новий рік

 

не боятися тихих слів і голосних поглядів

жити згідно сенсів, що народжуються глибоко всередині

ходити новими дорогами і читати невідомих авторів

бути справжнім, що іноді також означає трішки прикидатись

не боятися невороття

не боятися квитків в один бік

вміти закривати очі й вуха, коли світ занадто голосний і занадто блискучий

вміти чекати без метушні

не боятися радіти щастю, якого не чекаєш,

любові, якої не шукаєш,

почуттям, яких не знаєш

не боятись смерті і пустих вулиць,

любити злих людей

і взагалі любити.

Портрет IV. Бармен

Він

високий, худий, років 35, але зовсім сивий, як Річард Гір - тільки волосся пряме, не в'ється. завжди усміхнений, завжди трохи заклопотаний. йому пасує чорний світшот і шоколадного кольору фартух поверха. в очах такі маленькі веселі бісики - він не підморгує, але вони в якийсь інший спосіб вилітають з двох блакитно-сірих великих озер і лоскочуть відвідувачок.

гарні великі чоловічі руки, дуже акуратні нігті. до чого б він не торкався, здається, що робить це з невимовною любов'ю - будь то кавомашина, свіжий круасан, який він пакує у гарний паперовий пакет чи срібні щипці, якими накладає імбирне печиво у глиняну тарілку.

якщо слухати його із зактритими очима, здається, що говорить 20-річний юнак. якщо дивитись на його рухи, здається, що це особа голубої крові. якщо просто стати з ним поруч, стає зрозуміло, що це проста, тепла і напрочуд гармонійна людина, яка, до того ж, володіє даром ширити свою гармонію на всіх і все, що його оточує.

Вони

щоранку дорогою на роботу вона забігала в пекарню. їй варто було лише показатись йому на очі і він без жодних запитань, з тихою усмішкою починав робити традиційне капучіно з корицею "to go". паперовий стаканчик завжди накривався кришкою, проте він все одно на пінці малював корицею листя чи смайлика. 

коли вона вперше прийшла сюди і поцікавилась, чи можна каву замовити зі собою, він відповів наче між іншим, що звісно так, для неї - все, що завгодно, вона навіть його може забрати зі собою, чи то в першу чергу його... звичайно, це доволі типова відповідь милого бармена, який має на меті "приручити" нових клієнтів "на постійно". проте з його уст ця фраза звучала так просто і щиро, їй було приємно і мабуть вона навіть трохи зашарілась, хоч взагалі це не так легко - засоромити її.

готуючи капучіно, все з тією ж, притаманною йому, любов'ю до дрібниць, розповідав їй про нові круасани і булочки, які випікає їхня кав'ярня, хоча знав, що вона не їсть цього. розповідав про класичну музику і ACDC, про нового клієнта - китайця, який щопонеділка заходить до них у пекарню о 9 ранку з великою червоною валізою, п'є еспрессо, їсть класичний круасан, або штрудель із лососем й іноді бере зі собою дві булочки з в'яленими помідорами і прощається до наступного понеділка.

вона любила ті кілька хвилин, що проводила у пекарні. з часом це стало маленькою необхідністю - зайти туди, послухати оновлене хлібне меню, подивитись на його гарні руки і піти собі далі, з відчуттям спокою і гармонії.

Портрет ІІІ. Герман

Герман

В 33 він був студентом одразу трьох різних магістерських програм – археології, політології та гендерних студій. Зовні трохи нагадував грузина, особливо зрослими бровами. Але характер мав лагідний, дещо меланхолічний з нотками фаталізму. Здавалося, він підсвідомо намагається бути схожим на свого улюбленого письменника – Гессе. Хоча можливо навпаки – Гессе був  улюбленим письменником, бо надто вже життя й світосприйняття славнозвісного Германа збігалися з його власними. Він хотів жити просто, йому не потрібно було багато. Але навіть це давалось важко. У свої 33 на життя він заробляв дрібними підробітками – трохи водієм, трохи асистентом у музеї археології. Євро «на чорний день» отримував від здачі крові – регулярно, двічі на місяць, в нього з’являлися паперові «кров’яні тільця», як він їх називав.

Одного разу він дуже покохав жінку, а вона від нього пішла. Після трьох років він все ніяк не міг її забути, біль і самотність стали його філософією. На якийсь час він знайшов забуття в алкоголі. Потім у релігії. Потім в інших жінках. З цими останніми найскладніше, бо на відміну від алкоголю і релігії вони також вміли відчувати. Його феміністично вимуштруваний розум балансував між свободою його страждання і намаганням нікого не образити надто глибоко, наприклад так як образили колись його. 

Він дивовижно поєднував практику католицького християнства зі всіма трендами сучасного європейського світу – від членства у лівих, явно антиклерикальних студентських партіях, до вільного сексу з екстравагантними експериментами. Про секс він дуже любив говорити (майже так само як про демократію), займатися ним також – це скидалось на ще одну форму забуття. Якщо секс був для нього проявом свободи тіла, страждання – свободи духу, то демократія, чи то пак розмови про неї, ставали способом задекларувати якусь потенційну мужність, на яку він міг би спромогтись, якби не життя у складній, але напрочуд стерильній та правильній Європі.

Його найкращим другом був православний священик, який окрім того належав до монашого чину в одній із провінцій Лівану. Якось вони разом перекладали православну грецьку літургію на німецьку мову і Герман дописав у неї свою молитву – молитву за свободу страждання.

Вони

Вони мали не багато часу, тому було зрозуміло, що довго це не протриває. Кілька вечорів за милими розмовами, кілька напрочуд палких поцілунків, кілька сумних поглядів – і до побачення. Так мало бути і так було би краще. Але вона вирішила, що це закінчиться колись, та не зараз і через місяць надіслала паперового листа. Він відповів палко і радісно, наче розмова зайшла про секс чи демократію, хоч насправді в листі не було ні першого, ні другого.

