Йожик

Сідаю на чергову лавочку. Навколо мало людей. Лавочка довга, але з одного боку оббльована.

Мабуть тому на ній ніхто не сидить. Я тішусь, бо сподіваюсь, що оскільки я зайняла неооббльований край, то до мене точно ніхто не підсяде.

Гортаю на телефоні Frankfurter Allgemeine Zeitung: в Німеччині пересохла р. Ельба через 40-градусну спеку; німці думають, що робити з новими хвилями іммігрантів-біженців; статтю про провал реформ в Україні пропускаю, я це і так знаю. Натомість відкриваю текст про те, чому міста у Німеччині "so hässlich sind" (такі жахливі) - йдеться переважно про Франкфурт, про корупцію в містобудівній сфері, нехтування інтересами мешканців на користь бізнесу. Щось мені це до болю нагадує. Я більше не читаю, а прокручую в пам'яті події останніх 5 місяців у Львові.

Хтось копнув пластикову пляшку і цей звук повертає мене у вінницьку реальність.

До лавки підійшов якийсь чоловік в білій кепці і з кульком "Boss". Його рухи дуже ексцентричні, різкі. Обличчя також дивне. Пакую в наплічник воду і встаю, я ж знаю, що буде далі.

- Дєвушка, хатітє я вам штота пакажу?

Мені тут же згадується таксист, який на мені демонстрував дбайливість старшого пана до його старшої дружини.

- Ні дякую, не хочу.

- Так ви ж даже нє знаєтє что я вам хачю паказать!

- Все одно не хочу, перепрошую, я маю йти!

- Дєвушка, ну пасматрітє, такоє всєм дєвушкам нравіцца!

Мене за секунду охоплює паніка. Але ще перш ніж я роблю крок, чоловік вже стоїть переді мною з простягнутими руками. В руках їжак, великий колючий їжак. В мене якийсь когнітивний дисонанс. 

Я на автоматі відповідаю:

- Дякую, не хочу.

- Так я і нє прєдгалаю. Я просто хатєл паказать. Што ж ви животних нє любітє? Ну ви дайотє! - каже мені з помітним роздратуванням і розчаруванням в голосі.

Я приходжу до себе, мені стає трохи смішно, але сміятись я не буду, бо він ще подуамає, що мені приємно і втягне в чергову розмову.

- Ви нє скривайтє, я же віжу што вам нравіцца!

От блін, думаю, так він ще й психолог. Псих-психолог, мелькає в голові. Н-да, не дуже привітна думка, але день сьогодні такий.

- А навіщо він вам?

- Я єво нашол. Мнє вот в туалєт захатєлась, я так нємножка аташол, вот здєсь на Артьома в двор, там кусти. Стаю, ну ви панімаєтє. Тиха так, но вот слишу шота шуршит прям у ног. Я сматрю, а то йожик! Вот я єво і взял

- А нащо ви його взяли? Нехай би собі далі йшов! Шо ж ви з ним тепер будете робити?

- А у мєня філасофия в жизні такая - "дают - бєрі, бют - бєжи!" Вот я і падумал, што ета ж нє проста так я єво нашол. Ви шоб панімалі, ета у мєня уже сємнадцатий йожик за два года.

Вот бляяя, думаю, шо за день, шо за люди! Як не конфети - то йожики.

Дядько цей вже старший, років 55-60. Середньої тілобудови, вдягнений як типовий український мужик з провінції.  Раз за разом шморгає носом і витирає його рукою - скоріше звичка ніж реальна потреба. Ви тут трохи наберіться терпіння, бо далі буде його довгий монолог, я просто слухала. Бо слухати було що. Скажу ще тільки, що вся його розповідь супроводжувалась різкими рухами, ходінням туди-сюди, його ж голосним сміхом, постійним шморганням носом і витягуванням/запиханням їжака з і до кулька. 

- Дєвушка, ну вот спасіба што ви так ка мнє распалажени! Я так хатєл каму-та расказать!

 Я етіх йожикав как нахажу?! Ви прєдставляєтє, єщьо год назад я вєсил 117 кіло. От мєна жена ушла, но нє чєрєз вєс, тачьнєє нє толька. Ана такой оващь гламурний! Єйо на работє пависілі, ана рєшать стала. І гаваріт мнє - ти вашє нікто, нічьо нє дабілса. І ушла. Дура такая. Я кагда-та катьонка дамой приньос, єй падаріл. А ана гаваріт "Нафіг ката, у мєня каври, тюлі". А зіма же, куда я катьонка-та. І я єй сказал, што пусть толька папробуєт єво викінуть, я голаву єй разабю! Я Вапшє пєрвиє дні баялса єво дамой прінєсті, павсюду за сабой таскал, в курткє. Патом как жена сказала, што викінєт, ми сільна паругалісь і я єй сказал, што пусть толька папробуєт кату што-та сдєлать, увідіт мой правєдний гнєв. Но ана всьо равно сдєлала, викінула проста на уліцу, я так і нє нашол. Ідіотка. Ну а чєрєз нєскалька лєт ана сама ушла. Ну і пусть. Хоть мнє тяжело била, тоскна очєнь, даже бєз дури етай, но тоскна. 

