Лучік залатой!

Он декілька днів тому написала, що найкурйозніші зустрічі у Вінниці мені траплялись на центральному автовокзалі. Так і було. До вчорашнього дня.

Лада

Дядечко років 65. Типовий такий вінничанин, принаймні в моїх очах. Говорить типовим для того регіону суржиком. Називає мене "Лучік залатой". Авто в нього старе і потріпане - біла лада. Мені потрібно швидко дістатись із автовокзалу до залізничного. Пішки це десь 20 хв, можна і громадським транспортом, але в мене мало часу і 35-градусна спека не сильно мотивує ні до першого, ні до другого варіанту. Отож біла лада.

- Лучік залатой, што ж ти еті тяжесті сама таскаєш, - каже до мене і сумно киває на мій 35-літровий наплічник.

- Так він не дуже важкий... - не встигаю я закінчити речення.

- Давай я тєбє памагу, а то больна сматрєть.

Не можу сказати, що мені приємно від цієї допомоги, якось не по собі, але протестувати я також не маю часу. Тому віддаю наплічник і сідаю на переднє сидіння.

- Нєту уже нармальних мужиков в етой странє. Я вот всьо врємя людєй важу, разного насматрєлса і наслишалса... Вот к примєру недавна пара адна. Дєвушка, ну вот как ти, но єщьо ніже і похрупчє (тут я думаю, що це такий комплімент в мій бік, бо "хрупкой" я себе точно ніколи не вважала). Так вот дібіл етот сєл в машину, а ана бєднєнькая тащіт двє сумки. Я у нєйо ети сумки бєру і панімаю, што мнє, мужику, нєпроста - тяжесть страшная, а ана - прєдставь сєбє! І я етаму ідіоту гаварю "шо ж ти, мужик, женщінє нє паможеш?". А он мнє "ана маладая, здаровая, нічьо єй нє будєт". Ну, думаю, скатіна! Ти ж еті сумки патом жрать будєш, ані же с сєла єдут, там пално аващєй і всьо такоє... Так вот он, тот дібіл, жрать будєт, трєбовать будєт, а памочь - ета нє к німу. Болєє таво, он патом ночью всьо астальноє патрєбуєт! І я єй гаварю, дєвушкє етай "Ти єму нє давай, вот пасмотриш как он у тєбя запайот". І што ти думаєш?! Придурак етат мнє "Такіх как ана здєс пално, нє будєт давать - другую сєбє найду." Ти прєдставляєш? А ана ні слова. Вот мужик скатіна! Ані ушлі, а я всьо нікак нє забуду.

А в другой раз пажилую пару падвазил. Так дєдок етат двєрь бабушкє аткрил, усаділ і даже платіце паправіл (в цьому місці таксист навіть продемонстрував як він це плаття поправляв - на мені продемонстрував. мене аж пересмикнуло від його доторку до колін. це тривало секунди дві, я навіть не встигла спохватитись). Патом как вихаділі - он єй всновь двєр аткрил, ручьку падал і пацелавал (тут вже я свої ручки на всякий випадок в кишені запхала). Вот ета любось і уважениє. Красівая ти.

- Дякую, але я не дуже люблю такі компліменти, вони дуже поверхові. - не знаходжу я іншої відповіді, а всередині вже просто киплю.

- А чьо ета ти камплімєнтав нє любіш? Всє женщіни любят!

- Навіщо узагальнювати. Я люблю тільки від тих, хто мені важливий.

- Ну, лучік залатой, ти наслаждайся лучче, пака маладая. Мужчіни далжни у тваіх ног ползать. Патом как замуж вийдєш, вот тагда уже нічєво нє жди, і камплимєнтав в пєрвую учєрєдь.

Слава богу приїхали. Думаю, не буду вже його розчаровувати і розказувати що я думаю з цього

приводу. Просто швидко виходжу з машини, ще перш ніж він обійде її щоби мені відкрити двері. Встигаю навіть сама наплічник витягнути з заднього сидіння.

- Скільки з мене?

- Сорак рублєй.

40 гривень, йоп твою мать! Це ж він мене 7 хвилин віз, зі світлофорами. Певно, думаю, надбавка за джентельменство...

Конфети

В мене міняються плани і я вже нікуди не поспішаю. Навпаки, з'являється 2 години часу. Книжки зі собою не маю, ноутбук розрядився. Сідаю на лавочку біля вокзалу і втикаю в будку з шаурмою і вічних китайців.

- Часи є?

Відводжу погляд від шаурми, біля мене стоїть старезна бабуся, згорблена і потріпана, значно більше потріпана ніж лада у таксиста.

- Є

- То то которий час?

- Десята

- Десята... А конфетку маєш?

- На жаль ні. Але давайте я вам гроші дам, ви собі купите, або я зараз вам куплю.

- Та нє, не надо.

Сідає біля мене, витягає з кулька зелену цибулю і починає її жувати - це дається їй не просто, бо має якихось 3-4 зуба, принаймні я тільки їх бачу.

- Я конфети люблю, але не пакупаю. Когдато була у мене тут квартіра, двокомнатная. Так вот нєвєстка забрала, пріватізіровала. І мене не пускаєт. Я вот с плємянніцей хотіла встретитись, шоб вона мені ключик від квартіркі дала, бо нєвєстка нє пускаєт. А плємянніца не пришла. І вчора не прийшла. Я сама живу в селі. Син нє прієжає, каже шо занят, работа. Ага, работа. Кагда я ім квартиру отдавала, так казали шо будут приєжати кажду суботу. А вже 15 лєт нє приєжают. Я ім даже пєнсию отдавала, бо син нє работал долга, а нєвєстка мало зарабативала. І тоді тоже нє приєжали.

Стара сидить і похитується, як колись Лобановський. Гризе ту цибулю. І суцільний потік свідомості. Мені важко її розуміти, через те, що вона не має зубів, жує цибулю і ще й говорить дуже сильним суржиком з якимось місцевим сільським акцентом.

Наступні декілька хвилин цей уривок розповіді крутився по колу. На питання вона не реагувала. Розказувала одне і те ж як мантру.

- Конфетку маєш? - Питає мене знову після 5 кола розповіді.

- На жаль ні, але зачекайте, я зараз вам куплю!

- Я конфети люблю, але не покупаю. Вот в мене син дурак, квартіру мою забрал і мене не пускаєт...

Кидаю їй в кульок гроші, так щоби вона не помітила, встаю і йду. Розумію, що більше не можу це слухати. Не тому, що набридло, не тому що від неї дуже смердить. А просто тому, що я ніяк їй не допоможу і мені від цього надто важко.

Відходжу на декілька кроків, на моє місце сідає якась жінка. Я не оглядаюсь, але чую:

- Часи є? А конфетка?

Шукаю іншого місця щоби повтикати, бажано без людей, бо щось мені сьогодні їх забагато. Йду і думаю, що шукати конфети у Вінниці - це якась особлива зла іронія.