Їхні переписки у мережі сягали тисяч знаків, їхні фантазії заходили далеко, в них навіть було щось схоже на спільні плани. Вона знала про його свободу на страждання і, спробувавши раз завести розмову про щастя, облишила це, не бажаючи розхитати один з його стержнів – можливо й не дуже правильний… Втім, хіба стержні бувають правильними чи неправильними? Вони просто є, або їх нема. В нього був, і позбавити його цього було би надто жорстоко, навіть егоїстично. З ним вона зрозуміла, що бажати комусь щастя може бути проявом крайнього егоїзму. Впорядкувати світ навколо у відповідності до загальноприйнятих норм – коли всі радісні, усміхнені, успішні – тоді й ти можеш розслабитись. Нещасливі люди руйнують цю ідилічну систему, матрицю, а тому решта намагається, чого б це не коштувало, навернути їх на путь істинний – на дорогу щастя, не бажаючи прийняти їхніх почуттів, не даючи їм на них права, тим самим лише поглиблюючи їхню внутрішню напругу і сум, і провокуючи одягати маски, вигідні більшості. Так ми отримали той світ, який бачимо, вийшовши із дому. Світ – мильна булька, світ – пап’є-маше, світ-маска.

Одного разу про демократію їм довелось говорити предметніше, виходячи за рамки теорії і примірявши її на практиці. Тоді між ними війнув холод, вірніше холодок. А потім прийшла тиша. Їй було складно в той час і моторошно. Та водночас саме тоді вона відчувала себе сильною як ніколи. Він часто говорив, що демократія для нього понад усе, що він готовий відстоювати права всіх тих, хто цього потребує і підтримувати кожного, хто це робить, а надто її. Проте саме тоді, коли для цього прийшов момент, він зник. 

Вона більше не слала паперових листів. Лише одного разу, після кількох місяців тиші, поцікавилась чи в нього все гаразд. Знаючи його, вона могла уявити, що забуття у формі алкоголю чи чогось схожого, знову взяло гору – вона боялась за нього. Але все було гаразд. Він відповів палко і радісно як тоді, рік тому – довгим листом із цікавими історіями про літо і багатьма натяками на те як він сумує за нею. Вона подумала, що все повертається на круги своя. А через два тижні він попросив більше не писати, стерти всі листи, всі повідомлення, всі фото і, якщо це можливо, пам'ять про нього. Бо він зустрів ту, яку покохав по справжньому. Вона відповіла одним словом – «добре». Стираючи файл за файлом, слово за словом, спогад за спогадом, вона сама в себе виборювала право на свободу духу – право на своє страждання.

Портрет ІІ. Ларсон

Ларсон

він багато читав, на сніданок готував яєчню зі шпинатом і не вмів говорити про свої почуття. колись він займався боксом, під час одного поєдинку йому зламали ніс, він так і залишився трішки кривим, що додавало обличчю помітної милої асиметрії. багато жартував, а серйозно говорив лише про політику, може ще про науку, та й то не завжди. з ним можна було передивлятись старих трансформерів і вітатись вуканським привітом. він був спокійним відчайдухом.

робив багато приміток у книгах, мав звичку по декілька разів перечитувати одне й те саме. любив говорити непрямо, насолоджувався тим, що співрозмовник не вловлював його конотацій. його любили жінки, і чоловіки теж любили, зате він бував категоричним і вмів миттєво відсікати тих, хто його не цікавив.

Вони

вони могли годинами сидіти у одній кав'ярні, кожен за своїми текстами, книгами, завданнями. вони пили каву у френч-пресі з кока-колою, час від часу перекидались словами і потайки поглядали одне на одного. ділились іменами відомих і незнаних постатей, рекошетили музичними композиціями і жартами, зрозумілими лише їм. 

в них був один єдиний сніжний вечір на задвірках якогось сірого польського міста. о 2 ночі обоє вирішили побродити ближніми вуличками. дощ різко змінив свою форму і замість мокрих й ненависних у грудні крапель на їхні плащі ніжно лягав потойбічний сніг - перший і єдиний за той місяць. їй тоді було так радісно і до неможливості добре. як було йому вона не знала. думала спитати, особливо коли вони зупинились на містку, що перекинувся через якусь незрозумілу калабаню. думала, але не спитала - ні тоді, ні ніколи.

їй забувалося довго і трохи болісно. а коли ніби вже й забулося, то раптом виявилось, що вона все ще пам'ятає - в цілому і деталі. і він пам'ятав. і все на кілька годин стало майже як колись, от тільки обоє дивно подорослішали і попри пам'ять про той особливий час, були на третину чужими, на третину байдужими, і лише на третину такими як тоді.

Портрет І. Варя

Варя

вона любила їсти брудну моркву. власне, не брудну, а просто моркву. а брудна вона чи чиста - абсолютно байдуже. могла йти попри грядку, висмикнути одну за гичку, трохи пострушувати землю, може обтерти злегка краєм сукенки і просто там посеред городу з'їсти. і дарма що між зубами скреготав пісок, і обличчя було трохи замурзане... зате вона була щаслива і це головне.

вона виривала з корінням листопадові квіти, що росли на березі річки, робила з них смішний неохайний букет і дарувала комусь. казала, що це квіти сили, їх потрібно завжди носити зі собою. вона не знала, що в 4 роки говорити про квіти сили це доволі дивно, принаймні з точки зору дорослих. а хулі... - це вона також говорила, навчив її дідусь, так само як кілька сороміцьких віршованих анекдотів. коли вона комусь їх розповідала - то тільки пошепки, щоби мама не почула. хіхікала в кулачок і просила нікому не говорити, бо то її з дідусем секрет.

її кучері нагадували Кучеряву Сью, лише кольору вони були пшеничного, а не каштанового. вона не любила, коли її розчісували і говорила що гребінець - це для дорослих. в неї була дуже довга лінія життя - дугою огортала великий палець і сягала заледве не зворотньої сторони руки. вона починала речення українською, а закінчувала російською. усміхалась трішки хитро і весь час, без перестану.

Вони

вдвох грали лови на березі Ужа. мала подарувала їй пластинку м'ятної жуйки Орбіт вже у перші хвилини зустрічі. у відповідь отримала ручку кольору морської хвилі. далі вони разом малювали на зворотній стороні нотного зошита чорного пуделя - це був портрет справжнього песика, що крутився поруч. вони підходили близько до води і було видно маленьких рибок. хоч надворі хмарним небом нависав листопад, обоє занурювали у воду руки з крихтами хліба і чекали поки хтось із мальків насмілиться підпливти. їй завжди було трохи лячно там на березі річки - каміння слизьке, а мала зовсім необережна, як і більшість дітей - раптом впаде, це ж навіть не її дитина. вона намалювала Варі на кожному пальчику обличчя, далі вони придумали казку про п'ятню (це така сім'я де не сім осіб, а п'ять) і розповідали її чорному пуделю. вона не розуміла чому ці діти постійно її знаходять, чому прив'язуються, чому не відпускають. це трохи дратувало, проте в цьому відчувалась якась маленька гарна таємниця. коли незнайома дитина брала її за руку, вона відчувала себе наче обласканою ангелом. а ще це була честь - бути поміченим найвідкритішою і найщирішою частиною цього в цілому закритого і замаскованого суспільства.

