Портрет І. Варя

Варя

вона любила їсти брудну моркву. власне, не брудну, а просто моркву. а брудна вона чи чиста - абсолютно байдуже. могла йти попри грядку, висмикнути одну за гичку, трохи пострушувати землю, може обтерти злегка краєм сукенки і просто там посеред городу з'їсти. і дарма що між зубами скреготав пісок, і обличчя було трохи замурзане... зате вона була щаслива і це головне.

вона виривала з корінням листопадові квіти, що росли на березі річки, робила з них смішний неохайний букет і дарувала комусь. казала, що це квіти сили, їх потрібно завжди носити зі собою. вона не знала, що в 4 роки говорити про квіти сили це доволі дивно, принаймні з точки зору дорослих. а хулі... - це вона також говорила, навчив її дідусь, так само як кілька сороміцьких віршованих анекдотів. коли вона комусь їх розповідала - то тільки пошепки, щоби мама не почула. хіхікала в кулачок і просила нікому не говорити, бо то її з дідусем секрет.

її кучері нагадували Кучеряву Сью, лише кольору вони були пшеничного, а не каштанового. вона не любила, коли її розчісували і говорила що гребінець - це для дорослих. в неї була дуже довга лінія життя - дугою огортала великий палець і сягала заледве не зворотньої сторони руки. вона починала речення українською, а закінчувала російською. усміхалась трішки хитро і весь час, без перестану.

Вони

вдвох грали лови на березі Ужа. мала подарувала їй пластинку м'ятної жуйки Орбіт вже у перші хвилини зустрічі. у відповідь отримала ручку кольору морської хвилі. далі вони разом малювали на зворотній стороні нотного зошита чорного пуделя - це був портрет справжнього песика, що крутився поруч. вони підходили близько до води і було видно маленьких рибок. хоч надворі хмарним небом нависав листопад, обоє занурювали у воду руки з крихтами хліба і чекали поки хтось із мальків насмілиться підпливти. їй завжди було трохи лячно там на березі річки - каміння слизьке, а мала зовсім необережна, як і більшість дітей - раптом впаде, це ж навіть не її дитина. вона намалювала Варі на кожному пальчику обличчя, далі вони придумали казку про п'ятню (це така сім'я де не сім осіб, а п'ять) і розповідали її чорному пуделю. вона не розуміла чому ці діти постійно її знаходять, чому прив'язуються, чому не відпускають. це трохи дратувало, проте в цьому відчувалась якась маленька гарна таємниця. коли незнайома дитина брала її за руку, вона відчувала себе наче обласканою ангелом. а ще це була честь - бути поміченим найвідкритішою і найщирішою частиною цього в цілому закритого і замаскованого суспільства.