Текст, наведений вище (йдеться про попередні дві публікації), - це явище, яке піддається антропологічному аналізу не менше ніж ситуації, описані в ньому. Виходить свого роду подвійна рефлексія.
Тарас Возняк, український культуролог, політолог та головний редактор Незалежного культурологічного часопису «Ї», в одній зі своїх численних статей на тему міської культури, вжив поняття «семантичний простір середовища» . Розмірковуючи над тим, що означає цей термін, перше, що спало мені на гадку – набір знаків і символів, які відображають його внутрішнє «Я», творять душу міста. Це є певний знаковий код – символи, слова, дії, які втілюють, відображають те чи інше ментальне явище. Окрім того «…семантичний простір не є тільки моєю власністю чи моєю фантазією – він істотний не тільки для мене особисто, але й для «нас» – для певної групи. І саме цей спільний семантичний простір дає нам підставу відчувати себе певною єдністю, говорити про певне «Ми». Цей простір є дуже нерівномірним…» .
Однак, складові частини цього «МИ» паралельно входять до ряду інших семантичних просторів і не факт, що ці «інші» простори є другорядними, можливо якраз навпаки: я як особистість маю свій, дуже малий, інтимний «семантичний прості», моя сім’я також творить коло символів та знаків, які відображають історію, традиції, стиль життя мого роду; далі моя вулиця, мій район, моє місто, держава, континент, моя релігія, моя професія і т.д; таким чином, кожна людина входить до ряду «семантичних просторів», які природно і гармонійно (або не гармонійно) переплітаються у її власному. Бачимо, що якщо спершу було сказано, що семантичний простір кожної людини окреслився як «малий, інтимний», то тепер можна припустити, що якраз він є чи не найбільшим, адже вбирає в себе всі інші.
*****
Що є семантичним простором міста, в даному випадку – Львова?
Найперше – це те, що притаманне місту в принципі: інтенсивний інформаційний простір, гроші як соціально-економічне явище, еклектика думок і стилів, соціальне розшарування населення, локалізації (за етнічною, релігійною, фінансовою і т.п. ознаками), влада, освіта, мітологічні нашарування на історію …
Тепер про «ЛЬВІВ». Для того, щоби окреслити семантичний простір цього міста, потрібно зрозуміти, що його семантика обертається у двох просторах – зовнішньому та внутрішньому. Назвемо це «інтер’єром» та «екстер’єром» Львова.
Отож, екстер’єр в даному випадку – це архітектура, рельєф, ландшафти. Львів – давнє місто, з багатовіковою містобудівною історію, артефакти якої – будинки, пам’ятники, скульптуру – ми можемо споглядати та використовувати і сьогодні. Багатий архітектурний спадок – це перша і чи не найдавніша ознака, з якою Львів асоціювався в Україні та поза її межами. Для мешканців міста це означає наступне:
- Світогляд та ментальність людини формуються в середовищі естетичних споруд, простір яких маю тяглісну історію, «дихає» минулим. Зрозуміло, що середовище має великий вплив на людину. Саме тому, сьогодні серед львів’ян побутує думка, що, до прикладу, жінки у Львові одягаються з особливим відчуттям смаку, а стиль виокремлюється у щось нове, притаманне лише мешканкам цього міста. Так це чи ні – судити важко. Але наявність такої думки у соціумі саме по собі багато свідчить.
- Водночас, простір Львова для сучасних його мешканців не до кінця свій, він є втіленням епохи коли місто не належало українцям. Архітектура того часу відображає світогляд своїх творців – поляків та німців . Ймовірно, це породжує своєрідну дихотомію у відчуттях львів’ян, для яких це місто своє і не своє водночас.
- Не малу роль відіграє і сучасний стан історичного архітектурного спадку Львова. В радянський період і в перші десять років незалежності для збереження архітектурних пам’яток робилося не так багато. Велика кількість цінної архітектурної забудови XIX, XVIII, XVII і навіть XVI століть зазнала нищівного руйнування і частину цієї забудови вже практично не можливо відреставрувати, хіба що відтворити її вигляд, що називається, з нуля. Відтак, Львів із «міста з багатою архітектурною спадщиною» перетворюється у «місто з втраченою багатою архітектурною спадщиною». І хоч в останні роки ситуація дещо змінилася, цей імідж Львова все ще живе і певною мірою також є його внутрішнім семантичним елементом.
