Є два місця у Львові повз які я більше не можу проходити просто так, щоб в голові не виникало спогадів, а в серці якоїсь навіть трохи злості. А втім, найбільше що виникає – це нерозуміння.
Обидва місця мали душу – зелену влітку і навесні, жовто-червону восени, і павутинну взимку. І цю душу хтось колись посадив, виплекав її форму, викохав кожен пагінець. Ця душа давала плоди – маленькі темно-сині ягідки, які людині може й не сильно до вподоби (люди ж вони такі, сьогодні вкрай перебірливі), зате птахам у скупі зимові пори були за манну небесну. Синиці забувались, розкошуючи серед павутини дрібних пагонів, між якими ховались грона диких родзинок… забувались і можна було підійти впритул, роздивитися це полохливе чудо в найменших деталях.
Для першого місця душа була ще й захистом перед гамірною дорогою, вона щільним зеленим живоплотом відгороджувала затишне подвір’я перед будинком, де ростуть яблуні і де бавляться діти, від машин та сотень пар чужих очей. Водночас вона не сковувала зовнішній простір вулиці, слугувала окрасою, яка змінюється, дихає, живе і приносить користь.
Для другого місця душа була чимось на зразок рятівного кола. Це місце – такий собі лабіринт із дуже незручними сходами, який єднає між собою дві вулиці. По один бік проходу – багатоповерхові будинки, подвір’я з виліпленими героями Вінніпухіади, кущі і стара-престара розлога плакуча верба. А по другий бік – майже глуха сіра металева огорожа, заввишки десь зо два метри, яка відділяє тенісні корти. Саме зі сторони кортів хтось колись посадив душу. Те, що посадив зрозуміло з регулярності стовбурів, з того як повилися пагони. Це було єдине, що прикрашало шматки старого, погнутого, роками нефарбованого металу, який, особливо в пору пізньої осені чи ранньої весни, створював би атмосферу прогулянкового двору для в’язнів-довічників, якби не ця гуща пагонів з гронами диких родзинок і незмінним голодним птаством.
Чомусь душі не стало, ні одної ні другої. Їх зрубали, знищили, якось так просто, наче нічого й не сталося, наче це не душа, а просто собі ніщо. А вона нікому не могла заважати, вона нічого не нищила – ні штукатурки на стінах, ні фундаментів, нічого, вона тільки прикрашала, вдихала життя в наш міський машинний простір, зрештою, вона видихала наш кисень, і годувала птахів, яких ми не годуємо. Вона не займала функціонального простору на якому можна щось збудувати чи змонтувати чи посіяти петрушку при загазованій дорозі. На місці душі немає нічого, тобто на місці душі утворилося ніщо, як в «Нескінченній історії» Міхаеля Енде.
Немає коментарів:
Дописати коментар