пʼятницю, 25 травня 2012 р.

Смішне кіно, або ми добре граєм свої ролі




До чого безглуздими і абсурдними можуть іноді бути наші дії. Я завжди з цього дивувалася, з себе в першу чергу. Та ще більше вони видаються безглуздими і абсурдними, коли не є вчинками одиниць, а сотень тисяч людей, сотень тисяч живих мислячих організмів, які мають вміння, таланти, бодай крихту почуття гідності, а якщо й ні - то інстинкт самозбереження точно.

Я читала книжку про одного тирана, який був втіленням всіх тиранів світу у всі часи. В книжці було написано про його життя і життя людей довкола нього. Я читала про найвигадливіші звірства і найжахливіші злочини, про море пафосу, яким би можна було затопити всю сушу на планеті, про таку багатоповерхову брехню, що ніхто ніколи і ніде не знав що правда, а що ні, кому можна довіряти, а кому ні, а тому в державі не було більше потреби у правді і довірі, бо ніхто не міг сказати що це таке, а якщо й міг, то ніхто б йому не повірив. Отож, вони зникли як мамонти, як динозаври.

Було також про людей, простих, звичайних, смертних. Вони працювали, відпочивали, розважалися. А коли приходив тиран і вбивав їх тисячами, коли ґвалтував першу жінку котра йому трапилася, коли заливав їхніх дітей цементом і підривав цю брилу в морі, коли продавав їхнє море і робив з їхньої землі пустелю… вони тільки злегка хитали головами, а потім кричали «Хай живе наш правитель, добрий муж, мудрий чоловік!», або ж не кричали, а просто стояли мовчки і дякували якимсь там богам, що цього разу конкретно для них все минулося. А ті кому не минулося… їм зрештою вже не було жодної різниці.

А тиран, тиран з-поміж них усіх був найнещаснішою людиною, він не належав собі, а був наскрізь прошитий нитками, за які його смикали наче маріонетку. Він вбивав тих, хто смикав, та на їх місце завжди приходили нові актори. І він грав свою маріонеткову роль, він не думав, не відчував, він просто грав.



Я читала книжку і думала собі, що це всього лише книжка, хай навіть і геніальна, але тільки книжка. Якщо в ній і є доля правди – то це правда минулого, правда історії, тієї яку я вже декілька років намагаюсь осягнути в стінах університету. А я ж живу в сучасності, все це не про мене, не про мою країну.

І я зрозуміла, що ці мої думки – це беззвучне кивання головою в бік книжкового тирана, байдуже «так» всьому, що на початку я називала безглуздим і абсурдним, всьому тому з чого сама я дивувалася і, знаєте, та навіть осуджувала.

Я живу в країні, яка зовсім не на шляху до диктатури, бо вона вже в ній, уми її людей вже поневолені, як писав Мілош. Та ні, не «вже», а «все ще». Ми не позбувалися цієї неволі ні на мить, навіть тоді коли думали, що позбулися – ми тільки притупили її, сховали глибоко в кишеню, як ті батьки свої почуття, коли їхніх дітей підривали в морі.

Я живу в країні де абсурду на стільки багато, брехня на стільки поширена, а безглуздя на стільки буденне, що ми й не помічаємо їх більше. Для нас, як для тих людей з книжки, нема іншого життя, бо ми його не знаємо, якщо ж нам його хтось пообіцяє – ми більше не повіримо. І навіть коли ми бачимо що десь в іншому місці й є те інше життя, ми не віримо в те, що воно можливе тут.

З того часу як цей народ начебто звільнився від жахливого політичного утворення («потворення»), кажуть, виросло аж ціле покоління, яке не знало тих часів, не знало «режиму» та «ідеології». І, кажуть, це покоління інше, має щось змінити, мусить щось змінити, воно ж бо вільне. Але це така ж брехня як і багато що в цій державі. Бо це покоління надії має своїх мух в голові, свої залежності, які з часом можуть виявитися куди гіршими за неволю. Тому то ми й не дочекаємось ніяк змін, справжніх гарячих чи холодних революцій, яскравих лідерів, людей честі, за якими підуть інші, та які не стануть такими ж тиранами як попередники.

Ми йдемо в кіно, платимо кілька десятків гривень і дивимося останній фільм про диктатора, й від душі сміємося з нього. Та по правді ми сміємося з себе, глибоко в душі всі ж бо ми знаємо, що тільки б вистачило часу – і ми матимемо нагоду отак від душі сміятися з кожної хвилини свого власного життя, воно буде таке як втому кіні, як в тому смішному абсурдному кіні.

В тій книжці не було кінця. Така особлива вона. А отже цей геніальний автор дав мені право, чи скоріше завдання, додумати закінчення. А я собі поставлю за завдання його ще й втілити.

понеділок, 21 травня 2012 р.

Справа наших рук...