- Архітектура Львова сприяє формуванню ще одного важливого ментального явища, яке зараз є домінуючим з-поміж усіх інших – львів’яни думають про своє місто як про найєвропейськіше місто України. Власне, причиною цього є сама архітектура, яка по суті притаманна центральноєвропейським містам. Окрім того, час, коли творилася ця архітектура – це епоха приналежності Львова до імперії Габсбургів, яка довгий час була найбільшим втіленням «власне Європи» для мешканців її східних кресів.
- До екстер’єру ми також можемо віднести назви вулиць, парків, інших місць та речей, які свідчать про ідеологію городян, про їхню само ідентифікацію, про їхні пріоритети.
- Львів’яни часом жартують між собою, що до Львова стікається вся вода з околиць, а в самому місті з водою чомусь і надалі складно. Цей іронічний жарт частково втратив своє значення, адже в останні роки ситуація з водозабезпеченням міста суттєво покращилася. Але довгий час він відповідав реальному стану речей. По-перше, «теза» про стікання до Львова всіх навколишніх вод походить від того, що топографічно місто знаходиться у ямі і уявлення про стікання сюди води – цілком логічне. По-друге, через Львів проходить рубіж великого європейського вододілу, що також автоматично створює ефект присутності води в місті чи поблизу (люди, мабуть, не замислюються, що «вододіл» - це місце, де води якраз чи не найменше). І по-третє – колись у Львова була Полтва, зрештою, вона є і зараз, однак колись це була річка, а зараз – стічні води, поховані під землею в трубах. А ще Львів вважається українським Лондоном – велика кількість опадів і часті тумани творять своєрідну атмосферу для гостей міста. Хоча, якщо проаналізувати клімат Львова за останні роки, то стає зрозумілим, що туманність і вологість міста так як і Полтва – лише інертне уявлення. І ще одна річ, яка творить ландшафтний образ міста – пагорби, які оточують яму, в якій знаходиться центр Львова. Пагорби уцікавлюють міське планування, на їхніх схилах розташовуються затишні вулички з гарними будинками, переважно це забудова середини та кінця XIX ст. Цими вуличками добре прогулюватись, на них також добре жити, вони створюють атмосферу комфорту і затишку. Наявність таких районів у місті надає право львів’янам вважати це місто зручним і сприятливим для життя.
Інтер’єр міста – дещо складніше і далеко не таке однозначне явище. Інтер’єр міста – це те, що твориться всередині цієї багатої архітектурної спадщини, в помешканнях людей, в офісах, в громадських місцях, зрештою, в кожній окремій людині, яка живе в місті. Інтер’єром є думки та ідеї, які витають в місті, а також те, з чим самі міщани себе асоціюють.
Перше, що спадає на думку – це декілька своєрідних «звичок» львів’ян, які зараз творять їхню ідентичність як населення Львова, а не як кожної окремої особистості: кава, шоколад, релігійна активність, певний пієтет до націоналістичного сегменту історії ХХ ст. і т. д.
- Кава. Частина цих асоціацій були забуті на якийсь період і відновилися в останні 5-7 років, як наприклад «кавоманія», традиція львівської каварні, історія причетності Львова до поширення традиції пиття кави у Європі. Наразі є покоління, сформоване в період відновлення традиції кавування – люди віком 18-25 років, які були свідками масового відкриття закладів, які вже не випадало назвати «баром» чи «кафе», а які своїм духом і стилем говорили про те, що вони власне «каварні». Ці люди ще пам’ятають роки, коли найпопулярнішими місцями, де можна було випити каву були «Вірменка», «Кастелярі», «Жорж», «Квітка» і на тому кінець, якщо не враховувати барів радянського штибу, куди радше заходили випити по «50» ніж покавувати. І водночас, ці ж люди стали свідками перелому, коли один за одним відкривалися заклади на будь-який смак, в різному ціновому діапазоні, які якісно відрізнялися від звичних барів та кафе. Це був новий простір для «local community», новий простір для спілкування і нове явище, яке можна було додати до своєї ідентичності, яке навіть могло стати центральний елементом ідентичності.