сад

листя поникло в осінніх садах

трави клубочками позагортались

двоє блукають долаючи страх

двоє, що з літа ще тут позостались

горішки шукають на мокрій землі

гойдаються разом на жовтому клені

там дике вино на сухому стеблі

там стіни від моху м'які та зелені.

чоловіки повертаються

кожен по своєму... дехто в снах, дехто просто в спогадах. дехто повертається запахами і смаками, дехто окремими словами, вихопленими з випадкової розмови випадкових перехожих. давно зробленими, загубленими і знайденими фотографіями, заархівованими смс, непрочитаними листами на старій пошті, що потрапили випадково у спам. 

один повертається музикою, інший - книгами, третій - віршами і газетними вирізками, що разом вибирали і берегли, а потім разом загубили, забули. ми самі тоді загубились, забулись, а вирізки так і залишились у своєму схроні - пожовклі, та все ще живі, принаймні живіші за нас. 

один повертається чорною футболкою, знайденою серед старих речей, що давно вже мали бути віддані Оселі, другий - пиріжком з капустою з відомої Пиріжкової навпроти Пошти, третій повертається, коли відкриваю пляшку вина без штопора, а тільки пальцем, він так навчив і це завжди працює...

найсмішніше те, що вони всі хоч і повертаються, але не повернуться ніколи, й скоріш за все жодного з них я більше ніколи й не побачу.

мені цікаво тільки чи повертаюсь я, і якщо так - то чим, як, в чому...

не спіши говорити ні

вічний поїзд в будь-куди,
один на двох наплічних светрами напханий
і картами різних
малих і великих міст
шоколадка і термос,
потертий старий записник
історії на двох одні, особливо та, 
де берег ріки,
що за десять років майже зник
поник
змалів і орічнився, з хвилями поріднився.
а ми б немов верхоплавки по сизій воді
пливли собі тим потягом
шукаючи все нові і нові
роки, а в них дні
заповнені світлом і темрявою доби,
ніби пудрою з цукру притрушені снігом
а навесні
цвітом
а літом
ожиною
восени
скроплені вином молодим
з-під мукачева
я б і собі і тобі і всім взагалі пробачила
все, і напевно десь загубила б свій старий корсет
і ходила б як хіпі в якомусь лахмітті, але не смітті
і все,
все в цьому світі було б важливе й вагоме мені.
знаєш, милий, ти не спіши говорити ні,
це ще встигнеться
зараз краще подумай про так
про потяг, коника в полі, старий рюкзак
і може побачиш десь твій особистий вказівний  знак
в моєму напрямку.

десь і ніколи

знову потяг, холод, тхне з туалету, дує зі шпар старих віконних рам. година, дві, три. намагаюсь

лежати нерухомо, так, щоби якомога більше тепла залишалось при мені. на четвертій годині потяг зупиняється. стоїть, стоїть, стоїть, просто посеред засніженного поля, в якому проте ще впізнається його жовтневість - то тут, то там з-під снігу пробиваються клапті жовто-зеленої трави і дерева, які обрамляють поле, зраджують нетривку осінність пори. небо дуже чисте, місяць хоч невеликий, зате яскравий, горить собі безтурботно білою лілеєю, кидає недбалі промені холодного сяйва на поле, на потяг, на моє обличчя. 

чого ми зупинились? де ми? а втім, де - це не суттєво. краще спитайте - коли? і тоді я вам відповім - ніколи. Бо й справді ми зупинились десь, але ніколи. 

годинники переводять вночі й більшість із нас мирно просипає своє "ніколи". я теж такою була все життя. але ось цього разу мені пощастило не спати. не спати і відчувати всю непересічність та іншість цієї короткої пори. хоча, навряд чи можна часове "короткий" вжити до того, що не належить жодному з відомих нам часів - ні минулому, ні теперішньому, ні майбутньому. зрештою "ніколи" - також часове поняття, що постає на противагу "колись", рівно ж як "ніщо" постає на противагу "чомусь" і навпаки. думаю собі, що воно не належить нікому і нічому. от вона, справжня незалежність, самодостатність у чистому вигляді.

лежу і мені весело від думки, що якби мене зараз хтось запитав, котра година, я б не знала що відповісти, навіть маючи при собі годинник і два телефони, синхронізовані з інтернетом та глобальною часовою сіткою, що плететься невидимими часовими аріаднами від Грінвічу.

саме тут і зараз я усвідомлюю, на скільки хиткою є наша звична онтологічність світу,  наш початок і кінець, наше "колись" і "ніколи", наші 24 години, наші 60 хвилин і 60 секунд.

мені хочеться думати, що моє тіло краще за розум відчуває "коли" воно знаходиться, а відтак не старіє, бо старіння - примха часу, дитя часу. в мене є шанс відчути себе вічною і позачасовою, незалежною, ні до чого і до коли не прив'язаною. 

я відчуваю як багато ми знаємо і як багато забуваємо. бо забуття, воно ж так само примха часу, це наша плата за спробу структурувати себе абстрактними одиницями, зробити себе більш зрозумілими і на перший погляд більш визначеними, конкретними. але здається мені, що якраз в цьому структуруванні ми себе трішки губимо, платимо занадто багато, щоби бути десь і колись, відмовляючись від того щоби бути всюди і завжди. 

думки лиються собі, витікають назовні крізь ті ненависні під час їзди шпари, які проте зараз чи не єдиний шлях єднання з білим позачасовим полем. і я намагаюсь подумати якомога більше, бо все це для мене нове, бо про це я ще не думала і знаю, що коли потяг рушить я знову належатиму часу, знову стану структурованою, знову старітиму, кожного разу відповідаючи на питання "котра година?"... 

