не спіши говорити ні

вічний поїзд в будь-куди,
один на двох наплічних светрами напханий
і картами різних
малих і великих міст
шоколадка і термос,
потертий старий записник
історії на двох одні, особливо та, 
де берег ріки,
що за десять років майже зник
поник
змалів і орічнився, з хвилями поріднився.
а ми б немов верхоплавки по сизій воді
пливли собі тим потягом
шукаючи все нові і нові
роки, а в них дні
заповнені світлом і темрявою доби,
ніби пудрою з цукру притрушені снігом
а навесні
цвітом
а літом
ожиною
восени
скроплені вином молодим
з-під мукачева
я б і собі і тобі і всім взагалі пробачила
все, і напевно десь загубила б свій старий корсет
і ходила б як хіпі в якомусь лахмітті, але не смітті
і все,
все в цьому світі було б важливе й вагоме мені.
знаєш, милий, ти не спіши говорити ні,
це ще встигнеться
зараз краще подумай про так
про потяг, коника в полі, старий рюкзак
і може побачиш десь твій особистий вказівний  знак
в моєму напрямку.

десь і ніколи

знову потяг, холод, тхне з туалету, дує зі шпар старих віконних рам. година, дві, три. намагаюсь

лежати нерухомо, так, щоби якомога більше тепла залишалось при мені. на четвертій годині потяг зупиняється. стоїть, стоїть, стоїть, просто посеред засніженного поля, в якому проте ще впізнається його жовтневість - то тут, то там з-під снігу пробиваються клапті жовто-зеленої трави і дерева, які обрамляють поле, зраджують нетривку осінність пори. небо дуже чисте, місяць хоч невеликий, зате яскравий, горить собі безтурботно білою лілеєю, кидає недбалі промені холодного сяйва на поле, на потяг, на моє обличчя. 

чого ми зупинились? де ми? а втім, де - це не суттєво. краще спитайте - коли? і тоді я вам відповім - ніколи. Бо й справді ми зупинились десь, але ніколи. 

годинники переводять вночі й більшість із нас мирно просипає своє "ніколи". я теж такою була все життя. але ось цього разу мені пощастило не спати. не спати і відчувати всю непересічність та іншість цієї короткої пори. хоча, навряд чи можна часове "короткий" вжити до того, що не належить жодному з відомих нам часів - ні минулому, ні теперішньому, ні майбутньому. зрештою "ніколи" - також часове поняття, що постає на противагу "колись", рівно ж як "ніщо" постає на противагу "чомусь" і навпаки. думаю собі, що воно не належить нікому і нічому. от вона, справжня незалежність, самодостатність у чистому вигляді.

лежу і мені весело від думки, що якби мене зараз хтось запитав, котра година, я б не знала що відповісти, навіть маючи при собі годинник і два телефони, синхронізовані з інтернетом та глобальною часовою сіткою, що плететься невидимими часовими аріаднами від Грінвічу.

саме тут і зараз я усвідомлюю, на скільки хиткою є наша звична онтологічність світу,  наш початок і кінець, наше "колись" і "ніколи", наші 24 години, наші 60 хвилин і 60 секунд.

мені хочеться думати, що моє тіло краще за розум відчуває "коли" воно знаходиться, а відтак не старіє, бо старіння - примха часу, дитя часу. в мене є шанс відчути себе вічною і позачасовою, незалежною, ні до чого і до коли не прив'язаною. 

я відчуваю як багато ми знаємо і як багато забуваємо. бо забуття, воно ж так само примха часу, це наша плата за спробу структурувати себе абстрактними одиницями, зробити себе більш зрозумілими і на перший погляд більш визначеними, конкретними. але здається мені, що якраз в цьому структуруванні ми себе трішки губимо, платимо занадто багато, щоби бути десь і колись, відмовляючись від того щоби бути всюди і завжди. 

думки лиються собі, витікають назовні крізь ті ненависні під час їзди шпари, які проте зараз чи не єдиний шлях єднання з білим позачасовим полем. і я намагаюсь подумати якомога більше, бо все це для мене нове, бо про це я ще не думала і знаю, що коли потяг рушить я знову належатиму часу, знову стану структурованою, знову старітиму, кожного разу відповідаючи на питання "котра година?"... 

впевнена, вічність і далі собі триває (і це ще один абсурд, бо і тривання - вимога часу. скажемо інакше, вічність десь собі є), десь і колись, але потяг рушив і наші з нею шляхи розходяться. можливо одне з того, що людство навчилось робити напрочуд професійно й без особливих зусиль - це вириватись із вічності, одним лише рухом потяга в запланованому напрямку.

чернівецькі обсервації. сніг, тухольський, кролик.