- Шоколад. Близько двох років тому, у Львові відкрилася Львівська Майстерня Шоколаду, яка практично відразу стала обов’язковим пунктом відвідання для кожного туриста і одним з найпопулярніших подарунків серед львів’ян. Тому, якщо зараз говориться про шоколад, йдеться саме про Львівську Майстерню. Але так було не завжди. Колись кожен львів’янин знав що таке «Світоч», знав де знаходиться ця фабрика, в які дні в парку поруч найбільше пахне шоколадом і де купити солодощі щойно завезені з виробництва. «Світоч» довгий час був візитною карткою Львова в Україні і за її межами. «Світоч» був невід’ємним елементом семантичного простору Львова і його мешканців. Думаю, те саме покоління, що було свідком «кавової революції» пам’ятає найпопулярніші реклами «Світоча», екскурсії з класом на фабрику, солодкі подарункові набори на Миколая, до речі, чи не єдині на яких зображувався власне Миколай, а не дід Мороз чи Санта Клаус. Також львів’яни пам’ятають своєрідний декаданс, який пережила фабрика і викуп її іноземним «Nestle», а також зміну бренду і, врешті, втрату смаку справжнього шоколаду. Дотепер можна почути ще від декого згадку про те як смакував старий світочівський «Мак», або що «Мрія» – світочівський аналог сучасному «Kitikat» чи «Хруму» – це «найсмачніша вафелька в світі».
- Релігія. Говорячи про релігію у Львові, головним чином йдеться про Греко-католицьку Церкву. Саме грекокатолицизм є невід’ємним елементом львівської (і взагалі галицької) ідентичності. В даному випадку не йдеться про те, які корені має ця яскрава народна релігійність, а лише про те, що свідома приналежність людини до конкретної релігійної спільноти і перманентне підтримування зв’язку з цією спільното і її традиціями надає життю цієї людини певної розміреності, бо вносить в нього деякі обов’язкові ключові моменти, незмінні з року в рік. Маю на увазі передовсім недільні Літургії, а також найбільші християнські свята – Різдво, Великдень. Окрім того, Греко-католицька Церква має свій імідж, певний стиль – відродження та пропагування давніх українських традицій, адаптованих до християнського канону. Звідси відродження традиції вертепів, які набувають у Львові щораз більшої популярності, свято дідуха, пампуха, фестиваль «Велика коляда», акція «Різдво разом» і т. д. Все це так чи інакше втягує міських мешканців у відповідну атмосферу, певною мірою навіть диктує її і конкретні моделі поведінки в тих чи інших ситуаціях.
- Останнє про що хочу сказати – найбільш неоднозначне і складне явище, відтак і писати про нього дуже і дуже складно. Йдеться про ставлення до історії українського народу, до ідеологій, взагалі до дефініцій того, що є «український народ», «українська нація», «українська держана», «українська історія». Як і у випадку з релігією, мені зараз не йдеться про розгляд цієї проблеми під мікроскопом – цим щодня займається чимала когорта істориків і соціологів, а писати на цю тему стало модним і дещо навіть небезпечним. Натомість я тільки хочу підкреслити, що уявлення про Львів як оплот українського націоналістичного руху (зі всіма позитивними і негативними конотаціями) – це ще один елемент львівського семантичного простору, ще одна складова галицької ідентичності навіть в особі тих людей, які себе націоналістами зовсім не вважають.
Пошук знаків і символів, які означують місто – це процес безкінечний. На кінець скажу ще те, що Львів – це місто «перехідного прикордоння» – точка перетину культур, точка постійного накладання історичних пластів цих культур. Кожен мешканець Львова, подібно як це зроблено на початку есе, може висловити свої власні спостереження, своє особисте бачення міста і воно буде таким же ж правдивим як і все інше тут сказане. Через це Львову, та й будь-якому іншому місту, притаманна своєрідна багатовекторна ідентичність, відсутність чіткої ідеологічної лінії. Це спричинено розташуванням міста та історичним минулим. Антропологи, соціологи та психологи часто говорять про те, що у «мітологічному» просторі місто є множинне. Живучи в українській чи, наприклад, польській парадигмі ми означуємо, реперуємо це місто своєю системою знаків. І вона не завжди співпадає з системою знаків іншої, «не нашої» культурної традиції .
Львів – цікаве місто для дослідження. Цікаве власне своєю неоднозначністю – з одного боку ряд закостенілих стереотипів, які в’їлися глибоко в свідомості і самих мешканців і тих, хто споглядає місто ззовні, з іншого ж боку – щораз гучніше декларування того, що всі ці міфи потрібно руйнувати. Що прийде на місце цих міфів – важко сказати, зрештою, ми беремо участь в цьому непростому процесі – витворенні нової ідентичності, нового семантичного простору Львова.