впевнена, вічність і далі собі триває (і це ще один абсурд, бо і тривання - вимога часу. скажемо інакше, вічність десь собі є), десь і колись, але потяг рушив і наші з нею шляхи розходяться. можливо одне з того, що людство навчилось робити напрочуд професійно й без особливих зусиль - це вириватись із вічності, одним лише рухом потяга в запланованому напрямку.

чернівецькі обсервації. сніг, тухольський, кролик.

не вмію спати в поїздах.

особливо в нічних, особливо пізньої осені чи взимку. Коли раптом посеред ночі хочеться в туалет все на світі здається неважливим... я довго лежу з відкритими очима і подумки налаштовую себе на нелегкий процес - що от зараз потрібно буде встати, одягнутись (вибачте, але піжами в поїздах - не comme il faut, рівно ж як і спортивні костюми, принаймні для мене), пробратись поміж лісу ніг - голих і в шкарпетках, з запахом і без... Дійти врешті до холодного тамбура і цілком можливо, що там доведеться ще якийсь час зачекати... А потім сам туалет, ну ви знаєте, такий що не знаєш за що вхопитись і без туалетного паперу (а серветки спросоння забула), і лакі ю якщо вона в крані є... Далі знову ліс ніг, глибокий оркестр посапувань-похрапувань-покашлювань-позойкувань-тихої розмови-смс-клацань старих нокій-чух-чух. Ось мій плацкарт, ось мій коц, ось я знімаю черевики і ось я знову дрімаю, не сплю.

я не вмію не любити поїзди. 

колись це був чи не єдиний транспорт, в якому мене не захитувало. але люблю його не за те. а за процес. це як набивати люльку, це як неймовірний секс в якому тобі байдуже буде оргазм чи ні, це як...як кохати без наміру одружитись. в поїзді я колись вперше сиділа дуже близько до хлопця, який мені страшенно подобався і ми говорили - довго, цілу ніч дорогою до Києва, мені було 14 і не було цілунків чи навіть доторків одне до одного, зате було чути дихання і слова пошепки, і цього було досить.

о 5 ранку я більше не можу дрімати, дрімота втомлює чи не більше ніж відсутність сну. я сама в плацкарті. сідаю, виглядаю у вікно. там біло. там жовтень і сніг, дерева в листі і сніг. дороги і сніг. дахи і сніг. коломия і сніг. моє вікно і сніг. в мене тільки тонка шкіряна куртка, а там сніг, сніг.

на вокзалі майже пусто. на одному плечі в мене старий потертий червоний наплічник, а на іншому торба з написом reading unlimited (ага, з форуму). парасоля, бо сніг. а мені так хочеться кинути все це і витягнути свій фотоапарат бо попереду старий сецесійний будинок і дим валить з комина, зливається з лапатими, не по жовтневому грудневими сніжинками, теплим ранковим світлом світиться одне-єдине вікно (хай би там хтось заварював собі каву чи смажив яйце!) і все як в книзі, не пам'ятаю в якій, але в якійсь таке точно було... трохи вагаюсь і таки кидаю все на мокру землю, витягаю фотоапарат, клацаю кілька разів задубілими пальцями. чалапаю далі під гору до кінотеатру. по обидва боки вулиці магазини з весільними сукнями. чернівці - місто наречених, місто-базар, місто-сецесія, місто-фін-де-сієкль.

трохи мені зле, болить живіт і осінні чоботи з гладкими підошвами раз за разом норовлять розсунути мої ноги в різні боки. і ця сецесія довкола. ця понищена, богемна сецесія, такий банальний фізичний декаданс епохи культурного естетизму і декадансу ментально.

ось притрушений федькович, ось притрушений воробкевич, ось притрушений університет і університетський сад. усміхнений дядько з нотками східних генів на обличчі пропонує каву. не хочу я вашої розчинної кави, але хочу у вас щось купити, бо ви дуже усміхнений. то хай буде вже та кава. і давайте ще якусь булочку для пса, що сидить оно поруч і очікувально на мене дивиться. їж на здоров'я, воно тобі зараз пригодиться, бо ж сніг.

а далі був Тухольський. прекрасний, неперевершений Тухольський. і ще історія про хлопчика і кролика в поїзді з Регенсбурга на Пільзен, і про те як кролик постійно какав на сидіння, але хлопчику було байдуже, він ж бо знав, що кролячий послід не має запаху і ще він твердий, а тому нічого не забруднить. не моя це історія щоправда, але я щаслива її мати як частинку своєї.

цим чужим кроликом з чужої (але чомусь такої рідної) історії я мабуть на сьогодні завершу. бо надворі сніг, а наді мною поруч хтось тихенько посапує, хоч це вже й не поїзд, а хостел. і з туалетом тут все гаразд. і я зможу поспати. а з голови ніяк не йдуть рядки:

Ich sitz auf einem falschen Schiff.
Von allem, was wir tun und treiben,
und was wir in den Blättern schreiben,
stimmt etwas nicht: Wort und Begriff.

осінній блюз

ця осінь дихає холодним фіолетом

і бурячковим светром

шкіряним браслетом

високими чоботями

чорними колготами

зимовим шаликом нашвидкоруч намотаним

ще окулярами з Рівєрою і Че

і Polizeiwachen Blues так серце обпече

(як вже давно нічого не пекло...)

Дорога на Немирів

я мабуть ніколи в житті не бачила такого густого, молочного туману як вчора раннього ранку дорогою на Немирів. там багато лісів, невеликих ставів, і, припускаю, боліт - все парувало непрозорою загуслою парою, яка зависала над землею по обидва боки від траси ніби шар молока в лате. о 7 саме сходило сонце, ледве-ледве пробивалося крізь цей неймовірний туман і лісосмуги, які від того здавались ще більш осінніми, ще жовтішими, ще прекраснішими. але холодно...не більше 4 градусів - так відчуває тіло. і водночас тепло від барв - так відчували очі.

села дуже закинуті, похилені, здається навіть спустілі. але ні, про людей тут нагадують стільчики, виставлені вздовж дороги, з кошиками яблук і груш, банки з тугими букетами айстр, віники з гілля і соломи, мішки з кароплею, бутлі з олією і домашнім вином, молоко, сметана - все можна купити, все можна спробувати. дорога на Немирів - це суцільний ринок з товаром і без продавців, бо ті пораються десь на своїх подвір'ях, плаваючи в подільському тумані як окуні в тихій ріці. чоловіки серед того туману горбляться над вудочками на берегах ставків, і навіть здалека видно їхню задуму, чи то може сон. мабуть таки сон, бо риби вздовж дороги ніхто не продає.