не вмію спати в поїздах.

особливо в нічних, особливо пізньої осені чи взимку. Коли раптом посеред ночі хочеться в туалет все на світі здається неважливим... я довго лежу з відкритими очима і подумки налаштовую себе на нелегкий процес - що от зараз потрібно буде встати, одягнутись (вибачте, але піжами в поїздах - не comme il faut, рівно ж як і спортивні костюми, принаймні для мене), пробратись поміж лісу ніг - голих і в шкарпетках, з запахом і без... Дійти врешті до холодного тамбура і цілком можливо, що там доведеться ще якийсь час зачекати... А потім сам туалет, ну ви знаєте, такий що не знаєш за що вхопитись і без туалетного паперу (а серветки спросоння забула), і лакі ю якщо вона в крані є... Далі знову ліс ніг, глибокий оркестр посапувань-похрапувань-покашлювань-позойкувань-тихої розмови-смс-клацань старих нокій-чух-чух. Ось мій плацкарт, ось мій коц, ось я знімаю черевики і ось я знову дрімаю, не сплю.

я не вмію не любити поїзди. 

колись це був чи не єдиний транспорт, в якому мене не захитувало. але люблю його не за те. а за процес. це як набивати люльку, це як неймовірний секс в якому тобі байдуже буде оргазм чи ні, це як...як кохати без наміру одружитись. в поїзді я колись вперше сиділа дуже близько до хлопця, який мені страшенно подобався і ми говорили - довго, цілу ніч дорогою до Києва, мені було 14 і не було цілунків чи навіть доторків одне до одного, зате було чути дихання і слова пошепки, і цього було досить.

о 5 ранку я більше не можу дрімати, дрімота втомлює чи не більше ніж відсутність сну. я сама в плацкарті. сідаю, виглядаю у вікно. там біло. там жовтень і сніг, дерева в листі і сніг. дороги і сніг. дахи і сніг. коломия і сніг. моє вікно і сніг. в мене тільки тонка шкіряна куртка, а там сніг, сніг.

на вокзалі майже пусто. на одному плечі в мене старий потертий червоний наплічник, а на іншому торба з написом reading unlimited (ага, з форуму). парасоля, бо сніг. а мені так хочеться кинути все це і витягнути свій фотоапарат бо попереду старий сецесійний будинок і дим валить з комина, зливається з лапатими, не по жовтневому грудневими сніжинками, теплим ранковим світлом світиться одне-єдине вікно (хай би там хтось заварював собі каву чи смажив яйце!) і все як в книзі, не пам'ятаю в якій, але в якійсь таке точно було... трохи вагаюсь і таки кидаю все на мокру землю, витягаю фотоапарат, клацаю кілька разів задубілими пальцями. чалапаю далі під гору до кінотеатру. по обидва боки вулиці магазини з весільними сукнями. чернівці - місто наречених, місто-базар, місто-сецесія, місто-фін-де-сієкль.

трохи мені зле, болить живіт і осінні чоботи з гладкими підошвами раз за разом норовлять розсунути мої ноги в різні боки. і ця сецесія довкола. ця понищена, богемна сецесія, такий банальний фізичний декаданс епохи культурного естетизму і декадансу ментально.

ось притрушений федькович, ось притрушений воробкевич, ось притрушений університет і університетський сад. усміхнений дядько з нотками східних генів на обличчі пропонує каву. не хочу я вашої розчинної кави, але хочу у вас щось купити, бо ви дуже усміхнений. то хай буде вже та кава. і давайте ще якусь булочку для пса, що сидить оно поруч і очікувально на мене дивиться. їж на здоров'я, воно тобі зараз пригодиться, бо ж сніг.

а далі був Тухольський. прекрасний, неперевершений Тухольський. і ще історія про хлопчика і кролика в поїзді з Регенсбурга на Пільзен, і про те як кролик постійно какав на сидіння, але хлопчику було байдуже, він ж бо знав, що кролячий послід не має запаху і ще він твердий, а тому нічого не забруднить. не моя це історія щоправда, але я щаслива її мати як частинку своєї.

цим чужим кроликом з чужої (але чомусь такої рідної) історії я мабуть на сьогодні завершу. бо надворі сніг, а наді мною поруч хтось тихенько посапує, хоч це вже й не поїзд, а хостел. і з туалетом тут все гаразд. і я зможу поспати. а з голови ніяк не йдуть рядки:

Ich sitz auf einem falschen Schiff.
Von allem, was wir tun und treiben,
und was wir in den Blättern schreiben,
stimmt etwas nicht: Wort und Begriff.

