тричі я бачила якпадала одна й та сама зоря
єдина на сто років втеча із
симфонічного цілого
такого як п'ять пальців на руці
як птах на стиглій горобині
як кінь що їсть хліб з цукром із дідової долоні
і я знала що десь там Дунай тече
і боялась кинути сіль через ліве плече
щоби не злякати якого духа
ти ліпше вже помовчи, послухай
як він парує горобиновим соком
і дідовий кінь підскоком
мчить до дубового лісу
аби скуштувати ранкової павутини
а потім прийти на досвітні хрестини
нової зорі
що за сто років
тричі впаде над Дунаєм
он-де вона родиться і вже знає
про свою долю.
Немає коментарів:
Дописати коментар