маршрутка зупиняється просто посеред дороги, зупинки тут нема, села також, навіть поворотів, і тих не видно ... заходить стара жінка, ледве піднімає ноги щоби ступити на сходинку. від неї погано пахне. на голові щось середнє між циліндром і капелюхом - не хустка і це дивно. одягнута у короткі штани і замшевий старий плащ. на ногах рожеві шкарпетки abibas і рожеві гумові шльопанці. зате на руках теплі в'язані рукавиці. а ще доволі вишукана шкіряна сумочка блакитного кольору. карколомний стиль. жінка говорить дуже голосно і абсолютно незрозуміло. схоже на те, що вона хвора, ментально. сідає на крісло навпроти мене і намагається щось розповісти. я ж намагаюсь слухати, переборюючи відразу до запаху. нічого не розумію. її мова схожа на набір випадкових звуків, які іноді нагадують знайомі слова не то польські, не то українські. 

вона говорить і говорить - 10 хвилин, 20, 30, 40 - суцільний монолог з активною мімікою і жестикуляцією. я терплячий слухач і в кінці отримую винагороду. жінка витягає з блакитної шкіряної сумочки дві сосиски, одну протягає мені, іншу - залишає в себе. я тричі в незручному середовищі оскільки а) я не їм м'яса в принципі, б) саме зараз мене нудить через поїздку нашими ямчатими дорогами і в) "аромат", яким пасажирка наповнила маршрутку не сприяє появі апетиту. проте я бачу, що нема жодного сенсу відмовлятись, мєня нє поймут. беру сосиску, думаю, може проканає. в мене впирається впевнений очікувальний погляд жінки, типу "ну, давай, розгортай і жуй", свою вона вже розгорнула. я зважуюсь на репліку - "дуже дякую, я потім з'їм, зараз, - кажу - не голодна". ага, зараз... 

є на світі бог, якісь інші космічні сили, чи то просто моя вдача вирішила раптом змилосердитись. маршрутка гальмує і водій голосно кричить "Горбок"! ніхто з пасажирів не встає, моя співрозмовниця й далі дивиться мені в рот, очікуючи, що він ось зараз розкриється і відкусить соковиту рожеву сосиску. "Горбок!" - верещить водій. всі й далі сидять, але я, здається, вже розумію, чия це зупинка. Шофер нарешті обертається і знервованим тоном, але тихо випалює, "женщіна, ви сасіску патом кушайтє, а сєйчяс вихадітє, Гарбок же!". Жінка неохоче відриває від мене погляд, закидає в рот решту сосиски, повільно підводиться, виходить з маршрутки - на неї чекаємо не лише ми, пасажири, а й цілий світ. двері закриваються і я поспіхом ховаю в пакетик свій м'ясний (чи є там м'ясо цікаво) подарунок, намагаюсь загорнутись в шалик, що пахне парфумами і абстрагуватись від неприємного відчуття, що за мною все ще стежать. а таки стежать - жінка перейшла дорогу, стала навпроти маршрутки і вдивляється в моє віконце. ми рушили і слава богу. 

далі знову година молочного туману, впевненішого сонця, похилених подільських сіл, придорожнього ринку і тиші, тиші.

Сьомий день

солодкі півники сінним відтінком сміються в осінньому світлі недільного свята
поспіхом тануть сливовим соком в ротику світловолосого хлопчика з сіл сусідніх
і ніде стати
в церкві столітній, з соснових дощок збитій, ладаном сонно наповненій, сонячним світлом спроквола освітленій.
соняхи чорними сонцями снять при паркані свої присохлі сни осінні
на піднебінні
ще солодіє півника смак, а в очах посоловіло від айстр різноцвіття сипкого
он-де старі при церковній стіні вже години дві як стоять і сумують своїми молитвами
дикі оси ще не поснули при теплій осені на вході в дзвіницю дзвенять свою тиху осину Осанну
навсібіч розсипались маку сиволиці коралі,
і волосся дідів сивочолих тріпотить як листочки осики
се іде сьомий день, наступає вмитими стопами на землю суху
на чубку смерічки вітер видримбує стиха
і все тут святе і все тут світле при осінньому святі
в останній сьомий день.

...

так тихо літо відлетіло, відцілувалось, відболіло,
і жовта осінь ще неспіло спішить, щоб все побагровіло...

і шалик чорний в сіру смужку
нову в житті відкриє дужку
ще б чаю у зелену кружку (пардон, в горня),
грушеву сушку
хтось сушить на балконі
коні
стоять у полі,
на іконі
також побагровілі
тіні
як на зосІннілій стінІ
і ні
я не боюсь
її,
я тільки хочу як в кіні
щоб десь нашпорталось мені
п'янке глибоке...не вино
а лиш малесеньке "воно"
на тиждень-два,
ну хай на три
щоб були айстри і вітри
там на горі
і знову ні
не треба книг, кафе, шумні...
лиш те малесеньке "воно"
хай би мене підстерегло
при поосіннілій стіні
при збагровілому вікні
чи хай би навіть вже й в кіні
щоб просто
трапилось мені.

майже спить

 

знаєш, вже й сонце, 

оце ж бо напевно бабине літо 

проглядає крізь літом забуте вікно

що в літніх травах тихо собі забулось

в осінні прозорі туманні штори

як в плед собі загорнулось

і майже спить

клубком так по лисячому скрутилось
і майже спить
включило з платівки медове реггі

і майже спить

двері ледь причинило,

тільки щілинку лишило

і майже спить

як та найдорожча що поруч з тобою щоночі лежить

так смачно посапує

і майже,
вже майже спить...

на горі

 

А.О.

очі купаються в морі зеленому крон дерев

ті поволі старіють бурими плямами осені

давай ні про що не думати, а вже як підем

хай залишиться запах канапок і трохи зношені

дві на горі оселені  дрібки душ

в чомусь поріднені, в чомусь, звичайно ж, відчужені

якось повернемось знову і раптом знайдем

дім на горі і ті дрібки душ притрушені

травою сухою і теплим жовтим піском

щойно прокинутим сонцем і чистим повітрям

замість рук в них гілки, що так плавно воску куском

нам вимальовують межі нового міжсвіття.