Ну і тагда я рєшил што вєс нада сбросіть і начял проста па гораду хадіть, сначяла панємножку, а патом і за горад вишел, на траси. Ну ви же відітє, я сєйчяс 80 кіло вєшу, а била 117. У мєня до сіх пор куртка старая єсть, так, для внукав аставіл, штоби зналі какім дєд бил і какім стал.

Я к чєму ета. Вот на етіх трасах я тєх йожика і нахаділ.

- Так а нашо ви їх брали? Вони ж вільні створіння, куди ви їх потім?

- Дєвушка, ну што ж ви такая суровая?! Ну нє єм же я іх. У мєня дачя, вот я іх туда важу і атпускаю. Падумал проста што на трасах етіх іх пєрєєхать могут, а у мєня на дачє лєса, рєчька - рай. 

Я аднажди і саву нашол. Маааалєнькую такую, лєтать нє умєла. Сідєла у дарогі. Єйо я тоже с сабой взял. Карміл, сдєлал єй атдєльнаю комнату, а там разних штук настроіл штоби єй інтєрєснєй жить била! Какая же ета красата, сава ета!  Ана лєтать как учілась, так я ночі напральот нє спал, всьо сматрєл как ана с кавра на двєрь, с двєрі на тєлєвізар! Во іщьо што інтірєсна. На тєлєвізарє стаіт там у мєня разнає - духі жени, какіє-та там баначькі. І вот сава ета прізємлялась так, што нічєво даже нє сдвінулась. Ана на духі еті саділась, лапкамі на калпачьок, патом злєлата - всьо на мєстє, ні звука, толька крилья шумят. Во прірода дайот, думаю!

- І де ця сова зараз? Все ще у вас? Може б ви її відпустили, їй волі мабуть хочеться, пару собі знайти...

- Ну вот ви снова за свайо. Нєт, ну канєша я атпустіл, хоть очєнь нє хатєлась. Я так прівик! Ана мнє вмєста жени била, ну ви панімаєтє, маральна. Трі мєсяца у мєня жила, а патом мнє знакомий тоже гаваріт, вот как ви, што єй би на свабоду. Ну я двє нєдєлі настраівалса, пасматрю на нєйо, падумаю, што больше нє будєт і плачю. Но всьотакі атпустіл. Атньос на то мєста, гдє нашол. 

А Йожикі еті всьо врємя мнє встрєчяютса. Вот я вазьму єво в рукі, животік паглажу, он мнє улибньотса. І я нє прєувілічяю, правда улибаютса! Но ви ж нє вєрітє, я вижу. Вот давайтє я вам пакажу.

Витягає їжака з кулька, пальцями між голок чухає живіт.

- Вот, сматритє, ну улибаєтса же! 

Каже мені і сам смієтьсяна на всі 32.

- В нього просто форма мордочки така, що вам здається, що він сміється. 

- Нічєво ви, дєвушка, нє панімаєтє. Вот кто єщьо улибаєтса так ета мая сабачька, Умка. Я кагда начял па гораду хадіть, чястєнька бивал в паркє нашем. А там многа сабакаводав. І бил адін такой старий дєд. Вот он мєня навєрняка вичісліл, што я сам пастаянна хажу. І аднажди падходіт і спрашиваєт: "ти сабачьку нє хочєш? У мєня 5 штук малєнькіх". Нє, гаварю, зачєм мнє, то ж гємароя сколька. А он мнє: "Давай ти ка мнє зайдьош я тєбє пакажу, ти нє устаіш!" Я тагда думаю, нє, мужик, мнє так нє нравіцца, знаю я такіх, катория к сєбє дамой завут. А он старий, лєт 80. Єврєй, Баріс Казіміравічь.

- Точно єврей? Казимирович то радше поляк! - кажу йому

- Да точьна єврєй. Ми тєпєрь друзья. Я ту сабачьонку такі взял. Самую хилєнькую, полнастью чьорная, чістая пародістая. І дєд нє захатєл за нєйо дєнєг. Мнє, гаваріт, на старасті бумажкі еті нє нужни, ти ка мнє лучче інагда пріхаді пагаваріть, піва випіть, а то я сам, скушна мнє. І тєбє, віжу, тоже скушна. Псіхолах такой! Он і правда психолаг, прафєсар. 35 лєт прєдпадавал в унівєрсітєиє. І такі угаваріл мєня на ту сабачьку, знал на што давіть.

