понеділок, 29 грудня 2014 р.

новий рік

 



















не боятися тихих слів і голосних поглядів
жити згідно сенсів, що народжуються глибоко всередині
ходити новими дорогами і читати невідомих авторів
бути справжнім, що іноді також означає трішки прикидатись
не боятися невороття
не боятися квитків в один бік
вміти закривати очі й вуха, коли світ занадто голосний і занадто блискучий
вміти чекати без метушні
не боятися радіти щастю, якого не чекаєш,
любові, якої не шукаєш,
почуттям, яких не знаєш
не боятись смерті і пустих вулиць,
любити злих людей
і взагалі любити.


середу, 17 грудня 2014 р.

Портрет IV. Бармен

Він
високий, худий, років 35, але зовсім сивий, як Річард Гір - тільки волосся пряме, не в'ється. завжди усміхнений, завжди трохи заклопотаний. йому пасує чорний світшот і шоколадного кольору фартух поверха. в очах такі маленькі веселі бісики - він не підморгує, але вони в якийсь інший спосіб вилітають з двох блакитно-сірих великих озер і лоскочуть відвідувачок.

гарні великі чоловічі руки, дуже акуратні нігті. до чого б він не торкався, здається, що робить це з невимовною любов'ю - будь то кавомашина, свіжий круасан, який він пакує у гарний паперовий пакет чи срібні щипці, якими накладає імбирне печиво у глиняну тарілку.

якщо слухати його із зактритими очима, здається, що говорить 20-річний юнак. якщо дивитись на його рухи, здається, що це особа голубої крові. якщо просто стати з ним поруч, стає зрозуміло, що це проста, тепла і напрочуд гармонійна людина, яка, до того ж, володіє даром ширити свою гармонію на всіх і все, що його оточує.

Вони
щоранку дорогою на роботу вона забігала в пекарню. їй варто було лише показатись йому на очі і він без жодних запитань, з тихою усмішкою починав робити традиційне капучіно з корицею "to go". паперовий стаканчик завжди накривався кришкою, проте він все одно на пінці малював корицею листя чи смайлика. 

коли вона вперше прийшла сюди і поцікавилась, чи можна каву замовити зі собою, він відповів наче між іншим, що звісно так, для неї - все, що завгодно, вона навіть його може забрати зі собою, чи то в першу чергу його... звичайно, це доволі типова відповідь милого бармена, який має на меті "приручити" нових клієнтів "на постійно". проте з його уст ця фраза звучала так просто і щиро, їй було приємно і мабуть вона навіть трохи зашарілась, хоч взагалі це не так легко - засоромити її.

готуючи капучіно, все з тією ж, притаманною йому, любов'ю до дрібниць, розповідав їй про нові круасани і булочки, які випікає їхня кав'ярня, хоча знав, що вона не їсть цього. розповідав про класичну музику і ACDC, про нового клієнта - китайця, який щопонеділка заходить до них у пекарню о 9 ранку з великою червоною валізою, п'є еспрессо, їсть класичний круасан, або штрудель із лососем й іноді бере зі собою дві булочки з в'яленими помідорами і прощається до наступного понеділка.

вона любила ті кілька хвилин, що проводила у пекарні. з часом це стало маленькою необхідністю - зайти туди, послухати оновлене хлібне меню, подивитись на його гарні руки і піти собі далі, з відчуттям спокою і гармонії.

середу, 10 грудня 2014 р.

Портрет ІІІ. Герман


Герман
В 33 він був студентом одразу трьох різних магістерських програм – археології, політології та гендерних студій. Зовні трохи нагадував грузина, особливо зрослими бровами. Але характер мав лагідний, дещо меланхолічний з нотками фаталізму. Здавалося, він підсвідомо намагається бути схожим на свого улюбленого письменника – Гессе. Хоча можливо навпаки – Гессе був  улюбленим письменником, бо надто вже життя й світосприйняття славнозвісного Германа збігалися з його власними. Він хотів жити просто, йому не потрібно було багато. Але навіть це давалось важко. У свої 33 на життя він заробляв дрібними підробітками – трохи водієм, трохи асистентом у музеї археології. Євро «на чорний день» отримував від здачі крові – регулярно, двічі на місяць, в нього з’являлися паперові «кров’яні тільця», як він їх називав.

