Одвічне припущення матриці

Мені здається, що вони це спеціально з нами роблять.

Мені здається, що немає іншого сенсу у всіх цих подіях, окрім як прив’язати нас до невидимої павутини тем і слів, тих, які потрібні та вигідні їм. І нема різниці що саме ми будемо думати стосовно цих тем і слів, на чийому боці будемо, головне щоби ми думали про це і тільки про це. 

Головне, щоби у нас не залишалось часу і сили, бажання та ідей, креативу, творчості, моральної наснаги для чогось іншого, наприклад для самоосвіти, наприклад для доброї справи, наприклад для читання, наприклад для споглядання, так давно зневаженого і вилаяного, обізваного бридким словом «неробство» (хоча по правді, то споглядання не має нічого спільного із неробством, навпаки, часом це неабияка праця, оце вміння сконцентруватись і вийти думками за рамки павутини, за рамки того, про що нам говорять ми маємо думати).

Я зупинилась на мить і подумала – що я можу зробити? Що я можу зробити доброго, коли мої думки, все моє внутрішнє єство сповнене тривоги, якогось священного гніву на тих дебілів, які й не заслуговують ні на що священне, в тому числі і на гнів. На гнів народу вони також не заслуговують, бо вони такі низькі і брудні, такі слизькі, такі дво-трьо-чотириликі, що й не розбереш ніколи і ніде хто з них хто.

Бачте, не лише про політику йдеться. Те саме я відчуваю іноді й стосовно освіти, різноманітних закладів та інституцій, які наче покликані нести людям зерно істини, натомість несуть, як моя бабця каже «г…мно на патичку», і змушують нас його їсти і вдавати що ми отримуємо насолоду.

Думаю, мені пора потрохи звільнятись від усього цього, бо відчуваю, що лише звільнившись зможу стати повноцінною людиною, повноцінною особистістю і зробити свій повноцінний внесок у щось по справжньому добре та корисне, а не в чергове «г…мно на патичку».