Преамбула до есе...

Львів вміє говорити. Він вміє також сміятися. І о, безумовно він вміє плакати. Останнє виходить в нього чи не найкраще. А якщо і не найкраще, то найчастіше – це вже точно.

А ще Львів дуже манірне місто, воно прийме тебе з першої хвилини, але гостинний прийом не означає просте перебування. Якраз навпаки.

Ми з ним дуже схожі. Уподобаннями, способом проведення часу, темпераментом. Я часом думаю, що Львів за гороскопом є близнюком, як і я, якщо місто взагалі може мати якийсь знак зодіаку.

Якщо я вже наважилась порівняти себе зі Львовом, навіть ототожнити, і так зухвало відверто припустити нашу схожість, то мені пасує слідувати цій логіці і надалі говорити про місто через призму моєї особистості. В цьому і полягатиме антропологізм...

Я – це моє місто. Моє місто – це я. Нехай надалі це буде аксіомою.

Рефлексія prima
У подвір’ї мого будинку, якраз навпроти вікна спальні, росте горіх. Саме тому рання осінь для мене не проста пора. Сусід з 3-го поверху паркує під тим горіхом своє авто. Авто очевидно надчутливе, ніжне і  страшенно боягузливе, бо його сигналізація вмикається кожного разу коли стиглий горіх, відірвавшись від матірної гілки, падає з гуркотом на лобове скло. Ніч в цю пору – це засинання від сигналізації до сигналізації.

Рефлексія secunda
Одного пізнього вечора… Ні, це вже була ніч, близько півночі. Одним словом, випало мені стати свідком несамовитого видовища, яке житиме в мені певно до кінця життя, як смак паляниць, які пекла моя прабабця. Вулиця Коновальця, осінь, хворі, проте все ще прекрасні каштани по обидва боки від дороги, пожовкле покручене листя на деревах і на дорозі, звичний блакитний запорожець поруч з таким же ж звиклим глянцевим лексусом, далі раллі-авто кольору хакі, дивний необжитий будинок «особнякового» типу, далі вілла Юзефи Франц, по сумісництву - обласний лікарсько-фізкультурний диспансер, і… це щось цілком нове, незвичне і просто вражаюче – вода б’є потужним струменем метрів на п’ять вгору, досягає верху каштанів, щедро поливає припарковані неподалік авто, кривий і такий естетично довершений брук… Звук, який створює це водяне чудо – наче напускання ванни помножене на десять. І скільки людей: прості перехожі стоять застигло з розкритими ротами і блискучими очима, діти (що роблять діти опівночі на вулиці – це для мене загадка) пориваються піддатись цій заманливій водяній атракції, батьки, які заледве стримують своїх чад, мешканці ближніх будинків виглядають з вікон, стоять на балконах, хтось знімає на камеру телефону, проїжджі авто спеціально зупиняються під цим фонтаном – безплатна автомийка… Приїхала ремонтна бригада – видовище набуває ще більш нереальних обрисів, цілий перфоманс. Чоловік у прогумованому костюмі відчайдушно намагається закрутити гідрант. Після кількох невдалих спроб такі ж костюми одягнули його колеги і докладаючи немалих зусиль таки виконали свою почесну рятувальну місію. Люди ще декілька хвилин стояли застигло на місці після чого неквапним фланерувальним кроком рушили хто куди.

Рефлексія tercia
Проспект Свободи, пам’ятник Тарасу Шевченку, групка львів’ян віку моєї бабусі, навіть в цей дощовий і незвично холодний осінній день співає повстанських пісень. Їх оточує не дуже менша групка… кого б ви думали? Молодих чоловіків афро-американської зовнішності, які з цікавістю обступили цих відчайдухів і вслухалися в звичні для нас з вами, але такі особливі для них голоси, ритми (майже завжди одні і ті ж), інтонації. Навколо них життя їздить на машинах, маршрутках, роверах, дитячих візочках, ходить пішки, курить, купує щось в кіоску, і йому байдуже до цього маленького кольорового, інтернаціонального, ба навіть мистецького, міжкультурного діалогу.

далі буде...