ті, що були перед нами.
фото взяте з http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/




 Нам кажуть, що все набагато складніше ніж може здатись на перший погляд.

Юнацький максималізм і відсутність досвіду служать чудовими аргументами, щоби відбити в нас бажання що-небудь робити.

Однак, нам потрібно жити, і з-поміж усіх тих, хто поблажливо (часом зневажливо) поглядає на нас з висоти свого досвіду і з-під брезенту життєвих здобутків, нам чи не найбільше є що втрачати – все своє майбутнє, все своє життя, свій талант.

Ми не маємо сотень гектарів землі і будинків, багато з нас навіть маленького помешкання не має, ми не їздимо на автомобілях, ми не маємо нагрітого робочого місця і численних зв’язків, наукових ступенів, незламного авторитету…

І хоч ми маємо більше ніж мали наші батьки, ми не маємо майже нічого, а тому маємо майже все. В нас є наша молодість, наша внутрішня сила, наші направду широкі можливості в цьому світі.
Окрім того в нас є свобода, яка, хто б що не говорив, існує до тих пір допоки ми в неї віримо, а не допоки її не заборонять.

І нашою найбільшою помилкою буде не скориста з цієї пори, з цього часу, який ми з вами оликотворюємо.

Великі речі починаються з малих кроків, з несміливих, але щирих ідей. Великі речі починаються з друзів, які спробують з вами не лише п’янкий смак слави і успіху, а й гіркоту помилок і навіть сорому.

Великі речі – справа рук маленьких людей. Справа наших рук.

п.с. тут не написано абсолютно нічого нового і вражаючого. це звичайна, нічим не оригінальна думка, якою мені сьогодні захотілось поділитись зі своїми друзями - з тими кого я бачу щодня, з ким я спілкуюся, розважаюся, вчуся, на кого я можу покластися і з ким можу робити свої маленькі-великі справи. В моєму житті не раз було так, що для того, аби я змогла щось зробити, мені потрібен був хтось, хто скаже мені дуже звичайні, але дуже потрібні слова, які я знаю, але які надалі потребую чути, знову і знову.

четвер, 10 травня 2012 р.

Реквієм за диким виноградом


Є два місця у Львові повз які я більше не можу проходити просто так, щоб в голові не виникало спогадів, а в серці якоїсь навіть трохи злості. А втім, найбільше що виникає – це нерозуміння.

Обидва місця мали душу – зелену влітку і навесні, жовто-червону восени, і павутинну взимку. І цю душу хтось колись посадив, виплекав її форму, викохав кожен пагінець. Ця душа давала плоди – маленькі темно-сині ягідки, які людині може й не сильно до вподоби (люди ж вони такі, сьогодні вкрай перебірливі), зате птахам у скупі зимові пори були за манну небесну. Синиці забувались, розкошуючи серед павутини дрібних пагонів, між якими ховались грона диких родзинок… забувались і можна було підійти впритул, роздивитися це полохливе чудо в найменших деталях. 



Для першого місця душа була ще й захистом перед гамірною дорогою, вона щільним зеленим живоплотом відгороджувала затишне подвір’я перед будинком, де ростуть яблуні і де бавляться діти, від машин та сотень пар чужих очей. Водночас вона не сковувала зовнішній простір вулиці, слугувала окрасою, яка змінюється, дихає, живе і приносить користь.

Для другого місця душа була чимось на зразок рятівного кола. Це місце – такий собі лабіринт із дуже незручними сходами, який єднає між собою дві вулиці. По один бік проходу – багатоповерхові будинки, подвір’я з виліпленими героями Вінніпухіади, кущі і стара-престара розлога плакуча верба. А по другий бік – майже глуха сіра металева огорожа, заввишки десь зо два метри, яка відділяє тенісні корти. Саме зі сторони кортів хтось колись посадив душу. Те, що посадив зрозуміло з регулярності стовбурів, з того як повилися пагони. Це було єдине, що прикрашало шматки старого, погнутого, роками нефарбованого металу, який, особливо в пору пізньої осені чи ранньої весни, створював би атмосферу прогулянкового двору для в’язнів-довічників, якби не ця гуща пагонів з гронами диких родзинок і незмінним голодним птаством. 



Чомусь душі не стало, ні одної ні другої. Їх зрубали, знищили, якось так просто, наче нічого й не сталося, наче це не душа, а просто собі ніщо. А вона нікому не могла заважати, вона нічого не нищила – ні штукатурки на стінах, ні фундаментів, нічого, вона тільки прикрашала, вдихала життя в наш міський машинний простір, зрештою, вона видихала наш кисень, і годувала птахів, яких ми не годуємо. Вона не займала функціонального простору на якому можна щось збудувати чи змонтувати чи посіяти петрушку при загазованій дорозі. На місці душі немає нічого, тобто на місці душі утворилося ніщо, як в «Нескінченній історії» Міхаеля Енде.