нескінченний вірш про скінченну історію

вилами писана по воді
карта мені
для мандрів
жовті пустелі, сади рясні
лежить дорога
моя, уявна мандрівка до бога
уявного бога, христа чи будду
я вже й не знаю, чи колись буду
знати ім'я свого власного "я"
а чи кануть в прозоре небуття
чи то пак в неЗбуття
всі слова
що звикло молитвами звуться
й чи розімкнуться
мої вуста уві сні
коли снитиметься мені
котресь із тих слів
певно мало ночей, мало днів
у цім літі сливовім
для кожного з них
а надто для тих
що найбільше хотіла б сказати
тобі
якби раптом на сірому коні
в білі яблука
стріла тебе десь на вулиці Сербській
між Мазохом і Шоколаднею
якраз біля мурів з чаями...
крихкою безоднею
пролягло б поміж нами минуле
з інших світів
де багато незвичних красивих слів
і снів
і щасливих очей
і ночей
і людей
що без карти блукали
під дощем
під одним промоклим плащем
і щем
на серце нанизували мов перлини
не тратили ні хвилини
на подив
і ЖОДЕН із них ще забути не встиг
всіх книг
прочитаних разом
і тих
не-про-чи-та-нИх,
які ОДНАК
так само залишили буквенний ЗНАК
на серцях тих людей,
на дні їх очей
в тиші їхніх щасливих коротких ночей
під дощем, мокрим сірим плащем
там де щастя і суму щем
їх на мить пов'язав у дивний тандем
без жодних ребусів, теорем
а в звичайний приклад, де є один плюс
і де будда, єгова чи то ісус
ще ставлять "дорівнює" опісля
і чекають, дивлячись звіддаля,
що стане сумою - ти, чи я
чи залишиться все ж нескінченна
тверда нічия...