Як пахнуть дрібниці?

рима як дрібниці, часом здається, 

що вона хаотична, 

але насправді не існує нічого 
більш впорядкованого...

Як віник, сплетений із гілля. Як листя, яке ним замітають.
Як гумова підлога першого ранкового трамваю,
злегка стерта вицвілою намоченою футболкою
з мікімаусом.

Як зіжмаканий до кінця маршруту трамвайний квиток
з дірками в формі зірок.
І як яєчний жовток, розтертий з цукром і маслом
на торт.

Як нова книга з погано розрізаними сторінками
і як стара, поїджена книжковими черв'ячками.
і як домашній халат
мами.

Вони пахнуть

Надкушеним яблуком,
надлупленою буханкою свіжого хліба з кмином і маком.
і яскраво малиновим лаком
для нігтів.

Сирістю давно не ремонтованої квартири
смаженою бульбою з квасним молоком
і ядром
молодого плоду горіха
волоського.

Парою праски за мить до виходу на роботу
щойно видрукуваним текстом
і MEXXом
колеги, що сидить
поруч.

Светром не праним після секондхенду
туалетним папером, ісландським запареним мохом
і молоком
з маслом, медом
і содою.

Топленим маслом, свіжим сливовим пюре
старим совєтським магазином,
і розлитим бендзином
на калабані.

Мною, моїми змішаними парфумами,
піжамою,
вчора ношеним шаликом
і зранку недопитою кавою
Сальвадор.

коли раптом

 

коли раптом слова вибиваються з рими

коли раптом стискаються губи до болю

в очі миттю волога,  листами старими

просять дозволу вийти на волю

заморожені в серці як аґрус на зиму
почуття, вже підцвілі, подекуди й діри, 

прополоти б їх варт як пшеницю озиму

може б знову на осінь зацвіли?

Монстрики в трамваї №2

Вона застрибує в трамвай на Дорошенка в останню секунду.

Маленька худенька блондинка з волоссям до середини спини, і з кінчиками зеленого кольору. Біла футболка з рожевими камінчиками, сірі кеди, і якогось болотяного відтінку светр. І сумочка з monster high, дуже навіть органічно вписується в образ.

Трамвай майже порожній, у другому вагоні крім мене ще двоє пасажирів. Я сиджу навпроти останніх дверей, мала підбігає до мене ще заки двері відкриті і хаотично розпитує чи це "двійка" і чи їде по маршруту бо попередня поїхала в депо... 

- Так, - кажу, - по маршруту, і так, - це "двійка"... 

Кажу і вдягаю навушники знову, вони мені такі дорогі - подаровані другом. Лалала "let me be your everlasting light"... Перед очима раптом зависає невелика підвіска з видряпаним тризубом. Ясно, знімаю навушники. 

- Мені брат привіз із Заходу - каже мала. 

- Може зі Сходу? - перепитую я

- А, ну та, з війни карочє. Сам вирізав. Його на три дні відпустили додому. Там куля прямо повз нього пролетіла, але його не зачепила. Уявляєш, він там без нічого, от тільки сорочка і джинси і куртка.

Ага, думаю я, прям таки... Але шо мені, не буду розвінчувати братів героїзм зеленоволосій дівчинці з вечірнього трамваю.

- Тобі скільки років - запитую... А то пізнувато вже, ти сама з центру їдеш...

- А котра година?

- Ну, 9:15.

Після цієї фрази я відчуваю на собі всю силу якогось не то іронічного, не то зневажливого, а може просто по-особливому здивованого погляду (взагалі-то я також можу так глянути, може й гірше, ну але де мої 25, а де її 10). Дивиться так на мене, потім спирається ліктем на сусіднє крісло і випалює:

- Це вашє не пізно. Мені мама дозволяє до 11 вечора гуляти. Але якщо я хоч на хвилиночку запізнюсь то вона мене вб'є.

Гм, мама, виходить, до 23:00 лібералка, а після - консерваторка, думаю собі...

- Чуєш, а можна, будь ласочка, подзвонити з твого телефону на домашній мамі, треба сказати шо я скоро буду. 

Бачу що в очах  вже й сліду іронії чи зневаги немає, а тільки схвильованість і може навіть страх. До 11, значить...

- Ок, - кажу - диктуй номер.

- Ти тільки скажи, шо трамваю довго не було, чи шо там аварія якась!

- Еее, нє, говорити ти будеш сама, і брехати твоїй мамі я теж не буду.

- Ну добре, тоді я їй скажу все,  а ти скажеш то це правда, бо вона мені не повірить.

Бля, думаю, странна ти, сестричко.

- Нє сонце, так не піде - я тебе не знаю, не знаю де ти була і шо робила і нічого мамі твоїй говорити також не буду. От на трубку в руки - впірьод.

Мала кривиться, але трубку бере і зі страхом в очах слухає гудки. Через кілька секунд віддає мені, мол не чути нічого. Але правда нічого не чути, наші трамваї тарахкотять як весільний кортеж в Штатах.

В мене перед очима знову зависає медальйон з тризубом. 

- Це мій амулет, - тарахкотить мала, не дуже-то тихіше ніж трамвай. - І я ше один маю, от!

Тепер замість тризуба в мене перед очима розчепірена рука, на середньому пальці пластиковий перстень із яскраво жовтим черепом, милий такий, і стразіки в очних яблуках і рожевий бантик на голому чолі. Яка краса...

- І від чого тебе ці амулети захищають?

- Ну, від всього. Я взагалі люблю черепи і скілєти. - так льогко спригує мала з теми захисних властивостей амулетів - В мене вдома є піжама як комбінезон, з капюшоно і повністю защіпається на блискавку, тільки очі видно. Вся така чорна і тільки білий скілєт намальований і він ше світиться вночі, бо там спеціальні фарби.

Гарно як, миле ж ти дитя...

- Давай ше раз мамі подзвонимо, -  задую я.

- Нє, я вже виходжу на наступній зупинці. А ти не боїшся сама додому йти коли темно?

Ей, я зауважу, це не я запитую, а МЕНЕ!