осінній блюз

ця осінь дихає холодним фіолетом

і бурячковим светром

шкіряним браслетом

високими чоботями

чорними колготами

зимовим шаликом нашвидкоруч намотаним

ще окулярами з Рівєрою і Че

і Polizeiwachen Blues так серце обпече

(як вже давно нічого не пекло...)

Дорога на Немирів

я мабуть ніколи в житті не бачила такого густого, молочного туману як вчора раннього ранку дорогою на Немирів. там багато лісів, невеликих ставів, і, припускаю, боліт - все парувало непрозорою загуслою парою, яка зависала над землею по обидва боки від траси ніби шар молока в лате. о 7 саме сходило сонце, ледве-ледве пробивалося крізь цей неймовірний туман і лісосмуги, які від того здавались ще більш осінніми, ще жовтішими, ще прекраснішими. але холодно...не більше 4 градусів - так відчуває тіло. і водночас тепло від барв - так відчували очі.

села дуже закинуті, похилені, здається навіть спустілі. але ні, про людей тут нагадують стільчики, виставлені вздовж дороги, з кошиками яблук і груш, банки з тугими букетами айстр, віники з гілля і соломи, мішки з кароплею, бутлі з олією і домашнім вином, молоко, сметана - все можна купити, все можна спробувати. дорога на Немирів - це суцільний ринок з товаром і без продавців, бо ті пораються десь на своїх подвір'ях, плаваючи в подільському тумані як окуні в тихій ріці. чоловіки серед того туману горбляться над вудочками на берегах ставків, і навіть здалека видно їхню задуму, чи то може сон. мабуть таки сон, бо риби вздовж дороги ніхто не продає.

маршрутка зупиняється просто посеред дороги, зупинки тут нема, села також, навіть поворотів, і тих не видно ... заходить стара жінка, ледве піднімає ноги щоби ступити на сходинку. від неї погано пахне. на голові щось середнє між циліндром і капелюхом - не хустка і це дивно. одягнута у короткі штани і замшевий старий плащ. на ногах рожеві шкарпетки abibas і рожеві гумові шльопанці. зате на руках теплі в'язані рукавиці. а ще доволі вишукана шкіряна сумочка блакитного кольору. карколомний стиль. жінка говорить дуже голосно і абсолютно незрозуміло. схоже на те, що вона хвора, ментально. сідає на крісло навпроти мене і намагається щось розповісти. я ж намагаюсь слухати, переборюючи відразу до запаху. нічого не розумію. її мова схожа на набір випадкових звуків, які іноді нагадують знайомі слова не то польські, не то українські. 

вона говорить і говорить - 10 хвилин, 20, 30, 40 - суцільний монолог з активною мімікою і жестикуляцією. я терплячий слухач і в кінці отримую винагороду. жінка витягає з блакитної шкіряної сумочки дві сосиски, одну протягає мені, іншу - залишає в себе. я тричі в незручному середовищі оскільки а) я не їм м'яса в принципі, б) саме зараз мене нудить через поїздку нашими ямчатими дорогами і в) "аромат", яким пасажирка наповнила маршрутку не сприяє появі апетиту. проте я бачу, що нема жодного сенсу відмовлятись, мєня нє поймут. беру сосиску, думаю, може проканає. в мене впирається впевнений очікувальний погляд жінки, типу "ну, давай, розгортай і жуй", свою вона вже розгорнула. я зважуюсь на репліку - "дуже дякую, я потім з'їм, зараз, - кажу - не голодна". ага, зараз... 

є на світі бог, якісь інші космічні сили, чи то просто моя вдача вирішила раптом змилосердитись. маршрутка гальмує і водій голосно кричить "Горбок"! ніхто з пасажирів не встає, моя співрозмовниця й далі дивиться мені в рот, очікуючи, що він ось зараз розкриється і відкусить соковиту рожеву сосиску. "Горбок!" - верещить водій. всі й далі сидять, але я, здається, вже розумію, чия це зупинка. Шофер нарешті обертається і знервованим тоном, але тихо випалює, "женщіна, ви сасіску патом кушайтє, а сєйчяс вихадітє, Гарбок же!". Жінка неохоче відриває від мене погляд, закидає в рот решту сосиски, повільно підводиться, виходить з маршрутки - на неї чекаємо не лише ми, пасажири, а й цілий світ. двері закриваються і я поспіхом ховаю в пакетик свій м'ясний (чи є там м'ясо цікаво) подарунок, намагаюсь загорнутись в шалик, що пахне парфумами і абстрагуватись від неприємного відчуття, що за мною все ще стежать. а таки стежать - жінка перейшла дорогу, стала навпроти маршрутки і вдивляється в моє віконце. ми рушили і слава богу. 

далі знову година молочного туману, впевненішого сонця, похилених подільських сіл, придорожнього ринку і тиші, тиші.