...

 

щойно брела по засніженій вулиці,

чоботи грузли в холодному місиві.

думала, може таки все забудеться,

може дозволить іти собі

далі. текти в паралельній реальності,

навіть у сні не зізнатись самій собі

в законсервованих мріях і слабкостях,

у безнадійності

цих самих мрій. а проте було б боляче

просто так взяти і кинути каменем

в шибку і серце свОє гороб'яче

стиснути знаменем

чистого березня, хляпи, і ніжностей

теплого вітру, що гіллями піниться...

не ворохобити б більше тих вічностей,

то може й зміниться

навіть минуле, стійке, загартоване

і уподібнене білому мармуру,

і з п'єдесталу щодення заховане

ніби й нема його...