- Ну, боюсь часом, але не о 9 годині, а наприклад о 3 ночі...

- А хочеш я тобі свій амулет дам?

Знімає з пальця жовтий черепок, бере мою руку і намагається одягнути його на мої пальці, безуспішно звісно, хіба на мізинець до половини налазить. Хух, думаю...

- Нічого не вийде, - виносить вирок, - вони захищають тільки коли повністю одягнуті. Прийдеться тобі не повертатись додому в 3 ночі, - робить висновок мала.

Трамвай доплентується до "5 лікарні", мені здається шо він цілу вічність їхав сюди від Дорошенка, а це ж насправді панти-дорога. Мала вибігає на вулицю, махає мені і кричить в останні секунди перш ніж двері зі скрипом закривають:

- Ше побачимось (-ге?- мелькає мені в голові)! І не ходи допізна! - долітають до мене останні настанови зеленоволосої.

Чуєш, мала! Ну але шо, вона ж-то якраз вже мене і не чує...

забулося, серденьку

забулося, серденьку, 

більше нічого немає...

все витекло з тебе поволі,

стопилось як лід

то був цілий світ

і той світ он в кутку догорає

як гніт

обвуглений 

свічковий 

гніт

все так не буде, подруго!

 

не знайшлося нікого, хто б сказав "добрий ранок"

на порозі ще з вечора мокре взуття

на останок ковтни кілька слів, на останок

такого життя.

і вийди на вулицю в мокрих шкарпетках

в твоїй парасолі три зламані шпиці

початок знайди у вчорашніх чернетках

додай собі в каву кориці...

дитяче

кудлатий пес біжить рікою
і воза тягне за собою
із сінокосу в обороги
а вітер крутить козам роги
із кукурудзяного стебля
у хатки польової стеля
і два малесенькі телятка,
на синіх штруксах синя латка
і в жовтім листі все подвір'я
а поміж листя сіре пір'я 
чи гусяче ти то індиче.
вже бабця на вечерю кличе.
і пахне гарбуза насіння
і куртка моя вже осіння.

картезіанські абстракції

стань отут поруч
в крихкому міжсвітті
розпростерши обійми
ковтай кораблі
навантажені свіжим
липи суцвіттям
відірви від землі
свої ноги
впивайся
гранатовим соком
вірменських земель
абстракцій початки й кінці намагайся
з'єднати за день.

ми мешканці
тихих окраїн планети
фліртуєм з ідеями
нехтуєм сном
як ніч добудує свої парапети
ми станем за вашим вікном
і будемо вітром лякати дитинства
і місяцем голосно вити на вовка
нам кожна сльоза не смачніш сигарети
молитва - смішна скоромовка.

тому, хто знає цінність простого

розказати тобі про улюблений Другий трамвай,
як у ньому мігрують квитки, копійки і банкноти,
про найкращі наливки, про випічку, каву і чай,
і в якій галереї зимує малесенький котик?

як воюють в маршрутках за "решту", за вікна і люки
про стихійний базар, про сметану і сир і бабусь
що дають його скуштувати не витерши руки
і про те де на скрипці двострунній грає старенький дідусь?

про вагітних циганок, про те як втекли горобці
з цього міста, куди доведе той провулок,
про найкращі бабусині з маком прісні хлібці
і про те де тут можна знайти найсправжнісінький вулик?

я розкажу про все, що клекоче тут вдень і вночі
або хочеш, розкажу про те, що зазвичай мовчиться
я довірю тобі від приватних історій ключі,
відмикай їх тоді коли раптом тобі та й не спиться...

Історії родом з дитинства ІІ. Рогаті

Вставати треба було пів на 6 ранку. Книжка, канапки, пластикова пляшка з компотом, дощовик і палиця. А, ще розкладне кріселко. О, і кульок, знаєте для чого? - Для кмину, який потрібно було виривати з корінням, а потім вдома в'язати в букети і примотувати до зеленого деревяного паркану сушитись. Пізніше бабця витеребить насіння і вкидатиме його до хліба або до ковбаси на Великдень. І байдуже, що я м'яска зараз не їм, все одно ту ковбасу з кмином згадую як благо...

В діда трохи інша екіпіровка - газета (ну наприклад львівський "Ваш магазин", але це вже інша історія), розкладне крісло, повна пачка "Козака" чи "Прими без фільтра", палиця.

І далі дорога на Жидівку - інший край села де мало дерев, багато будяків, а ще на шляху туди з десяток городів, куди рогаті раз за разом норовили збочити. Я їх добре розумію - зелений соковитий бурячок чи якась кукурудза сантиметрів на 40... Хто б то жував підсохлу траву на Жидівці... Терпіти не могла того місця. Єдине що тішило - це пізнього червня можна було і собі попастись на польових суницях. Але то лише в червні, а далі ще цілий липень і серпень... Добре що черга тоді була раз на місяць, то ж тепер село вимерло, людей мало, корів ще менше, черга зараз напевно що два тижні.

Від 6 ранку і до 1 обіду, а далі з 3 до 8... сидиш на тому полі, читаєш, жмуришся від сонця, згадуєш місто... Отак на полі я прочитала колись "Дівчину з Землі" Буличова, "Нотр-Дам де Парі" Гюго, Сад Гетсиманський Багряного, кілька книг Джека Лондона і бозна скільки всього про індіанців. І хто скаже, що село не окультурює?!

Але читати все одно складно бо раз за разом кричиш "Гей, де с пішла?!",а потім зриваєшся і женеш за якоюсь рудою в білі плями чи чорною як смола і спершу ніжно так завертаєш, а як не слухається то ну його в баню толерантність і захист прав тварин - лупиш патиком і юж, завертає як миленька. Ага, село вчить не церемонитись. Але мене все одно мучила потім совість. В корови просити вибачення якось не ефективно, їй наші слова як пір'я в сіні. А совість мучить. Ну, я знайшла інший вихід... 

Чого на Жидівці було вдосталь - це польових ромашок і ще таких жовтих квітів як калган, але на довгих стеблах. Раз витягну кмин з коренем, а раз ромашки... до обіду сировина зібрана. Кладу у воду в рові, щоби не зів'яли. А з обіду і до вечора плету вінки - на кожні роги, які були луплені. І вже пензлюють "дівчата" додому заквітчані як ворота на Купала, з вінками на рогах, я тарабаню свої жмути кмину, дід читає "Ваш магазин" навіть дорогою додому. Господині усміхаються, милуються - які дбайливі пастухи. Знали б вони...

