Преамбула до есе (продовження)...

Добре часом поїхати зі Львова в якесь інше місто, іншу країну, до інших людей. Але саме у Львові найкраще пізніше про те все думати, згадувати, аналізувати, реперувати. Іншими словами, це місто дуже зручне для думання. Є ж міста для кохання, є міста для праці, бізнесу… А от у Львові добре думати. Все інше також треба і можна робити. Просто саме думати тут особливо зручно, безпечно.

Говорячи «думати» я маю на увазі не просто здатність люди сприймати та аналізувати інформацію. В даному випадку «думати» - це як стиль життя коли ти:
- часто губишся навіть на пл. Ринок бо пірнаєш в думки;
- постійно забуваєш поїсти бо читаєш, або пишеш, або просто думаєш;
- забуваєш, який сьогодні день;
- ловиш себе на тому, що довший час дивишся в одну точку і не бачиш її бо думаєш..;
- не бачиш себе окремо від мистецтва – вистави, виставки, концерти – ти не просто ходиш туди, ти думаєш про них;
- вслухаєшся в розмову за сусіднім столиком в каварні чи на сусідніх сидіннях в трамваї і не вважає це неетичним, а просто цікавим, навіть необхідним.

Зрештою, навіть якщо ніщо з вищеперечисленого не трапляється, але твої думки є для тебе цінністю…

Львів надає простір для думання. І чим довше ти живеш в цьому місці, тим ширшим стає це простір, адже щоразу знаходяться нові місця, які, здається, створені для думання.

Все це звучить доволі високомірно і відірвано від буденного життя…
Однак, семіотичний простір міста, він рідко коли вповні лежить отак на поверхні – десь на лавочці в парку чи на прилавку в магазині. Внутрішній, глибинний семіотичний простір відчитується, сказати б, в повітрі, яке заповнює собою все, що між будинками, каварнями, трамваями… Це те, чого ми не бачимо, не торкаємося, але чим дихаємо і чим переповнюємось.