осінь за мурами

 

Власне, це не зовсім історія, а так собі, спостереження, типове львівське ранкове споглядання)…

Отож, був ранок, я відчитала свою лекцію у консерваторії, про культуру Месопотамії, і брела під сірим осіннім небом у бік площі Ринок. Думок крутилося в голові багато, а крім того, у вухах ще відлунювали химерні коридорні оркестри Львівської музичної академії… Осінь, особливо якщо вона сіра і вогка, завжди викликає в мене якісь нерозбірливі тривожні відчуття, які виринають ні звідки, а потім, як тільки надворі трохи проясніє, так само в нікуди зникають. Але в той ранок небо не ясніло і я тягла за собою свої думки, химерну коридорну музику і оті чудернацькі осінні відчуття… 

А я знаю де у Львові завжди ясно, завжди тепло, завжди затишно, яка б погода не панувала, які б настрої не нуртували… Це мої Мури. Взагалі-то каварня називається трохи по іншому, але слово Мури – воно так пасує до тог, чим для мене є це місце. Вони не в’язничні і не оборонні, вони рідні. Я приходжу туди і знаю – Ефіопія Харар – кава з кислинкою, дика кава, росте дуууууже високо в горах, середньої міцності. І ще я знаю кандизований імбир – буде щипати язик, його захочеться виплюнути, але якщо таки проковтнути – всередині розливається особливе відчуття тепла і свіжості водночас, а ще цей незвичний, більше ніде не спробуваний, смак… Іноді щастить і можна взяти до морозива кленового сиропу, або м’ятної есенції, або обнюхатись екзотичних чаїв і трав’яних сумішей і в кінці замовити звичайний чорний чай, який після такого нюхового дегустування буде смакувати незвично і по новому.

Тут можна просидіти 2-3 години і бути єдиним клієнтом, але можна й потрапити у незвичну компанію, так як того разу: київська екскурсія, діти десь так класу восьмого із класним керівником у спортивному костюмі – я думала вони помилились (тут це часто буває) дверима і хотіли зайти в Майстерню шоколаду, але вони з шумом (зовсім не притаманним цьому місцю) розсілися за трьома маленькими столиками і замовили каву (только эсли коффе натуральный, не растворимый, ггг;) і капучіно. За групою зайшли два іноземці, здається іспанці, які не говорили навіть англійською і довго, кумедно пояснювали чого хочуть. Ще в кутику заховався чоловік зовнішності дизайнера інтер’єрів (ну, ви знаєте, є такий характерний в них вигляд). І на додачу двоє фотографів фотографували процес приготування гарячого шоколаду (до речі, мого гарячого шоколаду) і пережартовувались із офіціантками…

Окрім колоніальних товарів у цьому місці є щось від колоніального клімату - теплого, ясного, приємного, пропахлого спеціями, чаєм, музикою...

Одвічне припущення матриці

Мені здається, що вони це спеціально з нами роблять.

Мені здається, що немає іншого сенсу у всіх цих подіях, окрім як прив’язати нас до невидимої павутини тем і слів, тих, які потрібні та вигідні їм. І нема різниці що саме ми будемо думати стосовно цих тем і слів, на чийому боці будемо, головне щоби ми думали про це і тільки про це. 

Головне, щоби у нас не залишалось часу і сили, бажання та ідей, креативу, творчості, моральної наснаги для чогось іншого, наприклад для самоосвіти, наприклад для доброї справи, наприклад для читання, наприклад для споглядання, так давно зневаженого і вилаяного, обізваного бридким словом «неробство» (хоча по правді, то споглядання не має нічого спільного із неробством, навпаки, часом це неабияка праця, оце вміння сконцентруватись і вийти думками за рамки павутини, за рамки того, про що нам говорять ми маємо думати).

Я зупинилась на мить і подумала – що я можу зробити? Що я можу зробити доброго, коли мої думки, все моє внутрішнє єство сповнене тривоги, якогось священного гніву на тих дебілів, які й не заслуговують ні на що священне, в тому числі і на гнів. На гнів народу вони також не заслуговують, бо вони такі низькі і брудні, такі слизькі, такі дво-трьо-чотириликі, що й не розбереш ніколи і ніде хто з них хто.

Бачте, не лише про політику йдеться. Те саме я відчуваю іноді й стосовно освіти, різноманітних закладів та інституцій, які наче покликані нести людям зерно істини, натомість несуть, як моя бабця каже «г…мно на патичку», і змушують нас його їсти і вдавати що ми отримуємо насолоду.

Думаю, мені пора потрохи звільнятись від усього цього, бо відчуваю, що лише звільнившись зможу стати повноцінною людиною, повноцінною особистістю і зробити свій повноцінний внесок у щось по справжньому добре та корисне, а не в чергове «г…мно на патичку».