Я таксист Урузький

Добрий день. Я туво на Копєрніка. вже доїжджєю. Такий синій мінівен. А ви де стоїте? Під

конем? Ну там і стийте. Я три мінутки і вже буду.

Добрий вечір! Я тойво, забувсі як вам дзвонив, шо то вже не день. Стемніло, то вже вечір. Вам де їхати?

- на Козельницьку 2а

- Де то є та Козельницька?

- біля податкової, новий корпус Католицького Університету.

- А, знаю вже. А шо ви там, живете?

- ні, вчуся (я забула на секунду, що я вже 3 роки як там не навчаюсь, ой)

- А ким будете?

- Не знаю, істориком якщо пощастить.

- А як не повезе?

- Тоді істориком.

- Я таксист Урузький. О, тамво ззаду то моя жінка, шоб ви сі не настрашили. (Добрий вечір! - тихий голос пані із заднього сидіння). Бо я тойво, вже додому їду на Сихів, забрав жінку та й ше думаю возьму ваше замовлення. Оксана, а ти вчерка говорила, шо то у Львові колись по якомусь іншому писали назви вулиць? Пані, то ви може знаєте?

- Що ви маєте на увазі?

- Ну тойво, шо не по-українськи було написано і не по-польски. 

- То було може по австрійськи? (каже пані ззаду)

- Ну, в Австрії говорять і говорили по-німецьки...

- Тоді не по австрійськи, бо я німецьку вчила в школі, то була якась інша мова - каже пані

- Може все ж таки по-польськи? - кажу я

- нє, там не було тихвово крючків

- Ну тоді я не знаю. Колись у Львові жило багато євреїв, може було щось на їдиші написано?

- Євреї? А то коли у Львові були євреї?

- Ну, ще перед ІІ Світовою їх було набагато більше ніж русинів...

 - А то вже русскі були перед другов світовов?

- Ні, русини, не росіяни. Можна сказати - це ті, кого ми сьогодні називаємо "українці"

- А я колись читала, що у Криму були євреї, але якісь особливі, щось із крабами пов'язано там було.. - каже пані

- Краби? А, краби! Це ви про караїмів! Так, були такі, але вже їх майже немає. Вони до речі і на Західній Україні були, наприклад в Галичі.

- Йой, та де тилько їх немає, тих євреїв. Нє, я нічого проти не маю. Але ну скажіт, вони відки прийшли? З Їзраїлю?

- Йой дурню ти, якого Їзраїлю, то нова країна - дорікає чоловікові пані.

- Йой то ти дурна, ше в Біблії було написано ЇЗРАЇЛЬ! Пані, ми сі вибачиєм. То коли вони прийшли?

- Хто прийшов?

- Краби. Ті, караїми. Ну чи євреї

- Ой, ну важко сказати, це заплутана історія - кажу я, бо ми вже підїжджаємо і починати з ашкеназі, хозарів і караїмів...

- А ви кажете, ви з Галича? Ви може теж шось маєте з євреїв?

- Ну не зовсім, в мене батьки...

- А в мене родина з Уружа, ну чи як воно. Ну того я Урузький. Мій якийсь там прапрапрадід був тимво, ну воєводою. Нє, ну чи там генералом. Кимсь там був. Сполячені. А взагалі я з Теребовлі.

- Шо ти мелеш. сполячені хіба євреї ви. Мама твоя як - РОЗА! Хто ше би ся РОЗА називав!

- Та йой, Воксано, не мели туво!

-  Ну, дякую, ми вже приїхали. Скільки з мене?

- А ви до ЗНО не готуєте? Може б ми сина до вас дали, на історію?

- Еееее...

- Бо він хоче на якісь комп'ютерні науки. Але шо то, сидіти за тов мамунов, вже і так зелений! Ну а історія то буде розумний хоч.

- Еееее... Гарного вечора!

Що з голови не викинеш

Ви ж напевно знаєте ці образи, які вам якось у житті довелось побачити і вони вже не відпускають. Сняться часом, або просто приходять до голови в момент коли там нічого іншого немає. 

Кабани

Кабанів я не бачила давненько. А тут раптом у Польщі. Серед ночі, дорогою до якогось Кенпна, на темній вузькій дорозі, що пролягала через густий ліс. Ні з того - ні з сього - 6 штук кабанів - двоє дорослих і четверо маленьких. Без поспіху і страху, спокійно собі переходять дорогу - як гуси в українських селах, корови у індійських і вівці десь в Шотландії.

