пʼятницю, 14 лютого 2014 р.

наркотик



мої пальці вміють цілувати букви
що ім'я твоє творять...
мої очі вміють слухати звуки
незримі для вух...
і уста мої вміють кохати тишу
терпку на дотик...

я думаю, ти не що інше
як справжній наркотик.
мій невід'ємний
дешевий
безрадісний
стомлений
друг.

середу, 12 лютого 2014 р.

нерозтлумачений сон над рікою Ін

я йшла через міст над рікою Ін
там самотньо стояв чоловік
і яблука жовті жбурляв
у лютневі безсніжні хвилі.
я спитала, навіщо?
а він відповів, що риб так годує....
я ж сказала, що хліб чи пшоняна каша
майже напевно більш до смаку будуть рибі.
чоловік заглянув мені глибоко в душу
і без жодного сумніву лагідно мовив,
що риба його, з ріки Ін
ні хліба, ні каші їсти не буде,
бо в неї душа як яблучне зерня,
а тому жовті яблука справжня пожива для неї.
я стояла, дивилась і здається, що бачила
як над сірим дзеркалом блиснула риба лускою
чи може то була душа...
я зібралася йти, та спинив мене той чоловік
несміливо мені протягнув
останнє сонячне яблуко.
і сказав, що моя душа також як яблучне зерня,
що не так чАсто буває в людей.
А тому мені зерен їсти не варто,
а потрібно їх зберегти і віддати йому,
а він навесні, як скресне холод в повітрі
їх посадить і десь до червня вже виросте дерево
до вересня буде цвісти
а у грудні дозріють плоди
і він знову зможе всеньку зиму
рибу свою годувати з оцього моста
і може ми знову зустрінемось
отак душа в душу
як старі добрі друзі спільного дерева
над спільною річкою Ін.

у якому керунку летять зорельоти?

у якому керунку летять зорельоти?
чи ж до зір що журливо тремтять
у своїй незліченності вічній,
у своїй найсамотнішій спільності
срібних далеких дзеркал...
я питаю, бо іноді в тиші вечірній
мені мариться дивне зірчате благання
щоб колись таки хтось долетів
й без секунди вагання призорився
на чорну дзеркальну самотність
котроїсь із зір
чи на всі зорі разом,
що майже одне і те саме
а відмінною стане
хіба міра щастя
що мов кола водою
буде ширитись космосом
від місця зазорення
і аж до крайніх галактик...

неділю, 9 лютого 2014 р.

диваки

всі ті, що нам на шляху стрічаються
поглядом, доторком, мовленим словом
або ж просто тихими кроками поруч
прозорим покровом
нас легко вкривають
а потім прощаються,
йдуть собі далі
щоб стати для інших лише перехожими
трохи на хмари, трохи на краплі,
а трохи все ж на самих себе схожими.

всі ті диваки, що не знаючи нас
вітаються ґречно на розі вулиці
є не хто інший як бог,
що шукає
тих,
хто от-от загубиться.

ті, що історії дивовижні
готові вкласти у наші голови
стоять собі руку брудну простерши
сірим вуличним голубам.
ми ж мов сліпці
від самого народження
проходимо повз,
не чуєм їх голосу,
що губиться нам серед тисячі слів
між стін кам'яних, між кавярень, стільців,
між галасу
тих, хто історій не знає, хто ми є руки
і твердо чекає
на наші пусті
затверділі серця
на наші солодкі мов мед слівця
добуті похапцем
із шкіряного потертого гаманця,
між зупинок
тісної старої маршрутки,
між новинок брудної кіоскної будки
між вітрин карколомних гешефтів...


вони ненарочито вміють бути
птахами, дощами, і талим снігом
але найлегше їм бути людьми
і за певних обставин - пан-бігом.

пʼятницю, 7 лютого 2014 р.

конопелька, жвачька і я маленька

Є у Львові така вуличка, Чорноморська зветься. Зовсім мала і нічим не примітна. До неї примикає вулиця Рибна, що, зрештою, дуже навіть логічно. А ще церква Марії Сніжної, Бенедиктинський монастир, тупикова вуличка Піша, і будинок в якому жив Франко. І багато-багато котів. 

Так от на цій вуличці є місце, про яке не доводиться часто згадувати, але якщо все ж доводиться - то це завжди цілий букет відчуттів від моторошно-апокаліптичних до радісно-дитячих. Це дитячий майданчик з відкритою сценою і динамічним стріт-артом на стінах довкола. Майданчик цей, як то прийнято в Україні - вщент забетонований. Є якісь гойдалки, стара заржавіла гірка, а нещодавно там цілий лунапарк змонтували -  з машинками і "цепками". Краще було без лунапарку.


 На цьому майданчику пройшло багато годин дитинства, оскільки він зовсім неподалік від мого дитячого садка і ми часто ходили туди на прогулянку. 

