чернівецькі обсервації. сніг, тухольський, кролик.

не вмію спати в поїздах.

особливо в нічних, особливо пізньої осені чи взимку. Коли раптом посеред ночі хочеться в туалет все на світі здається неважливим... я довго лежу з відкритими очима і подумки налаштовую себе на нелегкий процес - що от зараз потрібно буде встати, одягнутись (вибачте, але піжами в поїздах - не comme il faut, рівно ж як і спортивні костюми, принаймні для мене), пробратись поміж лісу ніг - голих і в шкарпетках, з запахом і без... Дійти врешті до холодного тамбура і цілком можливо, що там доведеться ще якийсь час зачекати... А потім сам туалет, ну ви знаєте, такий що не знаєш за що вхопитись і без туалетного паперу (а серветки спросоння забула), і лакі ю якщо вона в крані є... Далі знову ліс ніг, глибокий оркестр посапувань-похрапувань-покашлювань-позойкувань-тихої розмови-смс-клацань старих нокій-чух-чух. Ось мій плацкарт, ось мій коц, ось я знімаю черевики і ось я знову дрімаю, не сплю.

я не вмію не любити поїзди. 

колись це був чи не єдиний транспорт, в якому мене не захитувало. але люблю його не за те. а за процес. це як набивати люльку, це як неймовірний секс в якому тобі байдуже буде оргазм чи ні, це як...як кохати без наміру одружитись. в поїзді я колись вперше сиділа дуже близько до хлопця, який мені страшенно подобався і ми говорили - довго, цілу ніч дорогою до Києва, мені було 14 і не було цілунків чи навіть доторків одне до одного, зате було чути дихання і слова пошепки, і цього було досить.

о 5 ранку я більше не можу дрімати, дрімота втомлює чи не більше ніж відсутність сну. я сама в плацкарті. сідаю, виглядаю у вікно. там біло. там жовтень і сніг, дерева в листі і сніг. дороги і сніг. дахи і сніг. коломия і сніг. моє вікно і сніг. в мене тільки тонка шкіряна куртка, а там сніг, сніг.

на вокзалі майже пусто. на одному плечі в мене старий потертий червоний наплічник, а на іншому торба з написом reading unlimited (ага, з форуму). парасоля, бо сніг. а мені так хочеться кинути все це і витягнути свій фотоапарат бо попереду старий сецесійний будинок і дим валить з комина, зливається з лапатими, не по жовтневому грудневими сніжинками, теплим ранковим світлом світиться одне-єдине вікно (хай би там хтось заварював собі каву чи смажив яйце!) і все як в книзі, не пам'ятаю в якій, але в якійсь таке точно було... трохи вагаюсь і таки кидаю все на мокру землю, витягаю фотоапарат, клацаю кілька разів задубілими пальцями. чалапаю далі під гору до кінотеатру. по обидва боки вулиці магазини з весільними сукнями. чернівці - місто наречених, місто-базар, місто-сецесія, місто-фін-де-сієкль.

трохи мені зле, болить живіт і осінні чоботи з гладкими підошвами раз за разом норовлять розсунути мої ноги в різні боки. і ця сецесія довкола. ця понищена, богемна сецесія, такий банальний фізичний декаданс епохи культурного естетизму і декадансу ментально.

ось притрушений федькович, ось притрушений воробкевич, ось притрушений університет і університетський сад. усміхнений дядько з нотками східних генів на обличчі пропонує каву. не хочу я вашої розчинної кави, але хочу у вас щось купити, бо ви дуже усміхнений. то хай буде вже та кава. і давайте ще якусь булочку для пса, що сидить оно поруч і очікувально на мене дивиться. їж на здоров'я, воно тобі зараз пригодиться, бо ж сніг.

а далі був Тухольський. прекрасний, неперевершений Тухольський. і ще історія про хлопчика і кролика в поїзді з Регенсбурга на Пільзен, і про те як кролик постійно какав на сидіння, але хлопчику було байдуже, він ж бо знав, що кролячий послід не має запаху і ще він твердий, а тому нічого не забруднить. не моя це історія щоправда, але я щаслива її мати як частинку своєї.

цим чужим кроликом з чужої (але чомусь такої рідної) історії я мабуть на сьогодні завершу. бо надворі сніг, а наді мною поруч хтось тихенько посапує, хоч це вже й не поїзд, а хостел. і з туалетом тут все гаразд. і я зможу поспати. а з голови ніяк не йдуть рядки:

Ich sitz auf einem falschen Schiff.
Von allem, was wir tun und treiben,
und was wir in den Blättern schreiben,
stimmt etwas nicht: Wort und Begriff.