Аesthetically thinking. beginning

 Сьогодні звернула увагу на те, що все змінюється, дуже поволі, майже непомітно, але змінюється.

В районі, де я живу, багато гарних затишних вуличок, старих вілл, схожих на замки, оточених садками і подвір'ями, кам'яні арки при вході, цегляні сходи... Одним словом, тут є чарівні місця, які варті того, щоби ними захоплювались, любили їх, піклувались про них.

Більшість з цих місць неймовірно занедбані, а від того часто химерні і непривітні. Втім, деяким з них ця занедбаність додає радше романтики п'єрівських казок...

Є місця, які зруйнувалися на моїх очах. Я бачила як спершу кронштейн був цілий, хоч і потрісканий, за пів року відпала половина, а за півтори залишилась тільки гола арматура і кусок ноги титана, що підтримував балкон. 

Є сади, які за останні 3 роки постаріли дужче ніж за попередні певно 20. Є сади, які живуть тепер тільки у спогадах сусідів і перехожих.

Сумно це звісно, але всі ми знаємо, що все це має свої причини, які не слугують виправданням, але багато що пояснюють. І я не про те хотіла написати.

Просто сьогодні гуляючи цими улюбленими вуличками, я помітила декілька місць, які вже хоч зараз варті об'єктива Андреаса фон Айнзіделя чи ще якогось крутого фотографа. Їхні мешканці почали ними опікуватися. Тепер ввечері можна побачити як на акуратному подвір'ї, де замощення не забетоноване і поміж кахель пробивається акуратно підстрижена трава, стоїть гарний столик з ліхтарем і крісла, і сім'я чи друзі ведуть веселу розмову свіжого літнього вечора, попиваючи Шардоне чи що там в них в бокалах.

А ще в іншому місці гарний доглянутий сад, яблуні рясно вродили і господарі акуратно підперли кожну гілку щоби не зламалася, а під деревами знову ж стелиться густа трава і якісь невідомі мені квіти ростуть, і буйний кущ гортензій біля хвіртки...

З'являються люди, які не бояться, які хочуть і які спроможні допасувати до старого плацу сучасну споруду, що не виглядатиме як "причепикобиліхвіст", не муляє око своєю недоречністю, але спокійно і впевнено доповнює середовище. Таких місць поки що обмаль, але вони є і це найголовніше.

І так, поруч з прекрасним є вілли, які господарі пофарбували фіолетовою і рожевою (зеленою, голубою...) фарбами наполовину, подвір'я засипали гравієм, попередньо зрубавши пару дерев, бо машину не було де поставити.  Поруч з прекрасним далі живуть кам'яні химери з минулих століть, в яких мешкають тільки трішки молодші бабусі, яких би вартувало доглядати і опікати так само як їхні помешкання. Але нікому. Принаймні поки-що... 

І все ж, сьогодні чи то настрій в мене такий, чи погода, чи ще щось, але я бачила трохи далеке, але напевно таки світле майбутнє тих фантастичних місць, будинків, садів і людей, які точно його отримають не зважаючи ні на що.

Осінь авансом

 Якийсь такий настрій... Я ж осінь люблю, її кольори, повітря, температуру, запахи, одяг, словом все в ній. І можете мене, звісно, закаменувати, о жерці спекотного літа, шоколадної засмаги, і городів, але від того нічого не зміниться).

А найгірше - це починати прагнути осені коли до неї ще дуже і дуже далеко. Я от тільки сподіваюсь, що час на німецькомовній школі, куди я через пару днів поїду, пролетить достатньо швидко, щоби 2 останні тижні літа не видавались надто нестерпними і нескінченними.

От такий від мене вам осінній спойлер;)

keep talking

Чим більше думаю, тим важче мені ці думки артикулювати писаними словами. Можливо я бездара, адже геніальність, чи то просто талановитість тих хто пише, власне і полягає у тому, аби писати про щось важливе просто, вміти вмістити в декілька речень велетенський обшир думок, чи навіть не стільки думок, скільки досвідів, образів, обсервацій. 

А ще з віком я відчуваю все менше свободи навколо. Досвід цінна і корисна штука, і можливо я просто не вмію ним користуватись, але саме він часто мене сковує. Поки я не перечитала стільки книг скільки перечитала на цей момент, мені більше хотілося і моглося висловлювати власні думки, не боятися, не оцінювати їх з позиції "інших". І так, серед них було багато (більшість) наївних, не надто цінних, звичайних, пафосних. Однак, саме тому, що я дозволяла собі висловлювати їх в таких кількостях, часом траплялися і непересічні. Їх могло бути одна на тисячу, але вона, та цінна думка була і це найважливіше, бо я гордилася нею, вона утверджувала мене в цьому житті і допомагала шукати себе далі.

Тепер же ж, перш ніж щось сказати, я довго думаю, чи варте "воно" бути висловленим. Я боюсь повторюватись, боюсь ляпнути "щось примітивне", нудне, несуттєве. І це, скажу вам, просто катастрофа, внутрішній катаклізм, що називається "надмірна самоцензура". Чесно кажучи, я не знаю жодних служб порятунку в таких ситуаціях. Я сама собі боюсь радити щось мудре, бо для цього потрібно би відшліфувати цю думку, а я, як вже вище було сказано, останнім часом все менше займаюсь такими речима.

 Чого я це пишу... А раптом хтось відчуває те саме. Нєа, мені не потрібно знати хто і чому, і навіть не потрібно знати "чи". Але якщо цей хтось існує і раптом це прочитає, то вам від мене бонус - порада "алкоголіка" "алкоголікові" - забийте і тріпайте язиком про все, що на гадку прийде, виговорюйте і виформульовуйте все несказане вами раніше. Тисяча, навіть мільйон дурнуватих думок, поблажливих поглядів, зверхностей, зневаг, ігнорів, варті однієї цінної і кровно вашої думки, дії, ба навіть погляду.