Власне, це не зовсім історія, а так собі, спостереження, типове львівське ранкове споглядання)…
Отож, був ранок, я відчитала свою лекцію у консерваторії, про культуру Месопотамії, і брела під сірим осіннім небом у бік площі Ринок. Думок крутилося в голові багато, а крім того, у вухах ще відлунювали химерні коридорні оркестри Львівської музичної академії… Осінь, особливо якщо вона сіра і вогка, завжди викликає в мене якісь нерозбірливі тривожні відчуття, які виринають ні звідки, а потім, як тільки надворі трохи проясніє, так само в нікуди зникають. Але в той ранок небо не ясніло і я тягла за собою свої думки, химерну коридорну музику і оті чудернацькі осінні відчуття…
А я знаю де у Львові завжди ясно, завжди тепло, завжди затишно, яка б погода не панувала, які б настрої не нуртували… Це мої Мури. Взагалі-то каварня називається трохи по іншому, але слово Мури – воно так пасує до тог, чим для мене є це місце. Вони не в’язничні і не оборонні, вони рідні. Я приходжу туди і знаю – Ефіопія Харар – кава з кислинкою, дика кава, росте дуууууже високо в горах, середньої міцності. І ще я знаю кандизований імбир – буде щипати язик, його захочеться виплюнути, але якщо таки проковтнути – всередині розливається особливе відчуття тепла і свіжості водночас, а ще цей незвичний, більше ніде не спробуваний, смак… Іноді щастить і можна взяти до морозива кленового сиропу, або м’ятної есенції, або обнюхатись екзотичних чаїв і трав’яних сумішей і в кінці замовити звичайний чорний чай, який після такого нюхового дегустування буде смакувати незвично і по новому.
Тут можна просидіти 2-3 години і бути єдиним клієнтом, але можна й потрапити у незвичну компанію, так як того разу: київська екскурсія, діти десь так класу восьмого із класним керівником у спортивному костюмі – я думала вони помилились (тут це часто буває) дверима і хотіли зайти в Майстерню шоколаду, але вони з шумом (зовсім не притаманним цьому місцю) розсілися за трьома маленькими столиками і замовили каву (только эсли коффе натуральный, не растворимый, ггг;) і капучіно. За групою зайшли два іноземці, здається іспанці, які не говорили навіть англійською і довго, кумедно пояснювали чого хочуть. Ще в кутику заховався чоловік зовнішності дизайнера інтер’єрів (ну, ви знаєте, є такий характерний в них вигляд). І на додачу двоє фотографів фотографували процес приготування гарячого шоколаду (до речі, мого гарячого шоколаду) і пережартовувались із офіціантками…
Окрім колоніальних товарів у цьому місці є щось від колоніального клімату - теплого, ясного, приємного, пропахлого спеціями, чаєм, музикою...
Немає коментарів:
Дописати коментар