рай

ніч зійшла на землю як месія
скресло світло денне, вітер стих.
бродить чиясь тінь і тишу сіє
місто - степ покосів голосних

ніч клубочеться тонким туманом сірим
світло з стрілкою секундною втекло
тінь ніяк не може йняти віри
в те що місто голосом було

замело зірками небо ночі
на замок замкнувся світлий день
я сьогодні не закрию очі
не віддам нікому повних жмень

моїх пісень.

хай гарцюють чорні коні ночі
хай мороз скує гарячий чай
і гукають тінь усі охочі
втрапити у перший темний рай.

власне тіло зраджує

моє волосся наймертвіше 

не мовить так як очі чи уста

й здавалося б,

на нього можу я покластись

і не боятись зради,

та

одна тоненька прядка

вмить
спаде на моє 

кам'яне лице

й ти знатимеш, що це - 

моя душа,

що промовляє поза мною

все 

що мною вимовити 

не 

спроможна.

подорож на Новий рік, що не відбудеться

 

 я приїду опівночі

по пустому перону

ледь простукаю

тихий жіночий привіт

мештами

кольору

теплої

теракоти

пам'ять

світло дихає тобою

в час наївного чекання

сніг і ожеледь. думками

в нетрях теплого шукання

я знайду хіба що спогад

ніжний доторк твоїх пальців

слів твоїх непевний здогад -

- зграйка сірих горобців

горіхи

немає більше тут чи там

лише ніде

посеред вечора гряде

туманне віче 

що волочить

хоругви-шмати

очі мочить

сльозА

росА ядуча

ранить трави

землі не видно

тихо з лави

старий підводиться

і з церкви

несе своє

крихке подерте

одвічне серце

певно з глини

й з колючих галузок ожини

його сплели умілі руки

під тихі мелодійні звуки

овечих дзвоників

й горіхів

народжених лише для втіхи

земних  посріблених птахів

намоклих в зливі дітлахів.

зимою...

слова спинились спішно серед степу

думки надуті подихом димленим

зимові зорі як пшеничні зерна

у сивих сойок в лапках сірі стерна

пливуть птахи паленою рікою

шумить шалено течія широка

зловити б зараз сойок тих рукою

спинити б зараз ту ріку собою...

минає марево мізерне миттю

ріка чорніє чорною блакиттю
лопоче легко слово з того літа

замерзла пташка груднем не зігріта