Це я вам, невеликий фрагмент тут пишу. Далі була ще довжелезна розповідь про пса. Мав той пес називатись "Чєрнушка", бо так хотів Баріс Казіміравічь. А новий власник вирішив шо буде Умка і пофіг шо Умка був біленьким ведмедем. "Кто ж еті мультікі тєпєрь та помніт!"

- Вот дєвушка, а ви йожикав находітє інагда?

- Ні, якось не траплялись. Але колись в бабці в селі жила сім'я їжаків, я їм готувала фруктові салати, яких вони ніколи не їли. І ше пробувала насиляти на голки грушки, бо думала, шо то так має бути. Потім мене дід просвітив, шо їжаки взагалі мишей їдять і молоко п'ють хоч від молока їх пучить. Я тоді спробувала на мишоловку ловити їм мишей, але думаю, що вони самі робили це ефективніше за мене.

- Ну вот, ви всьотакі любітє животних! Я так і знал. Ви ж нє проста так ка мнє так распаложени! Дєвушка, а у вас язик странний очєнь. Ви аткуда?

-  В мене мова дивна? Нуу, я зі Львова.

- А, ну тагда панятна. Вот інтірєсна сколька ва Львовє йожикав на трасє я би нашол.

- Мені вже йти потрібно, оголосили мій поїзд. 

- Да-да, я панімаю. Ну жаль, правда. Вєть у мєня єщьо чєрєпашка єсть, тоже нашол у дома в горадє. навєрняка ктота патєрял. Так у мєня столька с нєй праблєм била, асобєнна кагда сава у мєня жила!

- Я чесно би послухала з задоволенням. Але мушу йти.

- Ну ідітє, да. Ви толька ж нє падумайтє, я іх правда нє єм, атпускаю!

- Вірю!

Поїзд запізнюється на 40 хв. Я нарешті сідаю у своє купе. Там вже сидить бабуся з малим внуком. Бабуся, знаєте, з тих, що можуть для ікон зійти - суцільне смирення. Малий теж прикольний. Треба б з ними поговорити. Треба... може завтра.. ні дякую, чаю не хочу... так, я до львова. так, добре давайте поміняємось місцями... ні, дякую, я не хочу булочки... я тільки спати...

Лучік залатой!

Он декілька днів тому написала, що найкурйозніші зустрічі у Вінниці мені траплялись на центральному автовокзалі. Так і було. До вчорашнього дня.

Лада

Дядечко років 65. Типовий такий вінничанин, принаймні в моїх очах. Говорить типовим для того регіону суржиком. Називає мене "Лучік залатой". Авто в нього старе і потріпане - біла лада. Мені потрібно швидко дістатись із автовокзалу до залізничного. Пішки це десь 20 хв, можна і громадським транспортом, але в мене мало часу і 35-градусна спека не сильно мотивує ні до першого, ні до другого варіанту. Отож біла лада.

- Лучік залатой, што ж ти еті тяжесті сама таскаєш, - каже до мене і сумно киває на мій 35-літровий наплічник.

- Так він не дуже важкий... - не встигаю я закінчити речення.

- Давай я тєбє памагу, а то больна сматрєть.

Не можу сказати, що мені приємно від цієї допомоги, якось не по собі, але протестувати я також не маю часу. Тому віддаю наплічник і сідаю на переднє сидіння.

- Нєту уже нармальних мужиков в етой странє. Я вот всьо врємя людєй важу, разного насматрєлса і наслишалса... Вот к примєру недавна пара адна. Дєвушка, ну вот как ти, но єщьо ніже і похрупчє (тут я думаю, що це такий комплімент в мій бік, бо "хрупкой" я себе точно ніколи не вважала). Так вот дібіл етот сєл в машину, а ана бєднєнькая тащіт двє сумки. Я у нєйо ети сумки бєру і панімаю, што мнє, мужику, нєпроста - тяжесть страшная, а ана - прєдставь сєбє! І я етаму ідіоту гаварю "шо ж ти, мужик, женщінє нє паможеш?". А он мнє "ана маладая, здаровая, нічьо єй нє будєт". Ну, думаю, скатіна! Ти ж еті сумки патом жрать будєш, ані же с сєла єдут, там пално аващєй і всьо такоє... Так вот он, тот дібіл, жрать будєт, трєбовать будєт, а памочь - ета нє к німу. Болєє таво, он патом ночью всьо астальноє патрєбуєт! І я єй гаварю, дєвушкє етай "Ти єму нє давай, вот пасмотриш как он у тєбя запайот". І што ти думаєш?! Придурак етат мнє "Такіх как ана здєс пално, нє будєт давать - другую сєбє найду." Ти прєдставляєш? А ана ні слова. Вот мужик скатіна! Ані ушлі, а я всьо нікак нє забуду.