Сузіря ВеликоїКорови

ВеликаКорова - це прекрасне сузір'я, якого офіційно не існує. Його угледіли і назвали діти на одному з дитячих таборів. І з того часу ця ВеликаКорова мене не покидає у подорожах, її якимось чином завжди дуже добре видно і вона завжди носом в той бік, у який я їду, будь то захід чи схід. Але може це я вже собі додумую. 

Коли бачу це сузір'я, на гадку спадає також одна дитяча пісенька, яку я вивчила ще зовсім
малою дитиною в ансамблі. Там такі чудесні слова:
"пісеньок є стільки милих,
стільки радості і слів,
про жираф і крокодилів,
про папуг і про слонів.
Тих пісень силенна сила,
в них такий шалений злет,
та корову не злюбили
му-му-музикант й поет.
Де ж му-му-му-му-му-мууууу-му-музика,
де ж му-му-музика і слово,
укотре б я не подивилася,
її краса і доброта,
її душе-душевні якості,
душевні якості корови.
Адже вона, вона вам віддана
до кінчика хвоста"!

Жидівка

І тут вже моя пам'ять заносить мене на "Жидівку" - велике пасовище поруч з Дністром у селі моїх бабусі з дідусем. Великі, флегматичні, абсолютно беземоційні істоти, які вміють жувати 24 години на добу,за необхідності можуть розвивати добрячу швидкість, якщо раптом припекло скуштувати свіжого бурячиння з прилеглих городів. А поза тим вони ще й доволі витривалі. В погоні місцеві хлопчаки часом так лупили тих корів палицями, натомість від останніх просто 0 реакції - жодного вияву болі чи злості, агресії чи обурення - тільки жує собі далі. Не розумію людей, які бояться корів, а я таких неодноразово зустрічала. Коли вже зовсім було нічого робити довгими днями на пасовищі, коли книжка вже була дочитана, а до вечора ще далеко - то ми сиділи з сестрами і плели віночки на кожну коров - такий собі додаткови сервіс пастухів. 

Ще на Жидівці у червні було повно суниць і ожини в серпні. Смакова пам'ять нагадує ще про теплий компот, який наливався у пластикові пляшки і після цілого дня на сонці мав дивний присмак, який ні з чим не зрівняти.

Папьор

Сільські пейзажі мелькають в пам'яті, дивно поєднуються з вогнями європейських автобанів,
обрисами польських міст на обрії... Я далі думаю про ці образи, які не залишають. Автоматично продовжую наспівувати пісеньку про корову. Згадую про мою першу поїздку закордон - в Білорусію. На кордоні назвала неправильну дату народження, що додало декілька годин додаткових перевірок вокалісток, які нас супроводжували. Потім якісь туманні спогади з жахливого готелю, де ми всі жили у одній великій кімнаті без душу. Вічний вогонь, дивна вечірка у справжньому клубі, а мені ж тільки 8 було - як я взагалі туди потрапила?! І МакДональдс, куди нас повели на мій День народження. Отруєння (методом виключення ми дійшли висновку, що це був гамбургер із цього ж омріяного МacD) і решта часу у Білорусії була проведна у ізоляторі замість виступів, катань на катамаранах і ще купи всього. Зате в мене була неабияка можливість мабуть вперше у житті поговорити російською, яку я до того знала лише "пасивно".  Ніч, я тупцяю темним коридором у пошуках туалету. Туалет є, але туалетного паперу немає. Шукаю когось, в кого його можна попросити, а принагідно ще намагаюся згадати як буде російською "папір". "Папьор" - ось мій вердикт."Дайтє мнє будь ласка туалєтний папьор", кажу черговій медсестрі. "Дєвочька, звучіт как бєлорускій язик, но нє бєлорускій. Чєво тєбє, дєвачька, нужна?" "Папьор, будь ласка". "Бумагу, што-лі?" "Ну да навєрноє". Наступного дня про "папьор" знала наша викладачка, а ще через день весь ансамбль. І пісенька була спеціально складена, на мелодію "Тучі как люді"... Боже, я і таке колись слухала!

Це була поїздка Львів-Дрезден. Поруч з тим є ще розмови з попутниками, зупинки на заправках з традиційними смол-токс, сон звісно і т.д. Вкотре дивуюсь скільки всього береже наш мозок, скільки всього можна витягнути з себе, якщо тільки не давати собі на стримання...