Одного разу він дуже покохав жінку, а вона від нього пішла. Після трьох років він все ніяк не міг її забути, біль і самотність стали його філософією. На якийсь час він знайшов забуття в алкоголі. Потім у релігії. Потім в інших жінках. З цими останніми найскладніше, бо на відміну від алкоголю і релігії вони також вміли відчувати. Його феміністично вимуштруваний розум балансував між свободою його страждання і намаганням нікого не образити надто глибоко, наприклад так як образили колись його. 

Він дивовижно поєднував практику католицького християнства зі всіма трендами сучасного європейського світу – від членства у лівих, явно антиклерикальних студентських партіях, до вільного сексу з екстравагантними експериментами. Про секс він дуже любив говорити (майже так само як про демократію), займатися ним також – це скидалось на ще одну форму забуття. Якщо секс був для нього проявом свободи тіла, страждання – свободи духу, то демократія, чи то пак розмови про неї, ставали способом задекларувати якусь потенційну мужність, на яку він міг би спромогтись, якби не життя у складній, але напрочуд стерильній та правильній Європі.

Його найкращим другом був православний священик, який окрім того належав до монашого чину в одній із провінцій Лівану. Якось вони разом перекладали православну грецьку літургію на німецьку мову і Герман дописав у неї свою молитву – молитву за свободу страждання.

Вони
Вони мали не багато часу, тому було зрозуміло, що довго це не протриває. Кілька вечорів за милими розмовами, кілька напрочуд палких поцілунків, кілька сумних поглядів – і до побачення. Так мало бути і так було би краще. Але вона вирішила, що це закінчиться колись, та не зараз і через місяць надіслала паперового листа. Він відповів палко і радісно, наче розмова зайшла про секс чи демократію, хоч насправді в листі не було ні першого, ні другого.
Їхні переписки у мережі сягали тисяч знаків, їхні фантазії заходили далеко, в них навіть було щось схоже на спільні плани. Вона знала про його свободу на страждання і, спробувавши раз завести розмову про щастя, облишила це, не бажаючи розхитати один з його стержнів – можливо й не дуже правильний… Втім, хіба стержні бувають правильними чи неправильними? Вони просто є, або їх нема. В нього був, і позбавити його цього було би надто жорстоко, навіть егоїстично. З ним вона зрозуміла, що бажати комусь щастя може бути проявом крайнього егоїзму. Впорядкувати світ навколо у відповідності до загальноприйнятих норм – коли всі радісні, усміхнені, успішні – тоді й ти можеш розслабитись. Нещасливі люди руйнують цю ідилічну систему, матрицю, а тому решта намагається, чого б це не коштувало, навернути їх на путь істинний – на дорогу щастя, не бажаючи прийняти їхніх почуттів, не даючи їм на них права, тим самим лише поглиблюючи їхню внутрішню напругу і сум, і провокуючи одягати маски, вигідні більшості. Так ми отримали той світ, який бачимо, вийшовши із дому. Світ – мильна булька, світ – пап’є-маше, світ-маска.

Одного разу про демократію їм довелось говорити предметніше, виходячи за рамки теорії і примірявши її на практиці. Тоді між ними війнув холод, вірніше холодок. А потім прийшла тиша. Їй було складно в той час і моторошно. Та водночас саме тоді вона відчувала себе сильною як ніколи. Він часто говорив, що демократія для нього понад усе, що він готовий відстоювати права всіх тих, хто цього потребує і підтримувати кожного, хто це робить, а надто її. Проте саме тоді, коли для цього прийшов момент, він зник. 

Вона більше не слала паперових листів. Лише одного разу, після кількох місяців тиші, поцікавилась чи в нього все гаразд. Знаючи його, вона могла уявити, що забуття у формі алкоголю чи чогось схожого, знову взяло гору – вона боялась за нього. Але все було гаразд. Він відповів палко і радісно як тоді, рік тому – довгим листом із цікавими історіями про літо і багатьма натяками на те як він сумує за нею. Вона подумала, що все повертається на круги своя. А через два тижні він попросив більше не писати, стерти всі листи, всі повідомлення, всі фото і, якщо це можливо, пам'ять про нього. Бо він зустрів ту, яку покохав по справжньому. Вона відповіла одним словом – «добре». Стираючи файл за файлом, слово за словом, спогад за спогадом, вона сама в себе виборювала право на свободу духу – право на своє страждання.

вівторок, 9 грудня 2014 р.

Портрет ІІ. Ларсон

Ларсон
він багато читав, на сніданок готував яєчню зі шпинатом і не вмів говорити про свої почуття. колись він займався боксом, під час одного поєдинку йому зламали ніс, він так і залишився трішки кривим, що додавало обличчю помітної милої асиметрії. багато жартував, а серйозно говорив лише про політику, може ще про науку, та й то не завжди. з ним можна було передивлятись старих трансформерів і вітатись вуканським привітом. він був спокійним відчайдухом.