Я от пишу це все за малиновим шейком в одній з львівських каварень, на столі вже майже дочитана "Мафіозна держава", в вухах Yabby You, неділя і люди ходять всі такі на розслабоні (хоч навіщо правду таїти, у Львові не лише в неділю так ходять)... Згадую ту Жидівку, вінки, запах корів, який потім ще цілий наступний день ходить за тобою і годі його позбутися, і діда який викурює пачку козака як пити дати і йому хоч би хни... І так ніби то все не зі мною було... Відчуття як від світу Макса Фрая - все так само, все так просто, все така правда, а однаково ледве віриться, що це було реальністю.

листівка

відкрий вікно, там дощ паде
постав стару платівку
і хай ніколи і ніде
того що снилось не буде
все ж надішли листівку

в ній напиши хоч кілька слів
про те, про се, про гори,
про мох побачених лісів
і як в лісах туман сірів
лиш не пиши про горе

нехай він думає що ти
читаєш грубі книги
і сниш прості чудові сни,
без полину, без гіркоти
шукаєш свої рими...

втеча із симфонічного цілого

тричі я бачила як
падала одна й та сама зоря
єдина на сто років втеча із
симфонічного цілого
такого як п'ять пальців на руці
як птах на стиглій горобині
як кінь що їсть хліб з цукром із дідової долоні
і я знала що десь там Дунай тече
і боялась кинути сіль через ліве плече
щоби не злякати якого духа
ти ліпше вже помовчи, послухай
як він парує горобиновим соком
і дідовий кінь підскоком
мчить до дубового лісу
аби скуштувати ранкової павутини
а потім прийти на досвітні хрестини
нової зорі
що за сто років
тричі впаде над Дунаєм
он-де вона родиться і вже знає
про свою долю.

осіньнаносі

осінь на носі

поля безколосі

лани в покосах

і ноги босі

вино поспіло

і літо тліло

те що боліло 

із уст злетіло

ключать лелеки 

кудись далеко

якось не легко

чомусь не легко

я ніколи не буду достатньо сильною

я ніколи не буду достатньо сильною

щоби збайдужіти до твого погляду

з легкістю повз його пропустити

і все це з огляду 

на нашу спільну строкату темряву

однієї неповної літньої ночі

напівмовлених слів заблукалих в затінку

і останні слова пророчі.

бог, трава, полковник, едвард шарп

Бог:
пиво о 8:30 ранку, 20-сантиметровий бургер, баварська ковбаска. сидить собі і стоїчним поглядом впивається в перехожих жінок, які впевнено і цілеспрямовано простукують каблуками бруківку на Галицькій - вони такі холодні і замислені вранці, зовсім не такі як вчора ввечері, він добре знає.
god was drunk when he made me - доноситься з фастфуду навпроти  - там сидить густобровий Джім Вайт з вегетеріанською лапшою і намагається триматись зухвало і зверхньо як Том Вейтс, проте для Томової зверхності у нього не достатньо видовжене лице... аnd that's why I'm so crazy - доспівує Джім і той що з пивом знаюче і щиро усміхається, наче це про нього. лиш не розбереш - він той, кого робили, чи той, хто робив. зараз я більше вірю в друге.

Трава:
вже й літо хилиться до осені і запах жовтого листя, що сиплеться з хворих каштанів вечорами тісно сплітається з цигарковим димом... ще з місяць і кожен відчує потребу носити в торбі парасолю і щось на довгий рукав - так безпечніше перед лицем непередбачуваних вереснів.
трави ще поки в зелених соках, готові прийняти кожен тандем кохання і пристрасті, готові бути третіми у таємних вечірніх цілунках. і їм якось байдуже, що їх не помітять, не оцінять всієї завзятості, з якою вони віддають своє тепло, набуте за дня.

Капелюшниця:
чорнява дама, бутік Шапо, снує вітринні композиції з шовкових хустинок. і заки ще немає жодної відвідувачки, бо хто ж купує капелюшки о 9 ранку, капелюшниця сама переміряє розлогі солом'яні парасольки. і знову фастфуд промовляє голосом Джіма - babe why don't you cry? а чого їй, власне, плакати? ще щонайменше годину всі капелюшки належатимуть її чорнявій голівці і хто зна, чи не належатимуть їй навіть після того як їх хтось придбає.

Церква:
A Bar Is Just A Church Where They Serve Beer - кричить Джім навздогін двом молодим монахиням якогось католицького ордену, бо підперезані вони яскравими фіолетовими шнурками. А ті не ніяковіють, натомість достоту як той з пивом знаюче і щиро усміхаються - що ж вони знають про церкву і пиво?

Едвард Шарп:
червоні конверси, біла майка, волосся гніздом - отак пройшовся повз український Едвард Шарп, нічим не поступається він у погляді своєму американському колезі-месії. тягне за собою важкий пряний аромат чоловічих парфумів і суміші добротних тютюнів. пальцями вистукує якийсь ритм - I love my god, god made love... і знову той з пивом усміхається і я вже майже впевнена в тому, хто він.

Полковник:

на лавці сидить підстаркуватий чоловік і чогось чекає чи когось чекає. 10, 20, 30 хвилин... достоту як маркесівський полковник - засмаглий, спокійний, спокійний, готовий до всього і водночас сповнений дитячої надії. за пів години підходить до нього ділова жіночка, років на 10 молодша за нього, і з синьої сумки з надписом "пошта" витягує конверт, простягає полковникові і йде собі далі. цікаво що в тому конверті - пенсія, лист від сина чи привітання з ювілеєм від родичів з Росії?

Дім:

стає гаряче. і перехожих побільшало на стільки, що вже й не встигаєш заглянути кожному у вічі і прочитати якусь особливу ранкову думку. повільно розвіявся ранок і місто одягнуло свою гнучку маску звичайного робочого дня, де кожен другий йдучи веде телефонну розмову, а кожен четвертий шукає з планшетом Wi-Fi. голос Джіма давно згубився серед галасу тих телефонних розмов. а той, що з пивом вже майже не схожий на знаючого творця, а всього лиш на сірого п'яничку з четвертим пивом о 10 ранку. Час додому.