Тільки тоді і лише тепер...

Мені видається, що багато речей, явищ і навіть людей, які є в нашому житті, по справжньому ми цінуємо лише двічі - коли набуваємо і коли втрачаємо (або чітко усвідомлюємо що можемо втратити). Думка, звісно, не нова, проте для мене стала актуальною саме зараз.

Вчора, 14 вересня, в Українському Католицькому Університеті святкували початок літургійного року, з традиційними пунктами програми: Літургія, урочиста академія. Скажу чесно, так добре на схожих університетських заходах мені було ще хіба на як на першому курсі. І річ зовсім не в здобутках і нагородах, річ в тому, що пройшов час і мій скепсис, іронія, така внутрішня відстороненість кудись поділись - напевно я переросла їх. І було там на будові в мене таке враження, що я знову здатна захопитись чимось - ідеями, словами, одним навіть шелестом будівельних стрічок чи хмарою цементного пилу...

Думаю, що все це природньо і закономірно, маю на увазі етапи власного ставлення до світу, до всього що оточує. І я направду щаслива, що минувся ТОЙ етап і розпочався ЦЕЙ...