робив багато приміток у книгах, мав звичку по декілька разів перечитувати одне й те саме. любив говорити непрямо, насолоджувався тим, що співрозмовник не вловлював його конотацій. його любили жінки, і чоловіки теж любили, зате він бував категоричним і вмів миттєво відсікати тих, хто його не цікавив.

Вони
вони могли годинами сидіти у одній кав'ярні, кожен за своїми текстами, книгами, завданнями. вони пили каву у френч-пресі з кока-колою, час від часу перекидались словами і потайки поглядали одне на одного. ділились іменами відомих і незнаних постатей, рекошетили музичними композиціями і жартами, зрозумілими лише їм. 

в них був один єдиний сніжний вечір на задвірках якогось сірого польського міста. о 2 ночі обоє вирішили побродити ближніми вуличками. дощ різко змінив свою форму і замість мокрих й ненависних у грудні крапель на їхні плащі ніжно лягав потойбічний сніг - перший і єдиний за той місяць. їй тоді було так радісно і до неможливості добре. як було йому вона не знала. думала спитати, особливо коли вони зупинились на містку, що перекинувся через якусь незрозумілу калабаню. думала, але не спитала - ні тоді, ні ніколи.

їй забувалося довго і трохи болісно. а коли ніби вже й забулося, то раптом виявилось, що вона все ще пам'ятає - в цілому і деталі. і він пам'ятав. і все на кілька годин стало майже як колись, от тільки обоє дивно подорослішали і попри пам'ять про той особливий час, були на третину чужими, на третину байдужими, і лише на третину такими як тоді.

понеділок, 8 грудня 2014 р.

Портрет І. Варя

Варя
вона любила їсти брудну моркву. власне, не брудну, а просто моркву. а брудна вона чи чиста - абсолютно байдуже. могла йти попри грядку, висмикнути одну за гичку, трохи пострушувати землю, може обтерти злегка краєм сукенки і просто там посеред городу з'їсти. і дарма що між зубами скреготав пісок, і обличчя було трохи замурзане... зате вона була щаслива і це головне.

вона виривала з корінням листопадові квіти, що росли на березі річки, робила з них смішний неохайний букет і дарувала комусь. казала, що це квіти сили, їх потрібно завжди носити зі собою. вона не знала, що в 4 роки говорити про квіти сили це доволі дивно, принаймні з точки зору дорослих. а хулі... - це вона також говорила, навчив її дідусь, так само як кілька сороміцьких віршованих анекдотів. коли вона комусь їх розповідала - то тільки пошепки, щоби мама не почула. хіхікала в кулачок і просила нікому не говорити, бо то її з дідусем секрет.

її кучері нагадували Кучеряву Сью, лише кольору вони були пшеничного, а не каштанового. вона не любила, коли її розчісували і говорила що гребінець - це для дорослих. в неї була дуже довга лінія життя - дугою огортала великий палець і сягала заледве не зворотньої сторони руки. вона починала речення українською, а закінчувала російською. усміхалась трішки хитро і весь час, без перестану.

Вони
вдвох грали лови на березі Ужа. мала подарувала їй пластинку м'ятної жуйки Орбіт вже у перші хвилини зустрічі. у відповідь отримала ручку кольору морської хвилі. далі вони разом малювали на зворотній стороні нотного зошита чорного пуделя - це був портрет справжнього песика, що крутився поруч. вони підходили близько до води і було видно маленьких рибок. хоч надворі хмарним небом нависав листопад, обоє занурювали у воду руки з крихтами хліба і чекали поки хтось із мальків насмілиться підпливти. їй завжди було трохи лячно там на березі річки - каміння слизьке, а мала зовсім необережна, як і більшість дітей - раптом впаде, це ж навіть не її дитина. вона намалювала Варі на кожному пальчику обличчя, далі вони придумали казку про п'ятню (це така сім'я де не сім осіб, а п'ять) і розповідали її чорному пуделю. вона не розуміла чому ці діти постійно її знаходять, чому прив'язуються, чому не відпускають. це трохи дратувало, проте в цьому відчувалась якась маленька гарна таємниця. коли незнайома дитина брала її за руку, вона відчувала себе наче обласканою ангелом. а ще це була честь - бути поміченим найвідкритішою і найщирішою частиною цього в цілому закритого і замаскованого суспільства.