Чим більше думаю, тим важче мені ці думки артикулювати писаними словами. Можливо я бездара, адже геніальність, чи то просто талановитість тих хто пише, власне і полягає у тому, аби писати про щось важливе просто, вміти вмістити в декілька речень велетенський обшир думок, чи навіть не стільки думок, скільки досвідів, образів, обсервацій.
А ще з віком я відчуваю все менше свободи навколо. Досвід цінна і корисна штука, і можливо я просто не вмію ним користуватись, але саме він часто мене сковує. Поки я не перечитала стільки книг скільки перечитала на цей момент, мені більше хотілося і моглося висловлювати власні думки, не боятися, не оцінювати їх з позиції "інших". І так, серед них було багато (більшість) наївних, не надто цінних, звичайних, пафосних. Однак, саме тому, що я дозволяла собі висловлювати їх в таких кількостях, часом траплялися і непересічні. Їх могло бути одна на тисячу, але вона, та цінна думка була і це найважливіше, бо я гордилася нею, вона утверджувала мене в цьому житті і допомагала шукати себе далі.
Тепер же ж, перш ніж щось сказати, я довго думаю, чи варте "воно" бути висловленим. Я боюсь повторюватись, боюсь ляпнути "щось примітивне", нудне, несуттєве. І це, скажу вам, просто катастрофа, внутрішній катаклізм, що називається "надмірна самоцензура". Чесно кажучи, я не знаю жодних служб порятунку в таких ситуаціях. Я сама собі боюсь радити щось мудре, бо для цього потрібно би відшліфувати цю думку, а я, як вже вище було сказано, останнім часом все менше займаюсь такими речима.
Чого я це пишу... А раптом хтось відчуває те саме. Нєа, мені не потрібно знати хто і чому, і навіть не потрібно знати "чи". Але якщо цей хтось існує і раптом це прочитає, то вам від мене бонус - порада "алкоголіка" "алкоголікові" - забийте і тріпайте язиком про все, що на гадку прийде, виговорюйте і виформульовуйте все несказане вами раніше. Тисяча, навіть мільйон дурнуватих думок, поблажливих поглядів, зверхностей, зневаг, ігнорів, варті однієї цінної і кровно вашої думки, дії, ба навіть погляду.
А я без кінця ляпаю багатезно малосуттєвих речей. Може, щоб не говорити суттєвих. Бо вони занадто особисті, занадно делікатні, занадто моторошні і відверті. До того ж, як знати, чи не помилишся з адресатом? Якось страшно, чишо.
ВідповістиВидалитиhttp://1.bp.blogspot.com/-xMp8e_pW-6A/T9tNeazKGzI/AAAAAAAADbI/zjrP065NCbo/s1600/think+say.jpg
Ну ось оце "як знати", коли його надто багато, я й називаю надмірною самоцензурою, яка не пропускає дурниць, але і щось вартісне також фільтрує. Знаєш, мені здається що бути кльовим і мудрим - це канєшна супер, бути дурним - біда, але не катастрофа. Найгірше це бути ніяким, людиною яку немає за що пам'ятати. Бо "дурниця" - це ж теж відносно. Історія знає немало прикладів коли те що вважалося бздурою в один момент, через якийсь час перетворювалося замало не на істину. Чого тільки одна форма Земної кулі варта... Тому мені здається, що тут найбільше треба покладатись на внутрішній голос, на інтуїцію, маю на увазі в питанні "говорити - не говорити". Мудрості і розуму може часом бракнути, але інтуїція - вона є завжди, треба тільки навчитись її чути. Якось так.
ВідповістиВидалити