Вставати треба було пів на 6 ранку. Книжка, канапки, пластикова пляшка з компотом, дощовик і палиця. А, ще розкладне кріселко. О, і кульок, знаєте для чого? - Для кмину, який потрібно було виривати з корінням, а потім вдома в'язати в букети і примотувати до зеленого деревяного паркану сушитись. Пізніше бабця витеребить насіння і вкидатиме його до хліба або до ковбаси на Великдень. І байдуже, що я м'яска зараз не їм, все одно ту ковбасу з кмином згадую як благо...
В діда трохи інша екіпіровка - газета (ну наприклад львівський "Ваш магазин", але це вже інша історія), розкладне крісло, повна пачка "Козака" чи "Прими без фільтра", палиця.
І далі дорога на Жидівку - інший край села де мало дерев, багато будяків, а ще на шляху туди з десяток городів, куди рогаті раз за разом норовили збочити. Я їх добре розумію - зелений соковитий бурячок чи якась кукурудза сантиметрів на 40... Хто б то жував підсохлу траву на Жидівці... Терпіти не могла того місця. Єдине що тішило - це пізнього червня можна було і собі попастись на польових суницях. Але то лише в червні, а далі ще цілий липень і серпень... Добре що черга тоді була раз на місяць, то ж тепер село вимерло, людей мало, корів ще менше, черга зараз напевно що два тижні.
Від 6 ранку і до 1 обіду, а далі з 3 до 8... сидиш на тому полі, читаєш, жмуришся від сонця, згадуєш місто... Отак на полі я прочитала колись "Дівчину з Землі" Буличова, "Нотр-Дам де Парі" Гюго, Сад Гетсиманський Багряного, кілька книг Джека Лондона і бозна скільки всього про індіанців. І хто скаже, що село не окультурює?!
Але читати все одно складно бо раз за разом кричиш "Гей, де с пішла?!",а потім зриваєшся і женеш за якоюсь рудою в білі плями чи чорною як смола і спершу ніжно так завертаєш, а як не слухається то ну його в баню толерантність і захист прав тварин - лупиш патиком і юж, завертає як миленька. Ага, село вчить не церемонитись. Але мене все одно мучила потім совість. В корови просити вибачення якось не ефективно, їй наші слова як пір'я в сіні. А совість мучить. Ну, я знайшла інший вихід...
Чого на Жидівці було вдосталь - це польових ромашок і ще таких жовтих квітів як калган, але на довгих стеблах. Раз витягну кмин з коренем, а раз ромашки... до обіду сировина зібрана. Кладу у воду в рові, щоби не зів'яли. А з обіду і до вечора плету вінки - на кожні роги, які були луплені. І вже пензлюють "дівчата" додому заквітчані як ворота на Купала, з вінками на рогах, я тарабаню свої жмути кмину, дід читає "Ваш магазин" навіть дорогою додому. Господині усміхаються, милуються - які дбайливі пастухи. Знали б вони...
Я от пишу це все за малиновим шейком в одній з львівських каварень, на столі вже майже дочитана "Мафіозна держава", в вухах Yabby You, неділя і люди ходять всі такі на розслабоні (хоч навіщо правду таїти, у Львові не лише в неділю так ходять)... Згадую ту Жидівку, вінки, запах корів, який потім ще цілий наступний день ходить за тобою і годі його позбутися, і діда який викурює пачку козака як пити дати і йому хоч би хни... І так ніби то все не зі мною було... Відчуття як від світу Макса Фрая - все так само, все так просто, все така правда, а однаково ледве віриться, що це було реальністю.
Немає коментарів:
Дописати коментар