А в другой раз пажилую пару падвазил. Так дєдок етат двєрь бабушкє аткрил, усаділ і даже платіце паправіл (в цьому місці таксист навіть продемонстрував як він це плаття поправляв - на мені продемонстрував. мене аж пересмикнуло від його доторку до колін. це тривало секунди дві, я навіть не встигла спохватитись). Патом как вихаділі - он єй всновь двєр аткрил, ручьку падал і пацелавал (тут вже я свої ручки на всякий випадок в кишені запхала). Вот ета любось і уважениє. Красівая ти.

- Дякую, але я не дуже люблю такі компліменти, вони дуже поверхові. - не знаходжу я іншої відповіді, а всередині вже просто киплю.

- А чьо ета ти камплімєнтав нє любіш? Всє женщіни любят!

- Навіщо узагальнювати. Я люблю тільки від тих, хто мені важливий.

- Ну, лучік залатой, ти наслаждайся лучче, пака маладая. Мужчіни далжни у тваіх ног ползать. Патом как замуж вийдєш, вот тагда уже нічєво нє жди, і камплимєнтав в пєрвую учєрєдь.

Слава богу приїхали. Думаю, не буду вже його розчаровувати і розказувати що я думаю з цього

приводу. Просто швидко виходжу з машини, ще перш ніж він обійде її щоби мені відкрити двері. Встигаю навіть сама наплічник витягнути з заднього сидіння.

- Скільки з мене?

- Сорак рублєй.

40 гривень, йоп твою мать! Це ж він мене 7 хвилин віз, зі світлофорами. Певно, думаю, надбавка за джентельменство...

Конфети

В мене міняються плани і я вже нікуди не поспішаю. Навпаки, з'являється 2 години часу. Книжки зі собою не маю, ноутбук розрядився. Сідаю на лавочку біля вокзалу і втикаю в будку з шаурмою і вічних китайців.

- Часи є?

Відводжу погляд від шаурми, біля мене стоїть старезна бабуся, згорблена і потріпана, значно більше потріпана ніж лада у таксиста.

- Є

- То то которий час?

- Десята

- Десята... А конфетку маєш?

- На жаль ні. Але давайте я вам гроші дам, ви собі купите, або я зараз вам куплю.

- Та нє, не надо.

Сідає біля мене, витягає з кулька зелену цибулю і починає її жувати - це дається їй не просто, бо має якихось 3-4 зуба, принаймні я тільки їх бачу.

- Я конфети люблю, але не пакупаю. Когдато була у мене тут квартіра, двокомнатная. Так вот нєвєстка забрала, пріватізіровала. І мене не пускаєт. Я вот с плємянніцей хотіла встретитись, шоб вона мені ключик від квартіркі дала, бо нєвєстка нє пускаєт. А плємянніца не пришла. І вчора не прийшла. Я сама живу в селі. Син нє прієжає, каже шо занят, работа. Ага, работа. Кагда я ім квартиру отдавала, так казали шо будут приєжати кажду суботу. А вже 15 лєт нє приєжают. Я ім даже пєнсию отдавала, бо син нє работал долга, а нєвєстка мало зарабативала. І тоді тоже нє приєжали.

Стара сидить і похитується, як колись Лобановський. Гризе ту цибулю. І суцільний потік свідомості. Мені важко її розуміти, через те, що вона не має зубів, жує цибулю і ще й говорить дуже сильним суржиком з якимось місцевим сільським акцентом.

Наступні декілька хвилин цей уривок розповіді крутився по колу. На питання вона не реагувала. Розказувала одне і те ж як мантру.

- Конфетку маєш? - Питає мене знову після 5 кола розповіді.

- На жаль ні, але зачекайте, я зараз вам куплю!

- Я конфети люблю, але не покупаю. Вот в мене син дурак, квартіру мою забрал і мене не пускаєт...

Кидаю їй в кульок гроші, так щоби вона не помітила, встаю і йду. Розумію, що більше не можу це слухати. Не тому, що набридло, не тому що від неї дуже смердить. А просто тому, що я ніяк їй не допоможу і мені від цього надто важко.

Відходжу на декілька кроків, на моє місце сідає якась жінка. Я не оглядаюсь, але чую:

- Часи є? А конфетка?

Шукаю іншого місця щоби повтикати, бажано без людей, бо щось мені сьогодні їх забагато. Йду і думаю, що шукати конфети у Вінниці - це якась особлива зла іронія.