає про наш комфорт і побут, ми насправді можемо полегшити собі життя, але часом в українців проявляється яскравий мазохістичний елемент і ми навіть простими посильними речима не хочемо собі допомогти.

Чиста побутова обсервація ІІ. Або давайте вип'ємо за "последний новый год!"

За сусіднім столиком сидить собі компанія туристів. На скільки мені вдалось ідентифікувати - з Санкт-Петербурга. Такі веселі і цікаві молоді люди. Говорять, що "Львов - прекраснейшый город" і що "Кофе закупили на 400 гривен". Де ж вони цю каву купляли, що така ціна, або ж скільки вони її купили? Не важливо, зрештою, головне що радості з цього приводу, як каже моя бабця - повні штани!

Замовили всі четверо каву, окрім тої що накупили. Мій улюблений сорт - Ефіопія Харар. До кави всі наявні десерти (сирник, штрудель, морозиво, шарлотку, італійські сухарики). На один стіл все не поміщалося, тримали на колінах. І якісь вони всі такі безпосередні і потішні були! Свято життя!

Кажуть, що хоч у Львові тепліше ніж вдома, все одно змерзли. Замовили глійнтвейн. Його вже зовсім нікуди ставити. Постарались і швиденько покінчили з половиною десертів. От і місце на столі з'явилось.

Почали пити.
Тост перший: За последний новый год!
Тост другий: За последний новый год!
Тост третій: За последний новый год!
Тост четвертий: За то, чтобы этот последний новый год каким то образом стал не последним!

До цього останнього подумки доєдналась і я, допиваючи до дна свій апельсиновий сік.