Герман
В 33 він був студентом
одразу трьох різних магістерських програм – археології, політології та
гендерних студій. Зовні трохи нагадував грузина, особливо зрослими бровами. Але
характер мав лагідний, дещо меланхолічний з нотками фаталізму. Здавалося, він
підсвідомо намагається бути схожим на свого улюбленого письменника – Гессе.
Хоча можливо навпаки – Гессе був
улюбленим письменником, бо надто вже життя й світосприйняття
славнозвісного Германа збігалися з його власними. Він хотів жити просто, йому
не потрібно було багато. Але навіть це давалось важко. У свої 33 на життя він
заробляв дрібними підробітками – трохи водієм, трохи асистентом у музеї
археології. Євро «на чорний день» отримував від здачі крові – регулярно, двічі
на місяць, в нього з’являлися паперові «кров’яні тільця», як він їх називав.
Одного разу він дуже
покохав жінку, а вона від нього пішла. Після трьох років він все ніяк не міг її
забути, біль і самотність стали його філософією. На якийсь час він знайшов
забуття в алкоголі. Потім у релігії. Потім в інших жінках. З цими останніми
найскладніше, бо на відміну від алкоголю і релігії вони також вміли відчувати.
Його феміністично вимуштруваний розум балансував між свободою його страждання і
намаганням нікого не образити надто глибоко, наприклад так як образили колись
його.
Він дивовижно поєднував
практику католицького християнства зі всіма трендами сучасного європейського
світу – від членства у лівих, явно антиклерикальних студентських партіях, до
вільного сексу з екстравагантними експериментами. Про секс він дуже любив говорити
(майже так само як про демократію), займатися ним також – це скидалось на ще
одну форму забуття. Якщо секс був для нього проявом свободи тіла, страждання –
свободи духу, то демократія, чи то пак розмови про неї, ставали способом задекларувати
якусь потенційну мужність, на яку він міг би спромогтись, якби не життя у складній,
але напрочуд стерильній та правильній Європі.
Його найкращим другом був
православний священик, який окрім того належав до монашого чину в одній із
провінцій Лівану. Якось вони разом перекладали православну грецьку літургію на
німецьку мову і Герман дописав у неї свою молитву – молитву за свободу
страждання.
Вони
Вони мали не багато часу,
тому було зрозуміло, що довго це не протриває. Кілька вечорів за милими розмовами,
кілька напрочуд палких поцілунків, кілька сумних поглядів – і до побачення. Так
мало бути і так було би краще. Але вона вирішила, що це закінчиться колись, та не
зараз і через місяць надіслала паперового листа. Він відповів палко і радісно,
наче розмова зайшла про секс чи демократію, хоч насправді в листі не було ні
першого, ні другого.
Їхні переписки у мережі
сягали тисяч знаків, їхні фантазії заходили далеко, в них навіть було щось
схоже на спільні плани. Вона знала про його свободу на страждання і,
спробувавши раз завести розмову про щастя, облишила це, не бажаючи розхитати
один з його стержнів – можливо й не дуже правильний… Втім, хіба стержні бувають
правильними чи неправильними? Вони просто є, або їх нема. В нього був, і
позбавити його цього було би надто жорстоко, навіть егоїстично. З ним вона
зрозуміла, що бажати комусь щастя може бути проявом крайнього егоїзму. Впорядкувати
світ навколо у відповідності до загальноприйнятих норм – коли всі радісні,
усміхнені, успішні – тоді й ти можеш розслабитись. Нещасливі люди руйнують цю
ідилічну систему, матрицю, а тому решта намагається, чого б це не коштувало,
навернути їх на путь істинний – на дорогу щастя, не бажаючи прийняти їхніх почуттів,
не даючи їм на них права, тим самим лише поглиблюючи їхню внутрішню напругу і
сум, і провокуючи одягати маски, вигідні більшості. Так ми отримали той світ,
який бачимо, вийшовши із дому. Світ – мильна булька, світ – пап’є-маше,
світ-маска.
Одного разу про демократію
їм довелось говорити предметніше, виходячи за рамки теорії і примірявши її на
практиці. Тоді між ними війнув холод, вірніше холодок. А потім прийшла тиша. Їй
було складно в той час і моторошно. Та водночас саме тоді вона відчувала себе
сильною як ніколи. Він часто говорив, що демократія для нього понад усе, що він
готовий відстоювати права всіх тих, хто цього потребує і підтримувати кожного,
хто це робить, а надто її. Проте саме тоді, коли для цього прийшов момент, він
зник.
Вона більше не слала
паперових листів. Лише одного разу, після кількох місяців тиші, поцікавилась чи
в нього все гаразд. Знаючи його, вона могла уявити, що забуття у формі алкоголю
чи чогось схожого, знову взяло гору – вона боялась за нього. Але все було
гаразд. Він відповів палко і радісно як тоді, рік тому – довгим листом із цікавими
історіями про літо і багатьма натяками на те як він сумує за нею. Вона подумала,
що все повертається на круги своя. А через два тижні він попросив більше не
писати, стерти всі листи, всі повідомлення, всі фото і, якщо це можливо,
пам'ять про нього. Бо він зустрів ту, яку покохав по справжньому. Вона
відповіла одним словом – «добре». Стираючи файл за файлом, слово за словом,
спогад за спогадом, вона сама в себе виборювала право на свободу духу – право
на своє страждання.