Знаєте, це дуже особливе місце, у Львові таких справді не багато. Воно дихає водночас притаманною тому району вічністю і старовиною (найстаріша дільниця міста як-не-як), але разом з тим урбаністичним зухвало-обшарпаним характером а-ля "Гей, Арнольд"... Ну, ви ж розумієте, правда?

Сьогодні вийшло мені потрапити у це місце і знову згадати собі перші мої "театральні постановки" на старенькій сцені, що на ладан дихала ще тоді, десять років тому, а зараз - і поготів. Згадати класики і вічні сварки за качелі. Згадати страх перед "старшаками", які загадково кучкувалися в протилежному кутку площі і щось там робили (тепер то я знаю, що то вони клей нюхали, але тоді мені це було більше схоже на якусь непонятну і трохи нуднувату дорослу гру). Згадати сни про цей майданчик, які мені тоді снилися, і це завжди було щось страшне і надміру кольорове (кольоровість певно через графіті). І чайні булочки по 15 копійок, які ми на тому майданчику наминали вже будучи школярками з моєю однокласницею, яка жила неподалік на Ужгородській (зрештою, де ми ті булочки тільки не наминали).

А ще історія з жувальною гумкою... О, це така історія... Була в мене одна странна (м'яко кажучи) знайома (ну не подруга, а так, die Bekannte...). Сім'я її жила доволі, ну як би це сказати, короче дуже странно вони жили, і зовсім не в грошах було діло (їх здається не бракувало). Напевно тому (але не факт) в знайомої моєї склалось доволі особливе (странне, ггг) уявлення про найбільші радості цього життя. Ну, кожному своє, нє вапрос... 


 Так от, однією з радостей були жувальні гумки. Якось ми з нею пішли гуляти і забрели якраз на той майданчик. То було після дощу і навколо мирненько так собі розкинулися цілі озера-калюжі... В мене в кишені завалялись дві жувальні гумки з наклейками з Ван Дамом (точно пам'ятаю, бо ми їх потім на ту страшну сцену наліпили і я щоразу перевіряла чи вони там ще є). Ми ті жуйки тут же оприходували . Але ж невезуха - тільки-но моя знайома розжувала свою гумку, шось ми там кричали і оце ціле щастя випало в неї з рота, за законами Мерфі - прямо в калюжу. Згідно з системою цінностей моєї коліжанки, жвачька - то святе, ніззя щоби добро пропадало, байдуже де воно перед тим побувало. Тому без зайвого вагання ця мила дівчинка витягла мокрий і посірілий від болота комок і запхала його до рота. От і вся історія.

Тоді я була в шоці, щось мені не грало в її діях. Але сьогодні я от подумала, що та моя знайома в той момент була істинно частиною того простору, його характеру, його уявлень про решту світу (якщо простір взагалі має якісь уявлення про світ). А я, власне, зі своїми снобістично помитими руками і двома туго заплетеними косичками була там як причепи кобилі хвіст, іншим словами - вопше нє в тєму.

А ще (це вже історія сьогоднішня) на цей майданчик виходить балкон одного з прилеглих будинків. Обшарпаний як та сцена, дуже депресивний і тим самим дуже харизматичний. Так от, якщо колись на тому балконі з'явиться великий плакат з Че, або просто червоний прапор з двома відомими інструментами праці, або постер з чарівним листочком конопельки (і все в тому дусі) - знайте, я знаю хто це зробив)!



таке...

четвер, 6 лютого 2014 р.

...

 

щойно брела по засніженій вулиці,
чоботи грузли в холодному місиві.
думала, може таки все забудеться,
може дозволить іти собі

далі. текти в паралельній реальності,
навіть у сні не зізнатись самій собі
в законсервованих мріях і слабкостях,
у безнадійності

цих самих мрій. а проте було б боляче
просто так взяти і кинути каменем
в шибку і серце свОє гороб'яче
стиснути знаменем

чистого березня, хляпи, і ніжностей
теплого вітру, що гіллями піниться...
не ворохобити б більше тих вічностей,
то може й зміниться

навіть минуле, стійке, загартоване
і уподібнене білому мармуру,
і з п'єдесталу щодення заховане
ніби й нема його...

репліка



моє останнє слово в сій виставі
без коронованих палких метафор
прокажуть мовчки прапорці іржаві
такий семафор...
згодом в закуліссі
здригнеться хтось з неписаним сценарієм
зупиняться актори всі на місці
крихким гербарієм...
а глядачі захоплено
зачувши гамір що з-за сцени лине
свої біноклі піднімають втомлено
вистава плине....


те, що не забувається



є речі, які не вартують того
щоб їх невагомістю власної пам'яті
тихо забути і слава богу,
ніколи більше не згадувати.

є речі, які будуть завжди поруч
й либонь не відкликнуться на молитви
й благання не кидати з гострих круч
принаймні виграні битви

є речі, які не відомо навіщо
за нами слідують в кожні двері
й висять над душею велично й зловіщо
мов барабан на галері